Так, я пúшу про осінь...
Так, я пúшу про осінь, знову.
Мов не складено віршів про неї вже три сотні раз.
Ніби можу дібрати затерті слова по-новому,
Не узявши з чужого ні ритму, ні рими, ні фраз.
Так, неначе це перша осінь
На весь світ, і усі ці тумани-грози,
Листопади багряні й ранкові морози
Не були ще ніколи, ніде аж досі...
Пúшу, та не для слави, пéвне.
Без марнотних надій на одвічний митця монумент*.
Збивши ноги до крові об творчості прадідів стéрню,
Все шукаю неходжений шлях поміж стоптаних вщент.
Так, неначе це перший доторк
До пера, а усі римування-стопи,
Епіграми чуттєві, єхидні оди
Не були ще ніколи - аж досі прочерк...
Строфи самі складаються, досить
Перевести свій погляд з екрану смартфона убік,
Подих вітру відчути обличчям і листя в волоссі,
На якусь мить забувши про цей оцифрований вік.
Так, неначе це перший погляд
На весь світ, і усі ці контакти-боти,
Безперервні плей-листи й онлайн-турботи
Розчинилися миттю - реальність поряд...
* - мається на увазі Пушкін "Я памятник себе воздвиг нерукотворный..."
2020-09-19 08:14:53
6
4