Туман. Знову цей туман смерті.. Елізабет намагається втекти. За нею гоняться. Її намагаються зловити. Крики... Крики... Вона падає. Падає й відчуває неймовірний біль у грудях. Її серце б'ється як несамовите. Її очі шукають порятунку. Проте навколо неї лиш туман. Туман і відчай.. Сльози котяться самі собою. Її тіло не кориться їй. Вона втомилася. Втомилась і більше так не може… Її охоплює паніка. Вона наче починає задихатися...

Раптом нізвідки лунає голос, неначе грім серед ясного неба:

- Дівко!

Елізабет обертає свою голову в бік нього й їй поволі прояснюється в очах. Вона посеред дерев. Напевне, в лісі. Йде сильний дощ. Вона промокла до нитки. Її серце все ще б’ється. Це був сон.. Сон наяву.

- Елізз! - до неї підбігає Варік і, беручи попід руки, веде до найближчої будівлі.

Він відводить її до шинку, що має назву “Притулок” і знаходилася неподалік городка й лісу... Варік відчиняє двері ногою й заводить втомлену Елізз, садить за найближчий стіл.

- Б’янка! Неси якого чаю чи щось міцніше, щоб загрітися! - скомандує гном і кутає дівчину в коц.

- Де.. де я? - заїкаючись, нарешті питає та.

- У безпеці. Ти марила і бігла звідкись. У такий дощ. Не могла у сонячну днину? Бач знову тебе врятував, - він ще дужче закутував її в коц, щоб та загрілася. - Бачу, дівко, ти мені винна будеш, як земля колгоспу.

- Ко.. Ко- що?

- Не бери в голову. Б’янко!

- Несу. Несу, - шинкарка приносить теплий чай і ель, кладе на стіл і повертається до своєї коморки.

- Пий, - Варік дає дівчині в руки кружку теплого чаю. Елізз бере її своїми білими руками, які ще тремтять від холоду.

- Дякую.

- Прошу, - той сідає навпроти неї і підводить до своїх губ ель.

- Я.. я довго марила?

- Не знаю. Я зустрів тебе по дорозі з твого лагеря. Ти бігла кудись і щось говорила. Ти чогось настільки злякалася, що не могла опам’ятатися.

- Ти біг за мною?

- Ну не біг.. Здоров'я трохи не те. Але пішов.

- Пробач, що завдала клопоту, - Елізабет почала потроху приходити в себе.

- Пусте. Ти вже загрілася трохи?

- Угу.

До них підійшла шинкарка. В її руках була сухий одяг. Вона простягнула його Елізз:

- Іди в комірчину переодягнися.

- Дякую, - та поклала кружку на стіл, взяла одяг і пішла.

- Варік, ти не змок?

- Ні. Я плащ мав.

- І де він?

- Загубив, поки її вів.

- Бідна дівчина. Щось її мучить, що вона так зірвалася з ліжка уві сні й побігла кудись.

- Угу.

- Гаразд. Піду. У мене купа роботи.

- Дякую, Б’янко.

Шинкарка пішла до своєї комірчини, з якої вийшла Елізз. Дівчина сіла до столу й продовжила пити свій чай.

- Не голодна?

- Ні.

- Як знаєш. Ну й погодка.

- Дякую, Варік. Я справді тобі винна

- Перестань. Я так жартую. Ти пий. Грійся. Хтозна-коли цей дощ схаменеться.

- Я.. Я весь час приношу всім клопоти.

- Люди приходять на цей світ, щоб створювати комусь клопіт. Не переймайся цим.

- Але я стільки всього натворила.. Ах! - вона ненавмисне зачепила свою рану на тій руці, яку Конрад тоді вхопив.

- Давай перемотаю, - Варік підвівся, взяв бинт і перемотав руку Елізз.

- Спасибі.

- Ох і дав же я б тому Конраду. Лихий же він чоловік.

- Він хотів як краще.

- Ніхто не має права тебе чіпати. Ніхто, чуєш? Якщо тобі довірилася інквизиція, то й він повинен. Не виправдовуй його.

- Може, ти й правий. Варік, я все хотіла спитати, якщо можна?

- Пробуй.

- Навіщо ти насправді прийшов сюди?

- Ти мені не віриш?

- Ні, звісно ж твоя мета благородна. Обдурити шинкарку й випити. Але все ж..

- Не обдурити, а обмухлювати, - засміявся той. - Але ти права. Не лише через це. Просто надоїло сидіти осторонь.

