Вірші
Ачер
Кривáве листя крúком лопотúть
Що чáс іти... що мóжна ще лишúтись
Лишитись тúшком завивáнцем млú
Чи того Ачеру* останцем пломенистим.
"Куди не глянь - зостались тільки ми,
Твій падолист мов кров моїх поранень,
Та ти повернешся вкінці зими,
Я ж сніжно-білий одягаю саван."
З останніх сил пишу слова. Зітри
Якщо мій друг чи ворог прийде в гості.
Величний клен самотньої гори
Корінням заплітає чорні кості.
*Ачер - клен з латинської мови транслітеровано
12.03.2023
3
3
182
ми з тобою
ми з тобою занадто подібні й не подібні занадто - теж
це дратує, ти знаєш, дратує до черлені в очах, і все ж
я тебе захищала роками від найбільших жахів й незгод,
ти для мене була готова відректися від світу, от
тільки з часом усе змінилось. ти і я - що за злісний жарт.
коли в двох інтереси різні, душ зв'язок ні гроша не варт:
ти смієшся в обличчя й потім підливаєш у кубок отрíй,
я спокійно дивлюся в очі й з блиском сталі кидаюсь в бій.
ти несеш у собі найгірші мої спогади, ніби сни
і боїшся, боїшся того, чим я стала, моєї тьми.
я ж іще пам'ятаю кожен твій ревнивий учинок й крок,
як сплітались навколо мене троси чорних, лихих пліток.
я іще пам'ятаю спроби прикидатися мною. хей,
щоб у мене була лиш сестра ти потратила стільки ідей,
що твоєї любові хвиля то - жостокий десятий вал
і того, чим все це обернеться, з нас ніхто не чекав...
9
1
290
Дедлайни
Я закрила усі дедлайни, хоч, можливо, якісь постскрипт.
Коли зовсім нема бажання щось робити - лиш мовчки в крик
Й діалоги вести з собою (бо ж заткнути ~себе~ - ніяк)
То байду́же, що вже хоч якось, до кінця доскакав, не вкляк.
Ось тут маю книжкові стоси, що, от точно, колись читну,
Бо ж уявні світи звабливі та я часто у них живу
Й маю більші у тому навички ніж, напевно, ~нормальний~ хтось,
І натомість з ~нормальним~ соціумом у нас якось... ну... не зійшлось.
В мене мрій і бажань зібралося, що хватило б на два життя
(Й тих - ельфійських, бо ж ~усе й завжди~ тре освоїти ~допутя~)
Та й наснаги хоч щось почати з тої кучі давно нема -
Я люблю дерев'яну осінь, та навколо ятрить зима.
Сон кружляє довкола й знову не дається до мóїх рук
(Або ж я не здаюсь допоки текст в очах не здвоївся, вщух)
Із шкідливих - то звички спати п'ять годин (десь та й відісплюсь),
Забувати поїсти й думати, що колись я з цим ~розберусь~.
7
0
356
Інтерлюдія 2
Мої думки зі мною грають у пейнтбол
Чи ще там щось, відоме тільки їм:
Вони римуються, та щойно телефон
Візьму у руки - їх схолонув слід.
Записником їх теж ніяк не провести,
А пам'ять, певно, грає за "чужих" -
"Мустанги горді, дикі скакуни,
Що вам сказати, щоби гонор стих?!" -
Кричу собі й сміюся теж сама -
А що робити, як подібна пря
Триває вже віками: тисяч тьма
Творців боролась, і тепер от я.
10 квітня
16
5
406
Інтерлюдія
Загубитися знов між реальністю й дивними снами,
Маски знявши, побути хоч вечір звичайними "нами".
Пам'ятати, що там десь залишились сотні страхів,
Та сьогодні ми щирі, без всяких "але" чи "напів",
Без маніфестів, продуманих гасел, диких теорій
Давай вип'ємо чаю, про книги в руках поговорим.
Давай заплануємо, що нам робити опісля,
Коли вимкнуть Війну й повернемось у наше місто.
Як раніше не буде, та й ми вже напевно інакші,
Не питай, чи кращі, чи гірші. Лиш набагато старші.
Озирнувшись, всміхнімось колишнім дуже наївним "нам",
Та крокуймо далі. Над серцем саднить знов шрам.
12.04.2022
16
4
396
Енергозбереження
Я знов на енергозбереженні,
Шукати слів нині несила.
Пробач за невмисні обмеження,
За те, що мовчить моє стило.
Це схоже на вакуум творчости,
Даремні тут крики чи шепіт.
Останній собі наказ: "Мовчки стій.
Хоч стій." Мов сталевий скрегіт.
Стою. Світ навколо руйнується
(Поки що уявний. На щастя)
Не знати, що далі з ним буде, та'?
Трима заборона си* впасти.
І шторм десь у грудях нуртує, рве,
Кидає в сміх, гнівом клекоче.
Наразі невміти ридати - зле
(Хто ж знав, що колись захочу).
20 травня 2022
Та' - так (діал.)
Си - собі (діал.)
10
2
234
Fearless
Перший крок, і наш танець почато. Блок,
Новий випад, ледь видимі рухи рук.
Жоден з нас ще не схибив, не став, не змок,
Не зірвався ні в тебе, ні в мене згук,
Не зронили на землю черлених сліз,
Що пробуджує доторк мечів і тіл.
Наші леза танцюють стрімкіше, крізь
Шуми вітру лунає їх клекіт-спів.
Ані слова, лиш голос бездушних криць
Промовляє відверто за ґречних нас.
Кілька клаптів сукна полетіли ниць -
Вся ціна за майстерність і ратний транс.
Губи тягнуться в дикій усмíшці, ритм
Свисту сталі з'єднався із кров'ю хмар.
Ми пройшли вже десятки подібних битв,
Але досі п'янить клинків пісні дар.
20.05.2022
Fearless - з англ. "безстрашний*. Дуже влучною вийшла назва мелодії, під яку я писала цей вірш: Listen to Fearless - Epic Orchestral Track by Zhao Shen (StormSound) on #SoundCloud
https://soundcloud.app.goo.gl/aTTWa
17
7
312
І кожен бореться...
І кожен бореться тією зброєю, якою може:
Приймає біженців, б'є орди ті ворожі,
Збирає ліки, одяг чи ламає сайти...
Ще хтось зі слова створює нагайки
Для ворогів, а для своїх - підтримку.
І так, ми не забудем те, що відбулося взимку
Дві тисячі двадцять другого, наприкінці:
Як ці лютневі дні заповнили свинці
Й тривог сирени... Як уся країна,
Попри насмішки злі, схилилась на коліна
Лиш перед Богом. Як забулись чвари
Між українцями, і ближче, ніж братами
Ми почуваємось від Сяну аж до Дону.
Бо в нас немає інших неба й дому,
Бо їхній "русский мир" нам ні до чого -
Віддавна в нас свої історія й дорога.
І кожен, хто до нас іде під аргумент снарядів,
Хто намагається навчати Україну "Градом",
Отримає своїх же сірки й пороху по вуха -
Щоб пам'ятав, які в нас сіль і медовуха.
7
1
222
Тиша
Тиша сьогодні тривожна.
три. во. жна.
Не лягла, а звалилась на спину, притиснувши майже до дна
кисневого. Надто сумна.
Тиша сьогодні сама не своя.
не. сво. я.
Прибігла, скуйовджена, глянула дико, як мáле дитя
шоковане. Як ми, як я.
Тиша сьогодні молилася гаряче.
га. ря. че.
Беззвучно губами прохала, скронею лігши мені на плече
заніміле. І просить ще...
7
0
276
Чим цікаві інтроверти
Знаєш, чим цікаві інтроверти?
Їм нічого, наче, не болить.
Вони, навіть, не бояться смерті...
Так здається в страхітливу мить.
Ніби їм, холодним, так байдуже,
Що там коїться зі світом навкруги.
Вони й далі сплять, працюють, дружать,
Жодним м'язом не виказують туги.
Але хто сказав, що ми бездушні?!
І хіба відсутність світу звичних сліз
Й паніки з нас роблять осоружних,
Черствосердих баранів, козлів і кіз?
Нам, так само, як і вам, нелегко,
Коли все навколо лиш вогонь і кров,
Просто в нас поріг тривоги задалеко,
І ми все несем в собі і знову й знов.
І самі неладне помічаєм,
Лиш тоді, коли геть виб'ємося з сил.
Нам болить також, лиш іншим краєм
Це вдаряє в наший небосхил.
9
4
269
Крила
Зупинка. Цей стан триває хвилину, а може - вічність.
Навколо зависло без ліку дрібних шматків
Моріону'. Гострішого за легендарні мечі двосічні,
Темнішого й важчого від всіх залізних зір*,
Здається, що кожен уламок пронзає спину,
І рани численні нещадно горять, саднять...
Ось так, насправді, зростають душевні крила;
І так, напевно, навчаються відпускать
Минуле, що стало аж надто тісним й далеким;
Обрáзи, що тягнуть на дно й лихоманять кров;
Той гонор, що надгарячим питвом ацтеків"
Стискає в безжальних лещатах хистких умов
І норм... цінувати фізичні (й не тільки) шрами
На спúні, упавши, вставати і, попри біль
Летіти, торкаючи крильми сталеві хмари,
Свій шлях торувати, якщо вже відома ціль.
' - чорний кварц
* - гіпотетичний тип зорі, помітити яку можна, лише використавши датчик інфрачервоного випромінювання. Має надзвичайно велику силу тяжіння
" - ацтеки убили конкістадора Педро де Вальдівію, заливши йому розпечене золото в горло.
10
6
301
Як ляжуть букви
Я пишу, що відчуваю. Просто.
Про те, що хочеться в простір кричати.
І хай страх шепоче до серця "Досить",
Нехай вимагає красиво збрехати,
Що можу сама всі здолати вершини,
Що кожен по-своєму в світі правий.
Що вже не дратують обійми з-за спини...
Пробачте, та шлях цей завельми бридкий.
Я пишу неідеально, криво.
Між слів все шукаю доцільні, "живі",
Якими зумію без пафосу, щиро
Думки записати-вловити стрімкі,
Про острах і біль, про ще часті падіння,
Про Того, Хто вічний, не має кінця,
Про битву щоденну із тлінною тінню
Самої себе, лиш без серця й лиця.
Я пишу, як ляжуть букви. Дикість?
Можливо, та, раз вже звільнившись від ґратів,
Несила бетонні стандарти безликі
Уп'ять* до руки і думок ладнати.
Уп'ять - діал. те саме, що "знову".
15
4
390
Такою ніколи не стану
Ти знаєш, а я ж бо зовсім не сучасна -
Без мрій про кар'єру, відомість, славу.
Не вмію людей підставляти й, власне,
Такою ніколи не стану.
Рекламою жити (назвімо це чесно)
В усіх соцмережах і поза ними
Не маю бажання, умінь, та й пізно
Шляхами ходити крутими.
Не можу до ночі вивчати ті тексти,
Події, епохи, слів форми, схеми.
Міського життя ритм не в силах знести,
І точно - не гвинтик системи.
Не стане наснаги з рання аж до ночі
Робити... Так, можеш назвати "ледащо"
Сказати, що всім необхідні гроші...
Наважусь спитати: "Нащо?!"
Зірвати здоров'я, будуючи мрію?
І добре б - свою, а це - суспільну.
Змагання багатством я не розумію,
Та хочеться дихати вільно...
12
9
524
Злудопад
Останнім часом все більше набридає ховатись
За масками, штампами, ядом й "крутими кліше".
Світами умовними жити і зрідка жахатись,
Як справжність моя розчиняється в штучних драже.
Дратує та роль, що три роки творилася ревно,
Дивують учинки, думки і токсичні вірші:
Немов у душі щось зламалося, стихло, завмерло,
І шестерні крутять-доламують руки чужі.
Замовчані сльози - з кришталю слів-стріл наконечник,
І очі чомусь захололі, занадто лихі -
Сміятися стало незвично і геть недоречно,
Впізнати себе не вдалось ні на фото, ні в склі.
