Лаконічне
Дівчисько стояло біля вікна
і глипало очима
на небо,
Воскуватий місяць
на ворсині ночі
заправляв світло у ковдру землі,
Дощ лопотів у вікно,
скроплював страхи вірою,
або
Зливався з диханням темряви,
що глибоко пускала корені.
"Сховай мене, місяць,
під голівоньку
свого спокою аж до раня,
Щоб тіні розхлюпались з голови
і загублені молитви
вернулись до дому,
Кожний синець після злітних смуг провокує вигорання,
Кожне дев'яте коло мовчання."
Дівчинка перенаселена думками, що час від часу зношуються,
як старі сукні,
Шепотіла собі у місячних фарбах серце - "тихше!" -
Ховала під комір сорочки мрії,
аби ніхто не зміг
Накласти вето
на колооберти відчуття.
2022-12-25 20:35:55
1
0