- Ясно… І надовго ти тут?

- А я тобі вже надоїв?

- Ні. Просто хочу знати, чи можу ходити уві сні й знати, що мене оберігаєш ти.

Той щиро зареготав і хильнув ель. Потім посидів, подумав і видав:

- Допоки ці породження не згинуть з Длендзстору.

- Ух... Тоді до кінця мого життя в мене буде охорона.

- Хм.. Можливо..

Двоє на деякий час замовчали й продовжили пити свої напої. Тишину зупинила Елізабет:

- Я бачу: ти хочеш дізнатися чому я, як божевільна, тікала з теплого ліжка в таку ще й погоду.. І я вдячна тобі за те, що ти не лізеш мені в душу.. - вона поклала кружку на стіл й розташувала руки на ньому, поправивши волосся. Воно й досі було мокрим, нагадувало темні нитки. Вона вже не тремтіла, бо нарешті зігрілася. - Нарахунок погоди, я й не знала, де є. Мені снилася Тінь. За мною хтось гнався. І я не могла втекти.

- Тінь?

- Я пов’язана з нею. З дитинства мені сняться сни, в яких я блукаю її лабіринтами. Я наче щось шукаю, проте й сама не знаю чого.

- І часто ці сни стають твоїми жахами?

- Майже завжди.. Проте це все пусте..

- Напевне, ні. Не хочеться бачити твої страждання.

- Не переймайся мною. Я сама якось це владнаю.. Тепер твоя черга розповідати про себе.

- Моя? Хм.. - він усміхнувся й почесав підборіддя. - Я Варік Тетрас. І мою історію не розповісти без пару кухлів елю. Я не приховую, ти не подумай. Просто зараз не час і в тебе без мене купу клопотів.

- Вони завжди були й будуть.. Здається, дощ перестав. Треба повернутися до хижини, а то інквізиція подумає, що я з відьмами родичаюся.

- Це правильно. Я тебе проведу, щоб ти бува не заблудилася. До речі, була в мене одна знайома.. - він почав розказувати свої історії. Від них на обличчі дівчини з’являлася усмішка. Вона почала забувати про інцидент і просто насолоджувалася компанією цього гнома-витівника..

***

Місто поволі оживало.. Усе приходило в норму. Люди почали повертатися у свої крихітні домівки. Продовжили свої справи, налагоджували стосунки між собою. Хтось хотів відновити свій магазин, а хтось - життя. Кожен мав своє на думці.

А поки в самому місті була метушня, в церкві, навпаки, суцільна тишина. Тут горіли свічки, і тихенько молилися. Хтось просив миру, хтось - спокою. Прихожан було мало. Одною з них була Елізабет. Вона запалила декілька свічок за упокій і клякнула, щоб помолитися. Дівчина про щось усердно прохала Господа. За щось дякувала, а за щось просила пробачення. Її слова були такими тихими, проте такими щирими, такими відвертими. Вони зринали її уст і наче пливли до диму свічок, який у свою чергу кудись випростався. Напевне, саме він злітав до Бога й передавав наші молитви. Ох, Боже, скільки всього ти вислуховаєш, скільком допомагаєш. Ти єдиний завжди нам допомогаєш і оберігаєш нас.

Поряд Елізз порається монахиня. Вона забирає ті свічки, що згасли, й віск, що вже встиг охолонути. Елізабет закінчує молитву, хреститься й підводиться.

- Слава Ісусу Христу, сестро.

- Слава навіки Богу святому, - вони тихо вітаються, щоб не завадити нікому.

- Ти щось хочеш запитати? - монахиня бачить засмучену Елізабет, а сама така ніжна, чиста, добра. У неї така щира усмішка.

- Скажіть, що робити, коли згасає твоя надія?

- Надія ніколи не повинна згасати, сестро.

- Але вона гасне в моєму серці. Я починаю дедалі більше сумніватися.

- Якщо сумніваєшся, запитайся в Господа Бога нашого. Помолися й спитайся. От побачиш, він дасть тобі знак.

- Спробую..

- Хорошо тобі дня, сестро.

- Вам також.

Вона відійшла, а Елізабет продовжила молитися. А потім, не діждавши Божої відповіді, вийшла з храму.. На вулиці її чекали хижі погляди. Кожний раз, коли люди бачили її - магессу, в них з’являвся страх у очах і огидна ворожість у серцях. Вони ненавиділи її, хоча вона нічого їм не зробила. Дівчина звикла до цього, однак щось усередині неї наче тривожилося й не могло ніяк змиритися з цим..