Зсинілими пальцями пробую знищити мури,
До світла тягнуся, бунтарства здираючи знак.
І тільки підтримка Твоя попри крики похмурі,
Що рвуться із мене, мов спраглий січі акінак,
Дає мені знову вставати, збивати каміння
Із серця, навчатись нарешті літати без ґрат.
Напевно, в суспільстві мій стан наречуть божевільним,
Та це - майже воля, ще тільки (чи вже?) злудопад.
12
5
348
Стримати
Стримати б сльози, болем наповнені,
Не відкривати їх навіть собі.
Вигнати з розуму думи всі втомлені...
Жаль, що для цього ми часто слабкі.
Й наші гноти* тяжкі.
Стримати б посміх розпачливо-сонячний,
Вміти з відвагою стріти печаль.
Впавши, піднятися, хай навіть боляче,
Мовби пронизує мордорська** сталь.
Й ти на днищі проваль.
Стримати б руку з мечем загартованим,
Знати безцінність людського життя.
Лицарем світла незламним, нескореним
Стати, допоки є серцебиття.
Тут нема вороття.
Стримати б слово, у відчаї мовлене,
Мовчки пройти повз образу і гнів.
Й кожного разу, поразками стомлений,
В затишку крил Твоїх впасти без слів.
Доки вкрай не зотлів.
* - те саме, що "вантаж, ноша"
** - моргульські клинки назгулів.
12
4
338
Ми маримо
Ми маримо епохами й світами,
Блукаємо між вигадок й билин.
Загублені, ледь чутно, лиш вустами
Рахуємо історій буреплин.
Шукаємо "свій час" без сну, без їжі,
Вглядаємось у обриси примар.
Надіючись пройти шляхи давніші,
І хист, і дар зіпнули на вівтар.
"Там було краще!" - солодко-шалено
Кричить щось восьмилапе в голові.
І викликів не видно вже щоденних,
Смердючих тіл, немитих довгі дні.
Не видно підлості, обману і безсилля,
Які - безжальна правда - там були.
Фантазії, Ікарові вітрила*,
Нас знову ошукали, підвели.
І добре, коли встигнув повернути,
Побачивши фальшивість штучних крил.
Хоча не скоро зможеш геть забути
Сирен пісні, м'які вали ковил.
* - перефразований міф про Ікара
12
0
333
З усіма буває...
З усіма буває, не у всіх проходить -
Муз усе частіше очі в небо зводить.
Б'є себе у груди, рве на них сорочку,
І собі на лоба все шука примочку.
То хвостом молотить, то здіймає бучу,
Кожен раз, як чимось я його засмучу.
Борозни на стінах від когтистих лапищ
(Кажуть правду - в скальди просто так не втрапиш).
Виє Муз на Місяць (думає - не бачу),
Інколи зітхає: "Я колись заплáчу.
Хто так творить диво?!", - й, надягнувши каску,
В суперечці знову зазнає поразки...
Він у мене добрий (п'є постійно м'яту),
І не дуже прúкрий (хоч і має бартку*).
Ще не звик, сердега, до польотів думки,
Óбразів яскравих, марності малюнків**.
Третій рік працює він зі мною в парі,
Маємо для чаю кожен свій гербарій.
Хоч ще й досі, чáсом, очі в небо зводить -
З усіма буває, не у всіх проходить...
* - гуцульський топірець.
** - тут в значенні схеми віршового розміру.
Ілюстрація з Pinterest, авторства Inge Löök.
14
3
554
Часом
Часом для дива досить вийти з дому
І просто мандрувати між містами,
Забувши про обрáзи й забобони,
Поглянувши на небо, що над нами.
Часом достатньо вимкнути плей-лист,
Навушники прибрати до кишені,
Щоби почути вітру в листях свист,
І цвіркунів пісні в траві шалені.
Часом нам варто вище горизонту
Злітати, розгорнувши врешті крила.
І, осуду відкинувши судóму,
За серцем поспішати що є сили.
Часом страшить нас нова бистрина,
Та варто відвести від неї погляд,
Довіритись обіцянкам Христа,
Щоб зрозуміти: наш Наставник поряд.
Часом так тяжко вирватись з рутини,
Спинитися, щоб звірити дорогу,
Щоб зміни розпочати зсередини.
Для дива часто досить вийти з дому...
10
1
363
Мандрівці
Мандрівці, без постійного дому,
Кожну мить ладні знятися в путь,
Йти крізь землі нові, невідомі,
У дрібницях знаходячи суть.
Просто грітись вночі біля ватри
Після довгих виснажливих днів,
Розмовляти до третьої варти,
Спів щоб в ритмі з вогнем тріскотів.
Танцювати, забувши про втому,
Про невмілість й незграбний десь вид,
Закрутитись в аркані* стрімкому,
Чи сплести новий свій колорит.
Хай волосся та одяг дощенту
Закоптяться у курища дух**,
Хай дим очі дратує, моментом
Насолоджуйсь на погляд, на слух.
І нехай вітер в спину лютує,
Сипле перший, мізерний ще сніг.
До світанку уставши, мандруєм,
Доки спинимось знов на нічліг.
* - український народний чоловічий танець, поширений серед гуцулів. Характерне ритмічне чергування — 2/4 в першому такті та 2/8 і 1/4 у другому. Має дві групи рухів 1) «прибий» і «зміни», 2) «підківка», «тропачок», «гайдук». Танцюють зімкнутим колом або півколом з топірцями в руках.
** - тут в значенні дим від багаття.
9
1
515
Моя Самотність
Моя Самотність вдягнена у худі
Рубіново-бордове, вогняне.
У кедах зношених, заляпаних у бруді,
Ще й шаровари завжди натягне.
Кулон, годинник, декілька браслетів,
Ковтки* масивні носить день у дні.
Не любить квітів й не чита сонетів,
"Ромео і Джульєтта" їй нудні.
Вона п'є чай із молоком без цукру,
Смакує запах диму, полину.
В зелено-карих вирлах** перестуком
Пульсує радість, звинена в струну.
Дощам радіє палко, й рідко - снігу,
Безхмарні літні ночі тихих мрій
Чекає, хоч і особливу втіху
Приносить їй холодний буревій.
Мою Самотність зовсім не лякає
Забутою прокинутись колись.
Вона - Творця донька, і точно знає
Куди ідем і звідки ми взялись.
* - архаїзм. Те саме, що і "сережки"
** - "витріщені очі". Тут просто в значенні "очі"
22
10
6310
Так, я боюся зірватись на крик
Так, я боюся зірватись на крик,
Знову мовити слово разюче,
І нехай до такого світ звик:
Що програю йому неминуче.
Мені страшно піддатися злу,
Що шепоче до серця невпинно
Про заплáту, про помсту тому́,
Що колись ударяло так сильно.
Нас навчають з дитинства за все
Всім монетою тою ж платити,
Гордість мати, не втратить лице,
Бо сильніші лише гідні жити.
Мені лячна* картина, де монстр,
Взявши гóру над людством, над мною,
Мов черлений, безжальний зюйд-ост**,
Рознесе клич останнього бою.
Так, щоразу страшусь, що було б,
Не навчи мене Світло прощати.
Й саме цей ось фантомний озноб
Надихає, упавши, вставати.
* - те саме, що "страшна".
** - південно-східний вітер.
9
6
367
Провулок творчості
От, аби був провулок творчості,
Де живуть всіх мастей митці.
Для одних - досхочу самотності,
А для інших - рука в руці.
Щоб на музику, щойно складену,
Прилітав від сусіда вірш.
Ех... коли ж ми туди потрапимо,
Підскажіть-но той шлях скоріш!
Щоб вночі видно зорі-ґудзики,
Щоб ліхтар працював. Один.
(Більше нам не потрібно) й вузликом,
Зав'язати свій страх новин.
Щоб сусіди усі хоч часткою
З глузду з'їхавші теж були:
Не ховалися щоб за маскою
Так обридлої нам злоби.
От, аби був провулок творчості,
Де вночі виром б'є життя.
Для одних - ніжний блюз самотності,
Іншим - кантрі в тон почуттям...
8
5
445
Веди...
Життя і світ невпинно намагались
Загнати її в рамки своїх норм,
Вогонь з очей прибрати, й не стидались
Для цього розпочати лютий шторм.
Найперше відучали лити сльози,
Хай навіть все нутро її стиска,
Хай вся тремтить, неначе б'ють морози
Зсередини, та сліз не відпуска.
Опісля лікували в ній відкритість,
Довіру, безкорисність і любов.
Сміливі мрії й ще дитяча щирість
Безжально відсікалися слідом...
Її загнати в рамки не вдалося,
Та в камінь серце все ж таки вдягли.
Скаліченій, як тяжко їй жилося
У темряві, між серенад пурги*.
Вони забули Того, Хто віддавна
За неї заплатив сповна ціну.
Хто світлом невідступно, ніжно, плавно
Проходив крізь агресії стіну.
Вогнем життя, легким поривом вітру
Збудив її, заковану в льоди,
І вже наступну за свободу битву
Вона зустріла впевненим: "Веди..."
* - в значенні "хуртовина, віхола"
22
4
3658
Я люблю
Я люблю паперові книги і гарячий без цукру чай,
Можу мовчки дивитися в спину, не благаючи слізно "Стривай".
Люблю залпом читати пригоди і не спати до сірих трьох,
І, комусь може збоку здатись, що не маю в житті тривог.
Я співаю душевні треки, хай не вмію цього гаразд,
Вмію чути, ще краще - мовчати, хоча часом все це - баласт.
Маю пристрасть до темних барв, та й оксидного срібла - теж,
Люблю зáтишний танець вогнища, щирий говір без зайвих меж.
Я ціную реальну дружбу й в романтичний не рáчу* шторм,
Прагну правду лицем прийняти, якщо навіть це проти норм.
Можу твердо сказати людям те останнє "Щасти. Прощай".
Я люблю паперові книги і гарячий без цукру чай...
* - те саме, що "хочу, прагну"
10
2
386
Замріяний погляд
Замріяний погляд клинком мимоволі
Прохожих прошпилює куртки, шапки,
Слова ті шукає між хмарами й долі*,
З яких нанизає вогненні рядки.
Упевнені кроки, в думках же - безладдя,
Лиш кров переносить набатом мотив
Пісень, ненаписаних жодним із скальдів,
Віршів, що почути зумів ти один.
Душа неспокійна - здається, ще трохи,
І зможеш піднятись в небес височінь.
Та крила трима гравітації спротив
І острах можливих в безодню падінь.
В кишені вже майже заповнений зошит,
На пальцях так звичні сліди від чорнил.
Хтось інший сказав би: "Спинюся вже, досить.
Однак це не більше, ніж букви і пил."
Смішні вони, ті, хто ніколи не марив
У ритмі з химерним булатом із слів
Зливатись, наносячи фрази-удари
По тінях в'язких підсвідомих страхів.
Невидимі іншим численні мозóлі
І шрами від зірваних з себе личин.
Замріяний погляд клинком мимоволі
Сягає таємних у душах глибин...
* - тут в значенні "внизу"
5
1
400
Ледве теплий чай
У моїй чашці ледве теплий чай,
Та й чаю того лиш ковток на дéнці.
Час поспішає, квапиться... Стривай!
Дозволь спочити змученій студентці.
Тісна кімната до сих пір чужа,
Як вперше непривітна, незатишна:
То холодильник спати заважа,
То гомін за стіною все не знишкне.
Життя гуртом - не казка, не роман,
Скоріше марафон тяжкий, виснáжний.
Повітря згусло, мов його дурман
Змінив, і кожен рух складний, надсадний*.
Шпалери світлі, ліжко на пружині -
Усе як всюди, навіть бракне слів.
Електроплити й коридори сині,
Щойно заснув, а ось вже ранок, сім.
Рутина, втома, ледь відбуті дні,
І кава, що сонливість не знімає,
Роки студентскі гамірні, трудні,
Й в черговий раз мій чай вихолоняє...
