Сонет 48
Нагі берези никнуть смутком оповиті,
І завмира туманна сіра далечінь.
Вогку, зотлілу тишу прорізає дзвін,
І виринають із глибин гріхи незмиті.
Кричать, на íм'я звуть, терзають грудь, неситі,
До князя тьми за жили тягнуть на поклін.
Душа стікає, топиться, мов парафін
За лю́дські сльози в горю зливами пролиті.
Я знаю, заслужив, і мучусь при житті,
Його останок проклячу у каятті,
Молитва хоч на хвилю принесе полегшу...
Та мо́лю, не мене, а скривждених спаси,
Серця зціли, зламай словеснії списи,
А я у пеклі, Господи, життя довершу...
2026-01-14 07:43:11
4
0