Елізабет направилася до резиденції. Там її чекала інквізиція. Не всім її членам було це очікування приємне, проте дівчина цим не переймалася. Це їхній вибір..

- Інквізитор! Ми вас якраз чекаємо, - її зустріла Жозефіна, яка перед тим розмовляла з ельфійкою.

- Справді?

- Даруйте, але я відійду на хвилинку, - у дверях показався посланець і панночка відійшла.

- Мене будуть страчувати чи просто бити? - намагалася пожартувати Елізз.

- Хм.. Побачимо, -ельфійка усміхнулася. - Я Вейн. Ми не були представлені одна одній.

- Елізз, проте ти це й так знаєш. Напевне, Конрад і уві сні промовляє моє ім'я й думає, що я з’явлюся, як якась нечисть, - цей жарт розмішив лісянку й вона широко усміхнулася.

Це була невисока на зріст лісянка, шкіра якої румяного відтінку, а очі - рубінового. Її волосся було густим і прямим, як і в інших ельфів її раси. Воно темне-темне. Одяг у неї був мисливським. Певне, любила ходити на полювання, про що свідчили її численні дрібні рани, лук за спиною й манера поведінки. Характер в неї доволі простий і деякою мірою хлоп’ячий. Вона не любила пишності, проте, через виховання, старалася не грубіянити.

- Над чим хохочите? - до них підійшла Жозефіна.

- Та так над тим, над сим. Гаразд. Я повинна йти. Вона твоя, Жозі, - Вейн залишила їх.

- Інквізитор, нам привели мага, якого ви судитиме.

- Я? За що мені така честь?

- Ви як главковерх нашої інквізиції маєте право приймати рішення. Ми можемо вам лиш радити.

- Невже?

- Тож пройдемо до зали засідання глави інквізиції, а опісля розпочнемо суд у головній залі.

У залі засідання вже стояли глави інквізиції. Усі чогось очікували. Жозефіна завела Елізз і приєдналася до своїх поплічників. Вони поглядали на дівчину. А Елізабет почала розмову:

- Ну що ж.. Радьте.

- А що тут радити.. Мага судимо. Смертна кара і ніяк інше! - почав Конрад.

- Він знищив загін Посвячених та декількох громадян. Милосердям тут не пахне, - додала Вейн.

- Може, спочатку розкажете всю історію? - зупинила їх Елізабет.

- А що тут розказувати? Він убивця і злодій! Смерть йому присудити і все, - не зважав Конрад.

- Конраде, схаменися. Тобі все розкажуть, Елізз, на суді. До речі, слід вже починати.

І всі пішли до головної зали. Елізабет лиш дивувалася. Наче дорослі, а ведуть себе як ображені діти. Намагаються все рішити, не розібравшись до кінця. Що ж такого утнув той маг?

Усі зайшли до зали та зайняли свої місця. Елізабет посадили на крісло, що стояло на підвищенні. Біля неї вмостилася якась рижоволоса, короткопістрижана, худенька, проте дуже сритна дівчина. Це була асистентка судді. Ймення її Блер Хастінгз. Вона вмостилася на зручному м’якому кріслі збоку підвищення за невеличким столиком, на якому лежали грубий журнал і перо у каламарі. Як тільки Елізз сіла на своє крісло, а глави інквізиції - на передню лаву, суд розпочався і дівчина, розгорнувши журнал, почала:

- Суд розпочато. Приведіть підсудного.

І лицарі, відчинивши двері, привели підсудного. Це був худий, блідий і нещасний маг. Лице в нього змарніле, губи сухі, потріскані. Очі той і не піднімав. Йому вже було байдуже на все.

- Підсудний, скориставшись своєю магією, знищив корпус і убив 20-ох Посвячених. Опісля намагався втекти і привернув на свій бік декількох магів. Проте повстання було зупинено і вас передали на милість інквізитора, оскільки суд Посвячених знищено. Вам є щось сказати, підсудний?

- Усе вже сказано, - він і не піднімав очей, дивився лиш наниз. Елізабет вивчала його поведінку. Її не цікавили факти.

- Приведіть командира Белікора, - продовжила безтурботно Блер. Як тільки це ім'я випливло з уст дівчини, у Елізз кров запульсувала у венах, а серце почало битися швидше. Це було ім'я того ката, який весь час карав її за те, що вона існувала. Це той гаспид, який ненавидів усіх, хто мав стосунок з магією. Він завжди шукав привід, щоб морально і фізично знищити якогось мага, або ж створював його сам. Він провокував, підставляв підніжку. У Елізабет руки стислися в кулак, як той вийшов з-за юрби людей, що прийшли подивитися на цей цирк.