* - тут в значенні "складний, зроблений через силу"
7
5
468
Тебе знову не бачать
Тебе знову не бачать суспільні радари,
Ти вже місяць як зникла з усіх соцмереж.
У будинку всі дзиґарі стомлено стали,
Ти ж не прагнеш нічого й нікого не ждеш.
Твої стопи безшумно крокують бульваром,
Оминаєш прохожих, сховавшись у плащ.
Ти холодна до всіх, але вдома із жаром
Мандруватимеш поміж друкованих хащ.
Не вслухаєшся в гомін навколо. Та й нащо?
Всі плітки і новини для тебе сміття.
Хай засудять, хай навіть охрестять "пропаща".
Зрозуміти твій шлях їм ніяк до пуття.
Зовсім скоро весна, однак в тебе незмінно
Осінь тягнеться через увесь календар.
Поміж сутінок крила химерною тінню
Розправляєш - твої це проблема і дар.
Поза містом літаєш щоночі до втоми,
Занімілі за день розминаєш кістки.
Хоч лиш місяць як зникла, витаєш звідколи
Написала найперші незграбні рядки.
7
2
415
Ось моя заслуга
(За мотивами серії фентезі-романів "Оповістки з Меекханського прикордоння" Роберта М. Веґнера.)
Слів нема. Усе вже було сказано раніше.
Ми з пломенем лишились віч-на-віч.
І прозвучало в ніч уже твердіше:
"Моя заслуга ось"... Мов камінь з пліч.
І страх минув, і давні недомовки,
Залишилися вчора, мить тому.
Вогонь в руці - душі таємні сховки
Відкрившись знову канули в пітьму.
Тут кожен з нас стоїть, а час спливає,
І сумно оглядає рід кха-дар*.
Він щось задумав й звично не питає,
Чи згідні ми покинуть чаардан**.
Він вибрав нас колись, а ми - його,
І, глянувши у сірі батька очі,
Повторимо Слова із слів - цього
Недопустити він не має мóчі.
Горять свічки й згасають по одній,
Прийнявши наші клятви, нашу сповідь.
Ми - вільний рід. Чи радощі, чи біль,
Приймемо разом. Ось наша опóвідь.
* - "батько", лідер/отаман чаардану.
** - " вільний рід", родо-племінне збройне формування, або формування найманців, зв'язаних близькими і дружніми стосунками.
5
8
399
Легке перо змінив тепер есток
Буває так, що рими всі мовчать,
Заховані між недо-слів і терцій.
Немов їх голос стримує печать
Не-моїх правил і безмовних герців.
Легке перо змінив тепер есток*,
І вже чужими стали звичні букви.
Папір в руках зім'явся і пожовк,
Доки чекав віршованої думки.
Як не стискай ті пальці, все дарма -
Вітрів мистецьких підкорити годі.
Де грав огонь тепер лишень пітьма,
Що не розтане по нічній негоді.
У мить таку здається, що усе -
Ніколи не відчую більше ритму
В словах, і снігом часу замете
За творчість мною прóграну цю битву...
А потім, через день, півроку, рік
Щось у душі раптово стрепенеться,
Широким руслом застримить** потік
Рядків, забутий ритм знайдеться.
* - дворучна колюча зброя, призначена для пробивання рицарських обладунків.
** - стрімко рухатися в якомусь напрямі (переважно знизу догори)
9
3
479
Ти
Ти сховала всі рани на самому дні
Своїх омутів листопадово-сумних.
Пальці грають мінорні акорди сумні,
Котрих час відібрати у тебе не встиг.
Ти зуміла забути про власну печаль,
Що закована, спутана струнами слів.
Без вагання крокуєш в незвідану даль
Шляхом тих, кого світ так і не зрозумів.
Ти навчалась з усмішкою йти по життю,
Навіть знаючи про неминучість падінь.
Ловиш вітер волоссям й, віддавшись чуттю*,
Уявляєш небачену ще височінь.
Ти тримаєш удар, ігноруючи біль,
Ігноруючи силу-силенну образ.
Хай часом із вуст сипляться перець і сіль
Поміж стриманих, злегка холодних тих фраз.
Тільки темної ночі, закрившись одна,
Гірко плачеш від в книгах прожитих страждань.
Забуваєш про сталь, відчуваєш сповна,
Що самотність - не завжди найкраще з бажань.
*чуття - тут в значенні "інтуїція"
8
2
409
Нам завжди ліпше бачиться вночі
Нам завжди ліпше бачиться вночі,
Коли належать нам усі ключі
Від таємниць, дверей. І лиш сичі
Співають десь самотньо вдалечі.
Безпечно нам літати, як мечі
Всі ваші лежать в піхвах. А бичі
Тихенько сплять у крісел на плечі.
Тоді ми - вільні, вдень же - втікачі.
В пітьмі ми уникаємо січі,
Коли у нас єдині глядачі -
Епох минулих славні діячі,
Чиї портрети спалені в печі.
Знаходимо найкращі ми харчі,
Коли летять сатурнії*, хрущі.
Якщо ж у небі бачим - пугачі,
Тоді ховаємось відразу у кущі.
У крила загорнулись, як в плащі,
Й спимо весь день, залізши у корчі.
Нас кличуть ночовиди**, пергачі**,
Нам ліпше завжди бачиться вночі...
*сатурнії - нічні метелики;
**ночовиди, пергачі - деякі з назв кажанів.
10
3
385
До Нового року залишився день
До Нового року залишився день,
А осінь усе ще поряд.
Усе ще співають дощі пісень,
З шибками громи гуторять.
Бульвар переповнює море лиць,
Які поспішають в справах.
Їм встигнути треба до всіх крамниць,
В святкових зіграть забавах.
Захмарене небо об'єднує тих,
Хто спиниться хоч на хвилю.
Хто погляд відірве від стін крутих*,
Довіриться трохи штилю.
Хтось снігу чекає, а хтось - навпаки,
Щороку одне й те ж саме.
Хтось пише римовані знов рядки,
А інший блука світами.
Хвилини втікають крізь пальці з жмень,
Вікно знову вабить погляд.
До Нового року залишився день,
А осінь усе ще поряд...
* - тут у значенні "високих, стрімких"
6
6
462
Хлесткі слова
Хлесткі слова зриваються із губ,
Зароджені у потемках душі,
Збивають з тіла вмить фантомний струп,
А очі рідні робляться чужі.
Безжально нищать підвісні мости
Між тим, хто б'є, і тим, хто їх приймає.
Один не в силах щось відповісти,
А це безсилля мовцю серце крає.
Вогненна стрічка тих жорстоких фраз
Шмагає плечі, звільнені від латів.
Незрима кров стікає з них щораз -
Її не повернути, не зібрати...
В очах безрадно розквіта образа,
Із вуст блідих летить німе "За що?!"
Золи́ть* карміном вирубане "разом",
Весь світ тускніє, спогади - в ніщо...
Тремтять обоє, і обом болить
Поранення дзеркальне та глибоке.
Одному в жилах слів луна бурлить,
У іншого льодів на серці дотик.
Золить - те саме, що тліє.
8
5
391
Осінній шлях
Осіння позолота вкриє шлях
На сотні верств. Навколо ні душі.
Зчорнілий посох знову у руках,
А кроків ритм зливається в вірші.
Вітри, мов невидимки-пустуни,
Зривають плащ із задубілих пліч.
Позаду стихнув відгомін струни,
Залишивши із степом віч-на-віч.
Зсивілі хмари кубляться до сну -
Сьогодні сонця не було й не буде.
Дістану аркуш, злегка ним струсну,
Й запишу те, чого боюсь забути.
Химерні тіні в танці оживить
Палке багаття і, забувши втому,
Я розтягну цю фантастичну мить
На жовтня ніч, згадавши тишу дому.
Їдкий туман розгонить рештки слів,
І новий день, позбавлений від марень,
На чоботах пилюгою осів,
Лиш тіло зрідка ще тривожать шрами.
7
1
323
Коли дощ пробирає
Коли дощ пробирає до нитки,
Коли джинси брудні від калюж,
Не дивися на мене докірно,
Мого щастя, молю, не паплюж
Коли вітер заплутав волосся,
І від холоду пальці тремтять,
Не свари, мені вперше вдалося
За цей рік лицем зливу піймать.
Коли сутінки впали на плечі,
Заховавши мій з тінню танок,
Не питай, де носив мене вечір,
Хоч рюкзак мій, напевно, промок.
Коли голос захрипнув від співу
І довірених грому віршів,
Не давай волю марному гніву,
Що часом у душі твоїй тлів.
Коли пісню кричу, що є сили,
Коли мовчки вглядаюся в даль,
Не займай, не зрізай мої крила,
Якщо навіть в них видно печаль.
Коли сльози ховаю від світу,
Коли нишком блукаю між слів,
Не втішай - хоч лише із графіту,
Але шлях цей в мені не зотлів.
Коли зникла з суспільних радарів,
Коли ніч пролітає без сну,
Не шукай більш слідів від ударів
Чужих реплік. З пліч попіл струсну.
11
2
348
Так, я пúшу про осінь...
Так, я пúшу про осінь, знову.
Мов не складено віршів про неї вже три сотні раз.
Ніби можу дібрати затерті слова по-новому,
Не узявши з чужого ні ритму, ні рими, ні фраз.
Так, неначе це перша осінь
На весь світ, і усі ці тумани-грози,
Листопади багряні й ранкові морози
Не були ще ніколи, ніде аж досі...
Пúшу, та не для слави, пéвне.
Без марнотних надій на одвічний митця монумент*.
Збивши ноги до крові об творчості прадідів стéрню,
Все шукаю неходжений шлях поміж стоптаних вщент.
Так, неначе це перший доторк
До пера, а усі римування-стопи,
Епіграми чуттєві, єхидні оди
Не були ще ніколи - аж досі прочерк...
Строфи самі складаються, досить
Перевести свій погляд з екрану смартфона убік,
Подих вітру відчути обличчям і листя в волоссі,
На якусь мить забувши про цей оцифрований вік.
Так, неначе це перший погляд
На весь світ, і усі ці контакти-боти,
Безперервні плей-листи й онлайн-турботи
Розчинилися миттю - реальність поряд...
* - мається на увазі Пушкін "Я памятник себе воздвиг нерукотворный..."
6
4
411
Осінній етюд
Холодні краплі змиють літню втому
Хоча б на мить, на фантастичну мить.
А мій незвичний затишок у тому,
Що зовсім поруч грому клич бринить.
Сталеві хмари зроблять небо ближче:
Здається, що от-от його діткнусь.
Грімнúця* ген над горизонтом блище,
Шукаючи для себе ціль якусь.
Студений вітер закружляє в танці,
Принісши запах осені й дощу.
І не важливо, ввечері чи вранці,
Із ним слова у ритмі відпущу.
Всі думи стиха плинуть рок-мінором,
Волосся вже заплуталося вщент,
По вулицях бреду, як мокрий ворон, Зовсім забувши поспіх в цей момент...
Мій чорний плащ вже майже що підсохнув,
В коминку жар черленню пломенить.
З горняти чаю лине дух медовий,
А світ увесь - крім мене - звісно ж спить.
Гримнúця - те ж саме, що блискавка.
7
0
415
Приготуй мені кави...
Приготуй мені кави, Самотній Світанку,
Нам з тобою не вперше гомоніти удвох.
Ми поглянем, настільки за ніч виріс мох,
Чи послухаєм лісу шум в мене на ґанку.
Вже для тебе заварений чай з мрій і меду,
Тож сідай, переказуй новини скоріш.
Потім вийдемо в стежки вплітати спориш,
Я крізь хащі незвідані нас поведу.
Поспішай, та послухаєм повість річок,
Чи між рос віднайдемо неписаний шлях,
А можливо, зустрінемось знову в піснях,
Що нам вітер складав між барвистих стрічок.
Відпочинеш від галасу заспаних міст,
Що у сотнях наповнених людством країн,
На хвилину відчувши цей ліс лиш своїм,
Щоби потім ввімкнути незмінний плей-лист.
Тобі час, слід будити мільйони персон,
Та й у мене ще справ цілий список, ген-ген.
