Сівши в літак, він виключив все: зв'язок, соц. мережі, повідомлення, ну все, що тільки міг, щоб з ним не змогли ніяк сконтактуватись.
Він знав, що погодившись на операцію, робить крок у невідоме, туди, де вже є початок, але ще не має кінця. Туди, де тебе очікує щось незнанне, невиданне, і найголовніше ти не знаєш, які з цього будуть наслідки. В тою користь чи ж ні? Все це, Калеб багато раз обдумав перед тим, як розстатись з Ханною, як сісти в літак і взагалі погодившись на операцію. Він розумів, що після цього дороги назад вже не буде, що тепер потрібно рухатись лиш вперед і жодному разі не повертатись назад, адже це вже відбулось і цього не вернеш і не зміниш.

Весь політ він не мав бажання хоч про щось думати, чи хоч щось робити,  був просто спуштошенний.
Калеб  зробив те, чого не очікував від себе ні за яких умов, але як то кажуть, обставини змушують людей робити те, на що вони за жодних умов не погодилися.
Коли хлопець засинав під час польоту йому снилась Ханна, снилися моменти пережиті з нею, приємні і малоприємні спогади, перша зустріч, перший жест і перше слово - усе це робило йому в той ж момент дуже боляче, і коли він будився, то зауважував, що очі на мокрому місці, а це означало лиш одне...


Літак приземлився. До операції ще декілька днів, а він і так запізно приїхав, тому зразу кладуть в лікарню для здачі всіх аналізів і проходження всіх тестів.
Все це було необхідним для того, щоб зрозуміти наскільки все погано з його слухом і чи варто взагалі щось вже пробувати.

Він пройшов все, все здав і йому сказали, що шанс є, невеликий, але все ж таки є. Калеб погодився,
він знав, що вже як має бути, так і буде і ніщо цього не змінить. Тим більше він прилетів сюди заради операції і зараз відмовитись від неї було б дуже по-дурному. Йому сказали, що може статися і таке, що будуть ускладнення, які можуть призвести до коми або цілковитої втрати слуху без його подальшого повернення, але хлопця й це не зупинило він чітко стояв на своєму.

Батьки Калеба були при всіх аналізах і тестах, під час того як говорили результати і діагноз, під час того, як казали, що потрібно зробити вибір. Вони знали, що його повинен зробити він сам без їхніх порад і без їхній батьківських почуттів. Не стали його відмовляти, навіть коли почули про можливі складнощі під час операції. Їм було боляче, всередині вони страждали, адже розуміли, що або вони втратять сина, або він втратить останній шанс почути. Але вони не переставали вірити, що операція пройде успішно і він зможе вернутись до свого життя до інциденту, але чи потрібне воно вже йому., чи зможе він вернутись до того, що було до операції, маючи слух - ось, що цікавило батьків, вони не знали. Але були впевнені в одному - він сам робить вибір, що буде далі.

Дату операції було призначено. Вже зовсім  скоро, через два дня.
Мати Калеба рахувала кожну хвилинку і старалась поруч з сином.  Хлопець знав, що може статися і попросив, що у випадку коми нікому з його друзів не повідомляти, ні за яких умов.
Він не хоче, щоб вони свій час пробивати тут поруч з його ліжком, а не насолоджуючись життям. Також він і звертався до батьків, щоб у випадку коми, мама не ночувала в лікарні, і не переставав жити реальним життям. Він переживав лиш за кому, адже остаточну втрату слуху не вважав чимось фатальним, він і так нічого вже не чув, жкчти знаю, по губам читає, тут нема чого боятися. Тому так він ще й заспокоював рідних.

Все...
Ось настав цей день...
Операція...

Калеба вивозять з палати в сторону операційної, батьки супроводжували його до її дверей. Але навіть в цей момент в його голові чомусь лиш Ханна, як він не старався перестати про неї думати, вона все одно повертається в його голову, навіть зараз в такий час.

Все ніби добре, операція триває вже 1.5 години, як і казав лікар, що вона триватиме від 3 до 4 годин.

Але раптом з операційної видався незрозумілий писк і говоріння на високих тонах.

Що ж сталося? - завдавали собі питання батьки, не знаходячи собі місця...