Ми у клопотах знову пройдемо крізь день
І забудемо, що усе це лише сон...
11
4
581
Коли здасться
Коли здасться, що душу затоплює злом,
Коли рими складаються терпко-гіркі,
І на думці лишилися гнів й бурелом,
Ти згадай, що тайфуни емоцій стрімкі.
Коли знову перо стає темним мечем,
І від нього мертвіє навколишній світ,
Коли серце наповнює болісний щем,
Пам'ятай свій найперший привільний політ.
Коли тишу розщеплює грізний тамтам,
Коли трунок цинізму злітає із уст,
Не забудь: тільки ти вибираєш, чий храм
Побудуєш, й чийого вогню у нім хруст.
В твоїй волі: піднятись чи впасти на дно,
Розірвати кайдани чи нидіти в них.
Помилилась, звернула не там... все одно,
Маєш шанс, доки голос життя не затих.
Коли здасться, що світло занадто тяжке,
Щоб нести його в мóроці дóлу* смертей,
Просто знай: бій із тінню - заняття таке:
Сам на сам в нім не вистоїть жоден з людей.
*Дол - те саме, що долина.
8
0
400
Шлях правди
Пустельний солод непокоїть нерви,
Дурманить голову й холодить кров,
І сумніви, немов могильні черви,
Підточують твій мозок знову й знов.
Химерні хмари, майже що прозорі,
Й повітря, перепалене в пісок:
Невпинна втеча від думок неволі -
Вже ледве робиш свій наступний крок.
Блукає погляд в пошуках оази,
Та тільки дюни всюди, й хоч-не-хоч,
Переборовши відчуття поразки,
Бредеш крізь міражі будівль і площ.
Десь там суспільство крутиться між марев,
Та вірний шлях не терпить марнотú.
І ти, вже вільний від безцільних зарев,
Тримаєш курс, до цілі щоб дійти...
Тебе зміцнила правда непомітно:
Не смерті раб, а світла паладин.
Мандруєш в даль, на горизонті видно
Майбутнє Місто - твій жаданий Дім.
10
2
448
В нас сім'я є на селі
(Написано у співавторстві всією нашою веселою родиною)
В нас сім'я є на селі,
Туди часто журавлі
Залітають, й кожен рік
В хаті чуть маляти крик...
А тепер така пригода
Сталась посеред города:
Журавель як заблудився,
То в картоплі опинився.
Потім на капусту сів,
Ще й конопель переїв.
Полетів у кукурудзу
І наївся там від пуза.
Між гарбузів поскакав
І малят порозкладав:
Те в картоплі, те в капусті,
Те в коноплях (щоб їм пусто),
В кукурудзі, в гарбузах,
Ще й в цибулі й огірках.
Кожен рік він прилітає -
Спиногризів підкидає.
Підростають діти в просі,
Ще й в квасолі та горосі...
Сонце світить, вітер віє,
Мати тоскно вовком виє:
Батько досі ходить босий,
Діти часто їсти просять.
Теща голку загубила,
Коли свекру штани шила.
А вони отакегенні -
Прям як хата здоровенні.
Дідо в них як обкрутився,
Зачепився, ледь не вбився.
Півень тихо в курнику
Не кричить «Ку-ку-ріку!»,
Бо знайдуть, і буде грець -
Борщ, печеня й холодець.
Курка в сідалі сидить,
І натужно так сопить,
Та несеться аж два рази -
Щоб наїлись ці зарази.
Пес із будою утік;
Кіт з пташками «Чік-чірік!»
(Косить, гад, під горобця
Вициганює хлібця).
Потім тато ліг у ліжко
Й слухав, як шкребеться мишка.
Вирішив: знайшла щось їсти,
Треба і собі полізти.
Встав, до бодні похилився,
Трохи салом поживився,
Огірочком, часничком,
І торішнім баличком.
Як пішов води попити,
Раптом тут проснулись діти.
Поки всіх нагодував,
То й світанок там застав.
Все, що мама готувала,
За одну лиш ніч не стало.
Тут вона проснулась вранці:
«Що, пожерли все, засранці?!»
Таким чином там щодня
Гучні гамір й метушня.
Ось таке життя щоднини
У веселої родини...
Тож дивіться, щоб до вас,
У лихий чи добрий час,
Через хащі конопель
Не прийшов ЦЕЙ журавель.
7
11
603
Книгоман
Тебе знову, неначе колись давно,
Затягує в нурт* із несправжніх пригод.
Не вперше, так звично, але все одно
Затримуєш подих і робиш ривок.
Життя переплетене з шелестом книг,
І всі персонажі так дивно живі.
Їх болі та радощі, видих і вдих
Твоїми стають на годину чи дві.
Допитливий погляд блукає між лиць,
Змальованих поза реальних світів.
Ти знатимеш їх до найменших дрібниць,
А вчинки, надії й слова - поготів.
В очах, що, здавалося б, ще молоді,
Відлуння трьохсот сторінкових епох,
Прожитих за день у словесній воді,
Й привівших у бухту з ім'ям Епілог.
Два кроки із хвиль... і ти знову між стін
Й, з дитинства прожитих тобою, книжок,
І тільки за мить, мов тобі навздогін,
Прочитаний світ знов набув сторінок.
*Нурт - те саме, що вир. Болотна глибінь. «Омут» в російській мові.
8
3
448
Ти сама
Ти сама себе закувала в байдужість,
Що плескається тихо на денці зіниць.
Дзиґар нишком пробив за п'ятнадцяту шість,
І ти знову не маєш часý для дурниць.
Ти навчила себе не тримати людей,
Коли ваші дороги розводить життя.
Сліз не ллєш, не збираєш «на пам'ять» речей -
Їх не треба, якщо вже нема вороття.
Ти в самотність вдягла свої ранки та дні,
Навіть в натовпі вміючи йти проти всіх.
Твої вірші для світу занадто чудні,
Прозу теж зрозуміти ніхто ще не зміг...
Ти себе закохала у тишу і ніч,
Запах книг і мелодії зливи, вітрів.
Залишилась у домі з вогнем віч-на-віч,
Що затишно в комині всю ніч тріскотів.
Ти зростила так мурів багато в собі,
Заховавши довіру, любов і тепло,
Бо вважала, що ці почуття так слабі...
Та признайся собі: А чи варто було?
15
1
566
Вихідний
У рим, напевно, стався вихідний,
Вони тихенько сплять між решти слів,
І аркуш у моїх руках пустий
Залишиться таким на кілька днів.
А може їх розвіяв Іапіг*,
Що від рання бушує між дерев,
Здіймає пил з довколишніх доріг
І все перекриває його рев.
Чи так, чи ні, але їх десь нема,
Та й Муз якийсь незвично мовчазний -
В очах зміїних плещеться пітьма,
І чай під його дихом льодяний.
Безцільно споглядаю в далечінь,
Згризаючи черговий олівець. Сьогодні список творчих озарінь
Зійшов на несподіваний нівець.
Чи це уже літературне дно,
І через те Дракон такий сумний?
Та й римам щось на мене все одно,
А може, у них просто вихідний...
*Назва північно-західного вітру в римській міфології.
9
4
539
А знаєш...
А знаєш, нас покинуть ще не раз,
Всі ті, чиї ми здійснювали мрії.
І раптом перетворимось в баласт
Для тих, кого тягнули з безнадії
Угору.
Нам ніж у спину встромлює не брат
Чи ладо*, хоч весь час здавались ними.
У них серця, на жаль, граніту шмат,
Та й душі їхні бачаться пустими,
Мов прірва.
І, знаєш, до людей нести добро
Так боляче, й здається, що даремно
Рвеш жили чи приймаєш під крило,
Бо знищують, бо втоптують на дно
Безжально.
Ти дивишся на тих, хто без вагань
Іде по головах, а часом і «по трупах»,
Все думаєш, що може твій вогонь
Слід в меч перетворити, всім на острах
І помсту.
А знаєш, нас підставлять ще не раз,
Бо їх інакше просто не навчили.
Та якщо зникне світло з-поміж нас,
То значить, в світі людяність вже вбили
Назавжди.
*ладо - архаїзм. Означає коханий, милий, «світло моїх очей» і т.д.
7
1
429
Вітер
В моїй кімнаті розгулявся Вітер,
Приніс із двору запах полину,
Вніс хаос у чіткі ряди із літер,
І повернув мене із надер сну.
Холодний подих обіймає плечі
Не ріже шкіру, тільки бадьорить.
Під ним всі звичні та буденні речі
Наповнює життя, і в них іскрить.
Переплітає з травами волосся,
Що лізе в очі, як не закрути.
Все це - його свободи відголосся:
Не спинять Вітру лет замкѝ, прути.
В моїй кімнаті йому, звісно ж, тісно,
Тож підпихає в спину, що є сил,
Але тихцем, немовби ненавмисно...
Осінній плащ вже майже пара крил.
Із листям танець, тільки нам відомий,
Що ритм його не схожий на міські.
Подвійний усміх щирий, несвідомий,
Коли разом стандарти рвем людські.
7
1
413
Мені знову не буде боліти душа
Мені знову не буде боліти душа,
Коли ти, коли він, коли всі навкруги
Будуть мчати із тим, хто за край вируша.
Їй даремно, байдуже в обіймах пурги.
Не лунатиме сміх, не прорветься сльоза,
Через щит із холодно-сталевих думок.
Та крізь очі блищить льодова бірюза,
А до стану «мороз» залишився лиш крок.
Вона звинеться* тихо клубочком шипів
Поміж яв, поміж марень, під шепіт хвилин,
І розважить її теплий книг шелест-спів
По-під зорей з багряно-іскристих вуглин.
Зодягнеться у сяйво північно-нічне,
Чай з меліси хоч трохи її збадьорить.
Хай даремність усю Час мечем відітне:
Ту струну, що різким дисонансом звучить.
Мене знову не буде боліти душа,
Хоч насправді не спить, і правдиво жива.
Їй байдуже, здається, бо вас не втіша,
Та й себе людям рідко коли відкрива.
*звинеться - те саме, що згорнеться.
7
0
484
Напівсон
Хочеться спати та бігти від сну,
Впасти у крик і піднятися в тишу.
Забути все, лиш знати, що живу,
І після себе бодай щось залишу.
Між чорним і білим страх віднайти,
Щоб знати: йому вже нема вороття.
Від долі втікати й до неї прийти,
Прискорити час та спиняти життя.
Оплакати світ чи забути його,
Раптово зустріти себе-навпаки.
Поглянути в очі вагання твого,
Дізнатися, що повідáють круки.
Писати до пізньої ночі вірші,
До хрипу співати красивих пісень.
І, може, із Вітром ми геть не чужі -
Блукаємо в ритмах дощу цілий день...
Вже списані стіни всі срібним пером,
І тишу приспав мій затятий друг Час.
Напевно, навколо давно напівсон,
А древня дорога чекає на нас.
5
1
500
Прокинься сьогодні вранці
Прокинься сьогодні вранці (а може, уже опівдні),
Без поспіху з'їж сніданок, тарілки помий брудні.
Ти завжди кудись прямуєш, та в цей карантинний час
Залишся у себе вдома, без зайвих бравад, обрáз.
Читай неймовірні книги чи фільми дивись цікаві -
Усе, на що так бракує зазвичай години-дві.
Проглянь список справ, роками відкладених «на колись»,
Незвичні знайди рецепти - вечерею вже займись.
Із друзями через Skype, Discord чи Facebook спілкуйся;
Пограй із сім'єю в ігри - вона ж зараз вдома вся.
Прослухай старі плейлисти; пиши, врешті, свій роман;
Вивчай іноземну мову... Справ різних ще океан.
Ляж спати аж перед ранком (між кілець Дракона-Муза),
А завтра можливо небо весняна прорве гроза...
І досить уже волати « навіщо цей карантин?!» -
Країни усі ніколи не підуть дарма на спочин.
#togetherathome
6
0
419
Вони живі, хай тільки під пером
Вони живі, у кожного свій шлях,
І мрії також боляче реальні.
Та безнадія у чужих очах
Підтверджує, настільки ми безжальні.
До створених фантазією лиць,
До ніжних посмішок, закованих в кайдани.
І їх ніхто не звільнить із темниць,
Бо то все ж дім, попри болючі рани.
І кожен шрам на серці та тілах
Їх змінює на викувані з сталі.
Чи відобразяться на їх творцях,
Чи перегорнеш все і рушиш далі?
А читачам також часом болить,
Гірка сльоза розпечено-шалено
Від тих рядків жорстоких струменить,
Де вже останнє падає знамено...
Вони живі, хай тільки під пером,
Але їх очі пломенять вогнями.
Хтось їхню роль випалює тавром
Чорнильних букв на сторінках ночами...
5
0
480
Осінній сюжет
Тепла кофта й холодна рука,
Все контрастно до скрипу зубів,
Я з листом відпускаю крука,
І летить поряд з птахом мій спів.
Темні очі та світлі слова,
Хто нам скаже де правда чи фальш?
Моя ніч вже віками трива,
Прикриваючи творчий демарш.
Горда постать і стомлені сни,
Що ж, буває ще гірше в сто раз.
Цей сюжет оживе восени,
Без фанфар чи надмірних прикрас.
Гіркий усміх, мінорна струна -
Поміж пальців спливає ваш час.
Вже останній акорд десь луна,
Епілог же допишуть за нас.
Білий аркуш і чорне крило,
Всі листи повернулись назад.
А можливо цього й не було -
Тільки сон і простий листопад.
7
2
500
Нові пригоди
У переливах зоряних ночей,
У півтонах суворої погоди
Я чую голос тисячі ідей,
І нові десь з'являються пригоди.
Класична сага, сповнена боїв,
Кривавим текстом над устами злине,
Закине до незвіданих країв,
Увагу нашу до часу поглине.
Чи може нас мінором детектив
Вестиме поміж пострілів і трунку.
Ти віднайти тут спробуй лейтмотив
І автора злочинного малюнку.
Аспекти, дýхи - в фентезі портал
Нас миттю віднесе (за певну плату)
І вийдем в світ, де почорніла сталь
П'є душу чергову, на ній розп'яту.
А кожен світ горить своїм вогнем,
Гукає читача в високі брами,
Та приготуйся: тільки їх минем
Опинимось між гордими гравцями...
8
0
651
Тихо випити порцію кави
Тихо випити порцію кави...
Третю...п'яту... За ці п'ять хвилин.
Залишу на столі усі справи,
Чи відправлю у вирій їх клин.
Пересилити втомлені вíки,
Щоб розгледіти колір вітрів.
Позбирати їх зломлені піки,
Поміж канулих в Лету шрифтів.
Перенести всі роздуми в строфи,
Розповісти у римах свій сон...
Може, людство, це дивно вам трохи:
Моїм Музом працює Дракон.
Загребти сокиркові* сюжети
І розвести під ними вогонь.
Обгорілі струсити манжети
З поплямованих димом долонь.
Віднести філіжанку з-під стресу,
Перевірити дату і рік.
Як в насмішку епосі прогресу,
Описати найперший наш вік.
Сокиркові* - в значенні «нездалі» взято у Бізешки (https://www.surgebook.com/freeroute)
10
6
449
Між почорнілих і холодних стін
Між почорнілих і холодних стін,
У темних коридорах, оповитих сном,
Блукають ті, кого минає тлін,
Коли сріблястий місяць розгляда вікно.
Їм вітер переказує плітки
З багатолюдних міст і сонячних земель.
Пожовклі, непоховані кістки
Ведуть літопис у глибинах підземель.
Турнір із шахів, карт і доміно,
Ще карколомні перегони на вітрах.
У кубках грає Місячне Вино*
З роси зірок, що мерехтить на флігелях.
Їхні розмови оповив туман,
А імена вже загубились між століть.
Та попри холод і фантомний стан
Через бійниці зрять, як змінюється світ.
Лякають часом легковірний люд:
Учених, підлітків і шукачів скарбів.
Розігруючи черговий етюд,
Відтворюють часи, коли були живі.
Я в дискут з ними кидаюсь щораз,
Коли без остраху до замку зазирну.
В нас так багато спільних рис і фраз,
Що прагнемо й секрети світу осягнуть.
Єхидність і сарказм, як спільний стяг,
Без них розмови в нас знебарвлені й нудні.
І план майбутніх, спільних вже, звитяг
Шліфуєм разом в ці осінньо-тьмяні дні.
* - відсилка до пісні «Дорога сна» гурту Мельница
***
Вірш для останнього туру #2П3 Дякую за співпрацю @Rin_Okita - у нас вийшов чудовий дует)).
21
8
7340
Запитай у запилених книг
Запитай у запилених книг,
Хто востаннє пройшов їх стежками,
І чому сторінок шелест стих,
Позабувся людськими руками.
Запитай у південних вітрів,
Де початок твоєї неволі,
Як знайти себе в тисячах снів,
Якщо вибрані маски і ролі.
Запитай розмальованих стін,
Скільки їх поливали сльозами
В час реформ, революцій і змін
Ті, що правду несли під вогнями.
Запитай у оголених скель,
Як зустріти найкращі світанки,
І чому нам звичайна свирель
Все ж миліша за вичурні замки.
Запитай переплутаних нот,
Нащо нам філософські вагання.
А, відкривши чийсь чорний блокнот,
Не забудь про свої запитання.
25
1
6869
Так легко вдавати із себе творця
Так легко вдавати із себе творця,
Прикрившись мистецтвом, неначе щитом,
Й не треба тривожить завмерлі серця -
Це майстер уміє, не злодій-фантом.
Коли ж просто взяти чуже надбання,
Привласнити, вкрасти, зробити своїм,
То в чому тут честь, гордість і визнання?
Як крадеш у когось, то жертвуєш всім.
Ніколи не зможеш писати своє,
І творчості спалах погасне навік.
Руйнуєшся сам, як береш не твоє,
На що свою душу ти, майстре, прирік?
Блукати шляхами чужого пера,
Боятись: а що, як розкриють обман?
І чути, як знову в тобі щось вмира -
На шиї брехня затягнула аркан.
Та й що принесла тобі слава чужа,
Коли сам не зв'яжеш докупи й двох слів?
Вона на тобі, як залізна іржа:
Під нею назавжди талант твій зітлів.
І більшої кари, мабуть, не знайти,
Ніж в заздрості чорній згубити свій шлях.
Й нікому такого уже не спасти:
Знеславлений буде в чужих він очах.
У співавторстві з чудовою поетесою з проекту «Два Пера 3» @Rin_Okita #2П3
20
2
5950
Всі сентименти залишіть при вході
Всі сентименти залишіть при вході:
Нас так стомила марність ваших слів,
І не бажаєм чути при нагоді
Солодкозвучний і фальшивий спів.
Нам вже до болю неприємні трелі,
Які виводять сотні різних уст.
Відмінні тільки цілі й творчі стелі,
Після яких по масках лине хруст.
Від вас ми хочем справді забагато -
Залиште грим, у цей зайшовши двір,
Від нього в грудях завжди гіркувато,
А та гірчинка наш тривожить зір.
Набатом дзвін у вашій голові
Підказує, що треба йти назад.
Ці правди так незвичні та нові,
І вам їх суть, звичайно ж, невдогад.
У тих дивацтв пояснення просте:
Від цього місця не сховати суть.
І зле чи добре миттю проросте,
А вам дозволять плід його відчуть.
Тож залишіть всю мішуру зарані,
Якщо все ж переступите поріг.
Знайдіть себе у протирічч бурані,
І лиш тоді просіться на нічліг.
7
2
348
Тяжко взяти уперше перо
Тяжко взяти уперше перо,
Опустити в чорнильницю дум.
Оминути цензури тавро,
Збайдужіло мовчати на глум.
Страшно вивести перші слова,
Відпустити всі сни у політ -
Їх в тіні вже ніщо не схова,
Та навряд чи прийме нас цей світ.
Гидко бачити мертві уста,
Що говорять про завтрашній день.
Їхня сутність так довго пуста -
Золотих тільки пара в ній жмень.
Сумно знати про підлі діла
Не з казок чи народних билин.
І чекати, що зради стріла
Вдарить в спину в одну із хвилин.
Кожну мить ми ведемо бої,
Переходимо свій Рубікон.
Роздаєм ефімерні чаї,
Й редагуємо честі Закон.
11
0
507
Дурман брехні
Дурман брехні витає у повітрі,
Ховаючись між сторінок реклами.
Усі слова настільки приторно-привітні,
Що страшно зустрічі із вашими думками.
Ви з усмішкою вдарите у спину,
Із вибаченням витрете клинки.
Не знати б вас ні в злу, ні в добру днину,
Та у житті бувають помилки.
Хоч раз та підсковзнуся на дорозі,
Зверну на темну сторону буття.
І знов побачу на тривог морозі
Всі найстрашніші світу почуття.
Холодні вирла препарують душу,
Доки уста ведуть у мочарі.
До щирості, на жаль, вас не примушу,
Натомість розпалю снів ліхтарі.
Можливо, в них сховаюсь від обману,
Що переплів усі життя вузлами.
Та не знайти там ліків від бурану
Мрій-планів, пошрамованих прутами.
6
3
477
Дощ
А дощ умиє від тривог й метань,
Залишить спокій, крихточку печалі.
Від темпераменту жорстких змагань
На спомин дасть надійний шепіт сталі.
Не принесе оманливих надій,
Наліт ілюзій обіб'є додолу.
Нас не залишить в мороці бездій -
Жовтневий чай подасть до твого столу.
Запише мрії сяйвом блискавиць
На сторінках промоклого асфальту.
Відволіче від скам'янілих лиць,
Вмурованих у почорнілу смальту.
Огорне в грому сильний передзвін,
Не зрадить людям стомлені секрети.
Ще раз підтвердить, що реальність - тлін,
А ми у ній - лише свої портрети...
Безшумно зникне з річковим туманом,
Востаннє застерігши світ від втечі.
До нас не раз повернеться зі сном,
Легенько підійде та обійме за плечі.
23
0
5403
Дві години
Дві години блукань між акордами тиші
Чи ти знав, як душевно це може звучати?
Залишити проблеми свої на узвишші,
З лісом дружно про все і ніщо помовчати.
Змити втому і гнів посірілою тінню,
Прохолодним вогнем обсушити повіки.
Безсловесно кричати у спину терпінню,
Й запивати дощем сфабриковані ліки.
Забувати про те, що не смієш любити,
Що так звикла до гордого кремнію волі...
Майже всі коренí в перепліт запустити,
Присипаючи шрами там смугами солі.
Опускати щити для знайомого вітру,
І писати ці, вам так набридші, абзаци.
Замішати думки у щерблену макітру,
А сосновими голками шити форзаци.
Дві години без масок, музичного фону,
Без потреби тримати усе «на плаву».
Тут відчую життя і присутність озону,
Тут, можливо, уперше закінчу главу.
9
4
468
Нічне шосе
Крізь морок шлях, прокладений не мною,
Веде кудись із швидкістю зірок.
Чи зможу так залишитись собою,
Чи душу змінює вже кожен крок?
Лиш міражі минулого навколо
І кожен з них із підписом: «не твій».
Якщо в майбутньому так само голо,
Я попрошусь у книги «на постій».
Колючість руху не дає забути,
Що кожна дія залишає слід
В мені чи світі, головне відчути,
Як в руки упаде черговий плід.
Ритм серця скаче, видає напругу,
Яку давно не видно у очах.
Розподіл сил зливається у смугу
І вносить смуту в сплочених рядах.
Нічне шосе закручено спіраллю,
З якої вихід всюди і ніде.
В очах безсилля розляглося сталлю,
Та вже реальність в дні новім гряде.
8
0
484
Самообман
Так хочеться повірити у краще,
Змиритися із тим, що я слабка,
Що в моїй пісні ще не все пропаще,
І не зазнаю вже від долі тумака.
Віддати право вибору дороги,
Свідомо не боротись за своє,
Забути смак тяжкої перемоги,
Чекати що ніхто не зацькує.
Не рватись більше із чужої клітки...
От тільки світ не прийме все одно.
Черговий раз зроблю собі замітки,
Що всім навколо байдуже давно.
І не тривожить розум наш сумління,
Совість і честь розвіяні віками.
До долу крила гне земне тяжіння,
А образ світлий опада шматками.
Самообман заманює в трясину,
Ламає й нищить гірше слова й зброї.
Хтось виплітає в ньому павутину,
Через яку ідуть «нові герої».
9
0
477
Дощовий
За день вже в соте тихо плачуть хмари,
Не від жалю чи щастя - просто так.
В душі крихкій всі припинились чвари,
І на губах життя холодний смак.
Похмурий тон не викликає смутку,
Холодний вітер тільки бадьорить.
Години збоку тягнуть самокрутку,
А серце вперше майже не щемить.
Весь світ завмер, і крізь прикриті віки
Його зіниці синім мерехтять.
Сміються гірко почорнілі стріхи,
А в даль тривожно ворони манять.
Безлюдне місто стримує зітхання,
Замріяно торкаючись земель.
Тут мої перші виросли вагання
Серед картонних стін і білих стель.
Можливо завтра різко потепліє
І знову стане все як завжди «норм».
А на сьогодні мій екран темніє,
Ховаючи в собі суспільний шторм.
7
0
458
Танець душі
Танцюй під пильним наглядом людей,
Під перелив болючої задишки.
Не здайся їхніх натиску ідей,
Не стримуй ніг, соромлячись насмішки.
Танцюй по склу, здригаючись від ран,
Хай сльози змиють пелену обману.
За фальшу не ховай свій справжній стан,
Не дай ударити образ тарану.
Танцюй душею, відійди від норм,
Від всього, що диктується словами.
Серед усіх розшаркувань і форм
Відчуй враз тих, хто йде вслід за серцями.
Танцюй сама, без огляду на тон,
Можливо, марно, без кінцевой цілі.
Але танцюй, бо в Музи свій закон,
І вірний ритм сам виникає в тілі.
Танцюй крізь час і простір, плач і сміх.
Спалахуй незгасимим сяйвом Волі.
Крізь шлях, що розум перейти не зміг,
Де кожен грає тільки власні ролі.
7
2
493
Забудемо про біль
А що, як ми забудемо про біль,
Старі образи й свіжі недомовки?
Відмовимось на рану сипать сіль,
Плести обману гострі скоромовки?
Чи стане сили зупинити тлін,
Який на язиці росте все більше?
Я залишуся серед чорних стін,
Як стане світло дня для вас тепліше.
Живіть щасливо, мирно і без свар,
Душевний трунок відпустіть зі снами.
На мирову всі разом випийте узвар,
Мене ж забудьте, виженіть з вітрами.
Тугу візьму смертельну й гострий гнів,
Притримаю у потемках палацу.
Але якщо колись почуєте мій спів
Біжіть щодуху від воріт із кварцу.
А що, як ми забудемо про біль,
Випалюючи його слід книжками?
І тоді кожен влучить в свою ціль,
Я ж пам'ять відпущу вночі стежками...
6
0
495
Замість видиху
Моїм домом хай стане відвічний мороз,
Огорне тіло льоду тонкими щитами.
Серед бурі емоцій і вигадок гроз
Давні мрії залишаться тільки словами.
Хоча голод пригод не погас і не стух,
Власний досвід примушує скалитись криво.
Крізь віки пронесу охолоджений дух,
І весь простір цинізмом заповню сміливо.
Вірна пам'ять упала у стазисний сон -
Хай так буде тривожними людства часами.
Не повернусь, не здамся у Долі полон:
Дикий крик болю й гніву розіб'ю вітрами.
Гобеленів й картин візерунок обліз -
Все навколо пусте і досвітня пурга,
Вимітає з свідомості надлишок сліз.
Передзвін льодовий до склепіння сяга.
Замість крові - вода, замість видиху - вдих;
Тут відсутні роки і годинник не йде.
Через мури величні пропущу лиш тих,
Хто забув світ людей і назад не піде.
3
0
381
Не повернуся
Пістрять вогнями вікна й ліхтарі,
Спішать додому змучені обличчя.
Ну що ж, давай між нас заключимо парі,
Що не моє це місто і сторіччя.
Гудуть машини, спека не спадає,
І молодь рве на дрібне шмаття тишу.
Мене ніхто серед цих вулиць не чекає,
Я просто йду і своїм світом дишу.
Рутинний день - таких було не мало,
А ще один такий же завтра буде.
Моя свідомість з болем підняла забрало,
Постоїть мить й до себе знов відбуде.
Рюкзак на плечі, в ньому все, що треба.
Прощальних слів нікому не пишу.
В комфорті й благах зникла будь-яка потреба,
А душу рве на волю, тож спішу.
Ось скоро край, я стану на дорогу,
На розвитку міраж не оглянуся.
Піду подалі від чужих бездушшя й смогу.
Забуду. Утечу. Не повернуся.
4
0
509
Мій дім
Почуй мій чистий голос між холодних стін,
Відчуй тугу, що рветься крізь смішки,
Пройди до правди через залу змін,
І не забудь на стіл поставити чашки.
Закип'ячу води, перенесу вітраж;
Налий чайку з меліси й полину.
Це мій щоденний і затертий антураж -
Бути закутою в будівлі площину.
Не червоній - я часто не дивлюсь;
Не підглядаю за тобою в спальні.
Сама часом таким життям нуджусь,
Але зате не виженеш з читальні.
Ми вечорами можем спілкуватись,
Але залишу за собою всі права.
В моїй історії попрошу не копатись,
Не для людей біль душу розрива...
Почуй мене у тихім передзвоні шиб.
Відчуй ту радість, капельку насмішки.
Ну що ж, не стій - заходь углиб,
А я погляну, де там мої кішки...
2
0
457
Казки
Перебільшено добрі та світлі казки,
Нереально солодкі фальшиві герої:
Все це давнього майстра брехливі мазки
На картині, де правди ще менше ніж зброї.
Ми зростаємо, ними оплутані в сіті,
Все чекаєм на доброго принца із мрії.
Але доля б'є правдою кожного в світі -
Просто є досі ті, хто не втратив надії.
Кажуть, вірити треба завжди тільки в краще,
Але що, як з очей давно впала облуда,
І життя виглядає як діло пропаще?
Тільки більшає болю та сліз амплітуда.
Колір награний не застилає більш зору,
Всі шаблони вщент знищила циніка сила.
Їдка мова душі нас лікує від мору,
Що сама ж роками раніше створила.
Перебільшено добрі та чисті слова,
Одурманений мозок їм вторить шалено.
Суперечка смаків, що віками трива:
Після неї на серці постійно черлено.
3
2
470
Віснице
Моя віснице волі, присяд на хвилину,
Дай погладити пір'я, заглянути в очі.
Запали в мені іскру польоту, хай злину,
Заспіваю із вітром безмежної ночі.
Моя віснице тиші, нового старіння,
Когітків не боюсь, руку не відсмикну.
Вбережи від чергового з скелі падіння,
Може Долю свою щиросердно гукну.
Моя віснице змін, загорни в крила тіло,
Передати дозволь усі радощі й сни.
Заховай від тривоги аби не боліло,
Коли вирішу з клітки втекти на лани.
Моя віснице спокою, випусти пісню,
Переливи дзвінкі та приглушене тло.
Проведи через душ збайдужілих стерню,
Хай до нас не торкнеться очищене зло.
Моя віснице сили, секрету життя,
Поможи перейти через мури вагання.
Швидкісний переліт, лісове укриття,
До ночі вимушене знов чекання.
3
0
473
За шепіт мрій
За шепіт мрій, за кожну мить вагання,
Мій час розплати скоро надійде.
Але допоки маю крихту сподівання,
Не можу здатись... Хто зі мной піде?
В гарячий край постійної тривоги,
Яка не дасть надії на життя.
В обійми хвиль чужої перемоги
Зануритись до дна... Без почуття.
В туманні болота земної тяги,
Без напрямку, спорядження, мети.
Знайти джерела справжньої наснаги,
І чорний компас зняти з Марноти.
В сиру долину «Просто Існування».
На вищу точку скелі Самоти.
І не одне забуте полювання:
На себе без образ і гіркоти.
За кожен крок, і кожну перемогу,
В останню мить віддам свою ціну.
Та краще так, ніж взяти допомогу
Від тих, кому я борг не поверну.
6
4
476
Заховай
Заховай під холодним крилом,
У безодні північних вітрів.
Хай реальність залишиться сном,
Тихим шелестом пісні без слів.
Заховай серед грому і гроз
Стягом ртутно-сталевих примар.
Поміж скальдів та геніїв проз,
Тільки далі від міста і фар.
Заховай кольоровим вогнем,
Листя ковдрою, стелею зір.
Вороним пронесуться конем
Дні суспільства в спустошений двір.
Заховай від журби та тривог,
Марноти і безцільних зітхань.
Моя повість - це все ще пролог
До чиїхось історій блукань.
Заховай... Тільки не відпускай.
Не дозволь опуститись в дурман.
Поверни з світу мертвих, тримай,
Доки зором керує туман.
5
0
490
Дарма
І дарма, що часом тобі робиться важко.
Це лиш світ. Проти тебе лиш світ.
Шлях митця ти не знав, якщо не було страшно,
За життя, за любов, за трудів твоїх плід.
Ти малюєш картинку наступного кроку,
Та не так, дуже часто не так.
Справді йдеш по поверхні реальності моху...
Наче птах, обезкрилений птах.
І блищить слова міць, кличе в серці струна...
І тремтиш. Ти від того тремтиш.
Не зробити удар, не підняти клинка -
Звук не можеш дібрати. Бурчиш.
Біг на місці забрав увесь залишок сну
І втомив. Невимовно втомив.
Зупиняєшся, пишучи фразу одну:
«Сам знайшов, сам беріг, сам згубив»
І дарма, що часом в тобі квітне туга.
Тільки ти. Проти світу лиш ти.
Честь ще біла, і совість, на диво, суха.
Йди вперед. Без повернення йди.
20
4
6379
Твій порт
Твій порт давно забув живий скрип кораблів,
Шум їх людей із сотень різних слів.
Він їх не бачить навіть в довгих снах -
Все втратив, що було, а з ним і страх.
Твій порт віки вже під щитом із коренів,
Ліан, мохів, забув про радість й гнів.
Його тримає в світі сильних час,
Але окремо від суспільних мас.
Твій порт не зміг би сонячних згадати днів.
Та й не любив ніколи птаства спів.
Похмуре небо, буйні хвилі у вітрах -
Він все ще чує правду в їх думках.
Твій порт - притулок вічності тонів:
Журба і тиша, спокій без торгів.
Туманом вкритий його башт каркас,
В яких останній подих крові згас.
Твій порт прийме останнього з послів?
Що вже перегорів, хоч й не зітлів...
Буття останній шанс для мандрівця -
Піти у себе, без петлі й вінця.
5
2
485
Ми всі часом
Ми всі часом буваєм не в собі -
Признайте чесно, так завжди було.
І кожен волею в своєму напівсні
Бере нічні простори на крило.
Ми всі часом шукаєм забуття,
І того місця, де б нас не впізнали.
Тисячі масок нам дарують укриття,
Та задля того правду в міф загнали.
Ми всі часом питаємо себе:
«Як довго ще будемо марно йти?»
А час глузливо в відповідь сопе:
«Я буду першим, як ти не крути!»
Ми всі часом втрачаємо серця,
І розбиваєм вщент свої надії.
Та в кожному є часточка борця,
Який упав, піднявся і вже в дії.
Ми всі часом загублені, пусті,
І кожен з нас стоїть за себе сам.
Страхи й кошмари, дикі і густі,
Ідуть, але себе їм не віддам.
5
0
456
Для неї Час
Для неї Час часом робив зупинку: ну що поробиш, біг його втомив...
І тоді миті розростались в Миті, яких чарунок вічно серце грів.
Він дарував таку зручну тривогу, збирав емоції глибокі день-у-дні...
Із букв сплітав комфортну сіру ковдру, в якій, однак, горять всіх барв вогні.
І знав її душі мінливість, і тихий тон таємних сподівань.
Щитом від болю і страждання став в часи світами сторожких блукань.
Коли ж вертав все «на круги своя», то знав, що вона прийде знов,
Бо він свою бібліотеку мав, а в книгах - її серця кров.
7
0
471
Ви настигаєте мене
Ви настигаєте мене раптово, коли чекати - не чекаю вас.
Слова-картинки, кольорові строчки... і вам дарма, що в мене «тихий час».
І вам дарма, що моє тіло прагне м'якого спокою, міцного сну -
«Хапай перо, знаходь бумагу і поспішай, бо в Леті потону...»
Ваш ритм мелькає в різних варіантах, зриваючись в дует із соло,
Плететься-рветься, немов море вітру і водночас вогненне коло.
Вас не спиняє дзиґаря «дін-дон» як й те, що мозок мій давно завис.
А я корюсь і в напівсні веду: «Вона востаннє опустилась вниз»...
7
0
464
Лиши мене
Тебе ненавиджу, та все ж приймаю,
Коли приходиш знову й знов.
Морозиво...пусти, благаю,
Я в спеку краще льоду кину в кров.
Ти поруч, тебе скрізь багато,
Куди не глянь: лиш ти, лиш ти, лиш ти...
Йдучи додому, в голові затято
Повторюю: «Лиши мене, лиши...»
8
0
488
Ми йшли разом
Ми йшли разом, і кожен у свій бік. Здавалося б, ось я - лиш руку простягни.
Та це ілюзія і видимість, яка, однак дає нам сили далі йти.
Що бачиш ти, він чи вона? Через який етюд чия проходить стежка у цю мить?
У мене тиша, попіл й хмарні небеса... Похмуро? Мертво? Кроку не спинить...
Яка у кого ціль? Яку ціну заплачено за карту до мети?
Чи не втрачаємо себе так заодно? Та за спиною лиш горять мости...
Горять вони і відчувати жаль, я ніби й мушу, та нема за чим:
Даремний поспіх, смертний трунок, біль - їх жар мостів перетворив у дим.
Свій кожен крок роблю на страх і ризик, не знаючи, що далі жде в пітьмі,
Та це все вибір, і ціна терпима - гірка реальність направляє в сні.
Тривожний шепіт вітру в голові доповнює ритмічний серця стук:
Мій світ помер, чужі світи підуть, і так допоки не загине звук...
5
0
483
Чорна зоря
Чом чорний - то журба, нещастя й лихо?
Чим завинив цей колір і коли?
Чому він - Смерть, що впевнено і тихо
Усім говорить: «Твій вже час, пішли»?
Чому на нього звісили всі біди,
І болі приписали заодно?
Чия то воля та чиї суди
Його закинули на честі дно?
Крім упереджень наших, доказів нема
Його безчестя чи бодай злоби.
Та сила звички крізь віки трима
Цей образ: чорні муки і гроби...
І так, і сяк: лиш норми і стандарти,
Керують світом попри рух вперед.
Закон Драконта, як і звички Спарти,
Туманить зір, із мізок топить мед.
То чи стає душі вогонь виною,
Лише тому, що сяє не усім?
Чорна зоря не володіє мною,
Якщо вона - мій прихисток і дім...
10
0
528
Наступний крок
Нестерпна спека й океан кислот - сотні дощів, що не несуть життя.
Мій одяг змокнув, висох й пересох, як і слова, що надто схожі на сміття.
Пустельний вітер б'є стрілою в ребра, і повертає погляд від мети.
Шлях без дороги, компаса і карти. Все, що я знаю - мушу далі йти.
Іти невпинно, вперто, попри гар, безводдя, вітер, голод, холоди.
Кудись вперед - не повернуть назад - шукаючи в піску шматки слюди.
Нести життя через смертельний світ, забувши про образи і борги.
У серці берегти вогонь добра, бриз миру й холод мудрості пурги.
І програвати кожен новий бій, якщо сильнішою вважать жорстокість,
І вигравати свій наступний крок, якщо душею все ж керує совість.
10
0
542
Ідейний батл
Ідейний батл поміж «тік» і «так»:
Немає правил, і обмежень теж.
Ним править Хаос, судить Кавардак,
Сам Тартар - то глядач без меж...
Братерства клятви поєднали вмить
Добро і Зло, зробивши їх одним.
В одного серце раптом защемить -
Для іншого світ миттю став пустим...
Фортуна Кармі віддала свій трон;
Діоніс з Вакхом кинули запій;
Морфей забув за книгою про сон...
Чекайте, бачив хто тут мій сувій?
Світ раптом став дзеркально негативним:
Тут «ліво-право» тепер «вгору-вниз»...
Можливо, стати краще неактивним,
І не виходити за норм карниз?
Ідейний батл поміж «тік» і «так» -
Пусті слова, стандартний компроміс...
За правду не дадуть навіть п'ятак -
Радше підуть в долину горя й сліз.
15
1
7149
Втекти
Втекти від світу і людей,
Загубитись в ранковім тумані...
Не знати болю і смертей,
Забути душі вічно рвані.
Бігти від себе і своїх думок,
Закрити очі на чужі слова.
Зробить назустріч перший і останній крок,
На мене знищивши чужі права.
Тотальний соціуму пропустивши крах,
Впасти дощем, піднятися росою.
У танці листя загубити страх,
Стати ніким, залишившись собою.
Нестися вітром між лісів і скель,
В пучини ночі опуститись плавно.
Не чути з сотень вуст фальшивих трель...
Це так насправді дивно і примарно.
Тримати марку, йти на компроміс
Із честю, совістю... Як це усе втомило!
Душа під шаром яду й морем сліз,
Та всім цікаво, чи її зломило...
5
0
580
Міський мотив
З вікна дев'ятого поверху міста я у безпеці погляну на світ:
Люди всі із одного тут тіста, та різне начиння в них й різний політ.
Раптовий дощ змиє make-up і поверхневий настрій з пересічних облич,
Холодний вітер влаштує start-up, розкривши всі карти...надутий, як сич.
Свідомість будує стіни і сходинки - бачу світ через отвір бійниць.
Реальність страху фатальної помилки сяє вогнищем часу зірниць.
6
0
402
Вона
Вона жила і не жила всякчас,
Ховалася та прагла визнання.
На шторм і штиль походила водночас;
Вбирала світ, йдучи до зникнення.
Ростила мрії й нищила власноруч.
Шукала правди, знаючи - дарма.
Боялась всіх й чекала когось поруч,
Сміючись з тих, хто їй казав: "Дурна".
Шукала жáру, хоч любила холод.
Цінила волю, та звела стіну.
І, коли мала емоційний голод,
Хапала книгу, ідучи до сну.
Вона була і не була весь час -
Життя як сто, і сотню мов одне.
Втомившись світом, як в останній раз,
Трималась міцно за буття земне.
4
0
498
Чи чуєш?
Чи чуєш: гукає вперед нас Дорога?
Хоч раз відчував поклик дальньої-далі?
Чи рвалося серце від цього порога,
Пройти всі стежки: щасливі й невдалі?
Цей Шлях, безсумнівно, загублений в часі:
Не має "своєї", "чужої" епохи.
І ті, хто на нього стають в кожній расі,
Блукають світами віки і ще трохи.
Свій кожному Шлях - ним чужий не пройде.
І мандри твої вже навік неповторні...
Душа кожна спокій тоді віднайде,
Коли перешкоди здолає умовні.
4
2
479
Десь в області серця...
Десь в області серця росте порожнеча,
В голові б'ється птахою: «Невже це - кінець?»
І знову даремна з реальності втеча:
З довіри межі все ж упав мій стілець.
Буремне життя не сповільнює ходу,
Не виправить курс, хоч ти плач, хоч не плач.
На зміни чиюсь не запитує згоду:
Твої це суддя, захисник і палач.
Рух вперед чи назад? Кудись йду чи лечу?
Мені кожен здобуток на промах став схожий.
І проблеми не завжди пройти по-плечу,
Та підмоги не дасть перший-ліпший прохожий.
Запихаю назад гіркоту і біль втрати -
Тиск емоцій всі норми давно перескочив.
Причина душевних чорних дір - ґрати;
Ефект мертвих зон моє Я оточив.
Діамантову міць людям не осягти,
І себе закувати нам в камінь ніяк...
Зрозуміти себе до кінця не змогти,
Доки розум від старості ще не побляк.
4
0
435
Всесвітня гра
Хто направляв всі пера літописців?
Чия фантазія під маскою Історії?
Яка частина правди, де теорії?
Де відповідь знайти для реалістів?
Як справді все було? Що «дописали»?
Яка прозоро роль у цім для нас?
А був колись добра і правди час,
Чи то ілюзії, що для народу склали?
Триває гра... Чи в шахи, чи в театр.
Для неї поле - всього лиш Земля.
І не кажіть, що це - «деза» Кремля.
Не вистачає лиш глядацьких шатр.
Все ж ні: не видно ще того маестро,
Який вважає, що керує дійством.
Хоча, для нас, охоплених помостом,
Важливий зміст, що виведе перо.
Чи це колись скінчиться врешті-решт,
Чи, може, лиш театр - відвічна доля світу?
Не знаю...не готую по цім звіту,
Мені все це подібне на арешт...
3
0
443
Даремності вир
Будильник. Душ. Сніданок. Пари. Усе заїжджено до дир
Ті самі люди, фрази, свари - даремності невпинний вир.
Банальний день: підйом у сім, зарядка, душ, горнятко кави
Потім три пари, їм у слід все та ж кімната і ті ж справи.
Обід. Домашні. Фільм чи книга. Дзвінок додому: «Добре все»,
І таємничості вир кличе лиш з сторінок, і жаль несе.
За тим все ж встигнути заснути, поки сусідок десь нема,
Прогнати усі думи-муки і залишити: «Я сама»...
Зрештою знов ранковий шум і фраза: «Мріям час лиши»,
Те голос в голові твердить і додає: «Та не спіши»...
6
2
546
Дозволите?
Ви дозволите мені мовчати?
Ви умієте слухать тишу?
Вже не хочу нічого казати,
Може, й вірші даремно пишу....
Ви дозволите вас не чути?
Просто бути собі на світі?
І не дати, щоб якісь Брути
Захопили у свої сіті...
Ви дозволите вас забути?
Право вибору ще за мною?
І суспільства кайдани-пути
Зняти все ж твердою рукою...
Ви дозволите тихі мрії?
А гучний спів посеред ночі?
Наче клич рідної стихії
Що лише набуває мОчі...
Ви дозволите...що ж питаю?
Знаю відповідь, схожу на пліть.
Шлях між тіней досі шукаю,
Та вертатись не буду вже в кліть...
6
4
577
Можливо шал
Можливо, справді все не так,
Як думалось колись давно:
Твій дар - потрапити в просак,
А в мене зломане стерно...
Можливо час - це танцю такт,
І кожен в нім свій ритм чує.
Життя ж - у вічній грі антракт,
В якому сум і біль вирує...
Можливо, світ лише вуаль
Квесту великому й чужому,
Де приз не дама й не Грааль -
Вічність у всесвіті пустому...
Можливо всі, хто був до нас,
Казали: «Кращі будуть діти,
Ніж ми...». Та вічний правди глас
Ствердив: «Так людству й посивіти...»
Можливо, це усе мій шал,
Й іскра життя палає ясно,
І я побачу її пал...
Та того не скажу завчасно...
6
0
490
Ціна супротиву
Як тяжко вірити у краще,
Коли навколо лиш пітьма,
Що мовби мовить: «Все дарма!»
І шлях твій всоте стає тяжче.
Як страшно відчувати біль -
Чужий, не виправданий жаль,
Що накриває, немов шаль -
Він як на рану мою сіль.
Як складно бачити добро,
Коли усюди вже розруха
Кричить на повну: «Ти тут муха!»
І тоншає життя стебло.
Як часто боремось ні з чим
За те, що щастя не додасть -
Не зможеш поміняти масть,
Лише для друзів став чужим.
Як рідко впевнені в ціні,
Що заплатили за знання,
Про ціль земного нас буття,
Та Майстер гри завжди в тіні...
7
0
398
Опівнічні запитання
Хто сяє світлом нам темної ночі?
Чи це лиш відблиск старого чогось?
І чи горить душа моя для когось?
А чи палає хоч? Погляну в очі...
Хто мовить може: «Знаю суть свою.
Зусилль не шкода давніх ні на мить»?
Знайдіть такого - розум вже тріщить,
Змагаючись із світом у бою.
До чого призведе все ж вибрана дорога?
І буде що, як нагло не піду по ній?
Моє життя: це пазл чи чистий ще сувій?
Чому за мною всюди йде тривога?
Де край реальності і де межа знання?
І що, як раптом все давно не так?
Тоді всі норми, догми, звук і смак,
І час, і простір варті знищення.
А що, як я уже не я, і хто ця нова сторона?
Як знак шукать вночі? Де повернуть?
Почавши, чи скінчу я вчасно путь?
Та лиш звучить у відповідь струна...
7
0
484
Таємниця кожного
Кожен з нас має таємницю:
Хто мертвої води запас,
Що не сформує й кілька фраз,
Й будує із душі темницю.
Хто ж навпаки ховає те,
Що сяє тисячами зір,
І грає давньою із лір,
Щоб зло не вдарило в святе.
Кожен тримає щось в собі -
Страхаючись забрати щит
Дарма, із чого й яких плит -
Щоб не піддатися журбі.
Щоб не побачили того,
Який насправді маєш жар,
Не зріли сонця серед хмар,
Не могли втримать хоч кого.
Кожен блукає вже давно
Між скель, степів або лісів -
Шукає мінусів-плюсів.
Чи знайде - знати не дано...
10
0
632
Біле чи чорне?
Біле чи чорне? Світло чи тьма -
Ворон не змінить колір крила...
Слово чи тиша? Голос вітрів
Веде крізь відгомін віків...
Що обереш? В пориві душі
Пісні слова тримають чужі.
Сонце чи Місяць? Суть їх побач,
Але від мудрости не заплач...
Сила у чім? Лев грізний, але
Чахне і він, бо тіло старе...
Слабкість де є? Спалах і грім
Поряд завжди, та смерть в чімсь однім...
Мудрість людська - туманні знання
Не давніші за світу буття.
Силою ти силу не скориш -
Зло злом ніколи не побореш.
Біле чи чорне? Тон двобою
Б'є по струнах нас із тобою.
Вибір чийсь ледь не став летальний:
Світло чи тьма? Твій шанс останній..
13
2
452
З Новим Роком
***
(Для проекту Вдохновение Рождеством: https://www.surgebook.com/eleonora_vesta/book/vdohnovenie-rozhdestvom-proekt)
***
Кінець року, та настрій мій не новорічний -
Зимовий сюжет втратив блиск свій магічний.
Цукерки, салати і жарти банальні,
Вітання від всіх і усім тривіальні.
Я втратила сенс святкування давно,
І схоже чомусь на сумне це кіно:
Пройшов іще рік - дописали главу.
Та змінилося що ж - я тут, я живу...
Ні, я не буду ходити сумна -
Весела завжди і без пляшки вина.
Просто сенсу не бачу радіти сильніше
Коли серце благає: «Спинися... Тихіше...»
Я здорова, і досі вірю в дива,
А моя давня казка ще й досі трива.
Але дивно стає, що нап'єтесь ви так,
Що й згадати не зможете радості смак...
Перше січня це ж буде, що і давнього разу,
Поміняєм лиш цифру - от до фальші відразу
Відчуваю, бо, знаючи це все одно
Ви все нижче і нижче ідете на дно...
Хоча, знаєте, мабуть забудьте цю мить,
І цей вірш, що журбою моєю дзвенить.
Кожен визначить сам, що робити в цей час.
Я ж сказала усе...З Новим Роком всіх вас!
7
2
541
Memento
Пам'ятай - я не вмію мовчати,
Коли жарт лихий рветься на волю.
Та водночас не зможу сказати
Про душі глибину суму й болю.
Пам'ятай, що завжди зрозумію
Все, що ти відчував й розповів.
Співчуття ж проявити не смію,
Бо не знаю чарівних тих слів.
Пам'ятай - чуєш ту, що не зможе
Проти принципу свого піти.
Як відчую щось на любов схоже -
Не розпалю її на світи.
Пам'ятай - зроблю все, щоб не бачив
Моїх справжніх емоцій, думок...
Що б для мене ти справді не значив -
Маю вже від життя я урок.
Пам'ятай - це не всі мої «здвиги» -
Будь готовий до них кожну мить.
Та все ж знай - за кайданами з криги
В серці барвами море шумить...
19
4
1851
Не шукай...
Не шукай мене. Чуєш? Не треба.
І забудь, що могло бути «ми».
Тебе чули усі зірки неба,
Коли раптом схотів ти піти.
Не шукай ти відмички до серця,
До тієї кімнати «секрет».
«Ти мій друг» - і ніякого перцю
Я у слів не вкладу переплет.
Не глядай в моїх вирлах ти болю,
Що приходить від серця тих мук:
Я ж скеровую завжди всю волю
І в полон беру свій пульсу стук.
Не чекай, що тебе покохаю,
Та не тільки тебе - будь-кого!
Бо цю слабкість завжди зневажаю:
Не волію я болю цього!
Хоч - вважай, що із каменю серце
Ношу в грудях - людське все ж воно.
Та душа не метал моя - скельце,
І боюся розбити його...
12
0
509
Facilius
(Легше)
Нам легше вмерти, аніж в світі жити,
Щоб кожен день боротись за своє.
І легше вбити, ніж життя лишити
Людині, що його «не так» кує.
Нам легше бути вік весь свій одним,
Не відчувать ні радості, ні болю.
Аніж відкритись людям, рідним та близьким,
Тому що потім нам не стать до бою.
І легше завжди грати сильну духом,
Хоч часто можем плакати в подушку -
На чужий біль ніхто не поведе і вухом,
Тоді ж навіщо всім їм бачить мою душу?
Одна біда: не завжди те, що легше,
Є правильним на полотні життя.
Ну, а тому, утверджуюсь я крепше
У складності земного нас буття.
10
7
521
Буденність
Будні...
Такі сірі, сумні, паскудні.
Сіро-білі,
Ледь помітні на життя тілі.
Спроби
Мої звільнитися від цієї роби.
Не смілі
Кроки до заповітної цілі.
І нащо
Живе у світі оце ледащо,
Та сотнями
Мруть ті, хто воює з злигоднями?
Так втомлює,
Коли тобі в душу Доля плює.
Здається,
Що щастя ніколи не повернеться.
І часом
Вважаєм себе найнижчим класом.
А справді
Потрібно лиш глянути правді
В очі,
Такі темні, але тепло-дівочі.
Що скажуть:
Ти життя зрозумій лиш суть.
І знай:
Лиш від тебе залежить твій рай.
Буденність
Не означає самозреченність
І завжди
Можеш змінити життя акорди.
Бо будні
Лиш для тих людей будуть паскудні,
Хто вважає,
Що в житті їх вже щастя немає.
8
0
450
Імпровізація
Ніч...
Вже вступила в свої права.
Сон...
Він бере в полон, як трава.
Ти.
Не здалася йому в душі.
Хтось,
Вже тримає серця ключі.
Там,
Де горить перемоги вогонь.
Є,
Хто не може підняти долонь.
І,
Коли нове життя росте.
То,
Неодмінно старе помре.
Мир,
Не буває без війни.
Світло,
Стає видко між пітьми.
В дуеті з @cas_tielll
~ м. Черкаси ~
19.09.2018
7
4
423
Я не боюся...
Я не боюся жити тут і зараз,
Але боюсь залишитися тут...
І тої ще помилки: зайвий раз
Змінити напряму життя кут.
Я не боюся бути «як один»,
Але боюся стать одною з тих,
Виконує хто згубний життя плин,
І щоби плин мого життя не стих.
Я не боюся бути лиш одна,
Але боюся гнати всіх від себе.
І самоту я можу випити до дна,
Але яка із цього користь тут для тебе?
Я не боюся начебто нічого,
Але поглянь лише у серце Ти мені
Й побач: страхаюся усього...
Я дякую, що бережеш від того, що в тіні.
Я дякую, що завжди розумієш,
Й допомагаєш йти лише вперед.
Любов'ю Ти своєю грієш,
І бережеш Ти кожен мій секрет...
~09.06.2018~
8
2
540
My thoughts
Секунда. Дві. Уже хвилина -
Усе зливається в одне.
Була ще вчора я дитина,
А вже сьогодні щось не те.
Вважала весь світ я простим,
І що творяться тут дива,
І що добро керує ним,
А не підступна сила зла.
Я думала, що всі привітні
І щирі люди на землі,
Що злу тут дружно кажуть «ні» -
Нажаль, все в іншім кольорі...
Я думала... Та це вже неважливо!
Усюди бачу правду лиш одну:
Без Бога в світі жити неможливо -
Лиш Він завжди перемагає тьму.
Він був і є усюди і завжди,
І знає всі секрети всих людей.
Він може й хоче вам допомогти
Боротись проти злих речей.
1 червня 2018р.
с. Озірна
7
0
546
Клубок протирічч
Вважаю я себе клубком із протирічч,
Немов би у мені сплелися день і ніч,
І хоча зовні наче я спокійна,
Та поведінка моя зовсім не постійна.
Сьогодні мене бачиш льодяною,
В собі закритою і стриманою,
А завтра вже немов вогонь горю -
Свої емоції ніяк я не спиню.
Буває, що й сама себе не розумію:
То жаром, то холодом навколо себе вію.
Не можу визначити: ким же бути?
І як себе мені змогти збагнути?
Отак іду я по життю, іду лише вперед
І знаю, що в майбутньому є перець і є мед.
І також вірю: ця життєва ненормалія -
Дуже корисна і весела аномалія.
10
2
658
It is you
Незрівнянний, казковий, чудовий,
Фантастичний, найкращий з світил,
Білолиций, сріблястий, зимовий -
Немов сієш ти світлий той пил.
Ти чарівний, але не магічний:
Тебе ж Бог ще спочатку створив...
І для когось ти зовсім містичний,
Але це все не я говорив.
Просто тіло космічне, що мати
Власне світло не може й на мить.
Твоя доля - чуже передати,
І чужою лиш славою жить.
Ти не маєш життя у собі,
Лиш каміння велика гора.
Та Господь передбачив тобі
Сіять сяйво у ночі моря.
9
1
686
Moon
Заглядає місяць у моє вікно -
Серед ночі сяє друг мій мовчазний:
Хоч я маю спати вже давним-давно,
Думаю про погляд тихий і сумний.
І про срібну ковдру, що він постелив
По усьому двору, і по всій землі.
І про те, як ніжно нею він накрив,
Щоб я довго спала в мирі і теплі.
Що ж, добраніч, друже, повний вічних див.
Ти приносиш спокій і душі моїй.
Дякую я Богу, що тебе створив
І послав посіять в нас святий спокій.
9
4
701
Ти знаєш, що ти не вічний?
Ти знаєш, що ти не вічний,
І тут на землі усе
Має присмак швидкотічний?
Ти задумувався про це?
Твої мрії і бажання -
Вони цінні лише тобі.
Ну а роздуми і вагання -
Їх не візьме ніхто собі.
Ти не зможеш з собою забрати
Після смерті свої надбання:
Славу й владу - на таке там чхати;
Та й багатство помчить в небуття.
Лише дух твій піде у вічність -
Там завжди є лиш два шляхи:
Пекло й рай, або злоба і милість.
Ось такі-то стоять терези.
Ти знаєш, що ти не вічний,
Але можеш змінити усе?
Обери лише шлях незмінний,
Той, що зве тебе не в лихе.
10
1
670