- Що ви скажете про підсудного, командиру?

- А що тут казати? - той противно набурмосився і почав свою кампанію. - Це злодій і вбивця. І це не перший раз, коли він завдає шкоди нашій священній організації. Скількох Посвячених той загубив! Скільки шкоди заподіяв! - той так розпинався, що аж слина з писка йшла. - Він убивця! Убивця і..

- Перепрошую, - Елізабет не витримала і підвелася.

Усі відволіклися й здивувалися, особливо глави інквізиції. Вона підійшла до підсудного і подала йому хустинку. Увесь цей час той сидів непорушно. З його губи текла кров. Напевне, Посвячені дорогою познущалися. Підсудний взяв її і тихо сказав “Спасибі”.

- Я дуже вдячна за цю змістовну відповідь, - вона сказала це з такою гіркою іронію, що, певно, командиру Посвячених кисло стало в писку, - проте я хочу почути версію інших. Підсудний, будь ласка, поділіться, чому ви вчинили так.

Усі почали обурюватися і перешіптуватися. Підсудний витер кров з свого обличчя і вперше підвів очі. Він нарешті побачив когось, хто слухає його.

- Ви магесса?

- Так, - Елізз сказала це, як це було звичне діло, проте інші почали жвавіше перешіптуватися.

- Тоді ви знаєте, що твориться у тих “святинях”.

- Знаю, тому питаю.

- Це неподобство! - втрутився командир Посвячених.

- Прошу хоча б раз помовчіть і послухайте, - Елізабет відповіла коротко і ясно, після чого той ще більше нахмурився і скорчив незадоволену мармизу.

- Я терпів усе.. Проте, коли вони мою сестру взяли і привселюдно, як якусь відьму, закували у кайдани Екліпси за те, що вона допомагала своїм братам і сестрам по нещастю, я не витримав. Я лиш хотів втекти з сестрою. Тихо і безслідно. Проте вони схопили нас і почали витягати з моєї сестри магічні сили. Вона не витримала і.. і впала вже мертва… А мені вже було байдуже. Я почав захищатися. Бог суддя, я не хотів смерті, але так сталося..

- Потім вас схопили?

- Так. І тепер таскають всюди, щоб познущатися над нашим родом.

- Бреше, собака! Хоче показатися чистим. Але ніяке його слово не відміняє тих смертей! - знову втрутився Белікор.

- Скажіть, Белікор, а ваші руки не в крові? Хіба ви не вбивали? Я сама була свідком вашого гріха. Чи ви забули?

- Я.. - той хотів щось сказати, але раптом запнувся.

- Боже, та хіба ж ми всі святі? Я не хвалю його за смерть, проте вчинив він це не зумисне. Він просто захищався... А з вашими порядками я давно знайома, - та знову зверталася до командира. - І тому його ні в чому не засуджую… Я знаю, що ви скажете.. Я й сама була підсудною. Я й сама злочинка, убивця і монстр. Чи не так скажете? Я знаю, що про мене думають люди. Але це не моя заслуга, а вашої святої організації.. Тож допоки мені дають право вирішувати, я кажу, що цей підсудний не заслуговує покарання. Він вільний..

- Це хамство! - командир випучив очі.

- Блер, я маю на це право?

- Маєте, - та підтвердила.

- Зніміть з нього кайдани і відпустіть.

Люди не могли схаменутися. Усі обурювалися. Командир заледве стримував кулак. Елізабет допомогла підсудному підвестися і, попрощавшись, вийшла з зали, залишивши присутніх розгубленими…

***

Прекрасна крихка глибока тарілка полетіла до стіни - і розбилася в друзки.

- Я думала, глава інквізиції вміє стримувати свої емоції, - вихопила Елізз і зразу ухилилася, так як у відповідь на минулу тарілку полетів не менш крихка склянка від Блер.

- Я тоже вмію фехтувати посудом, Конраде, але це не дає мені право так висказуватися!

- Блер.. - хотіла її заспокоїти Жозефіна, проте Блер лиш грізно подивалася на панночку, і цього було достатньо.

- Яке вона має право звільняти того пройдисвіта?! - репліка Конрада.

- Таке! Хіба справедливість не полягає в тому, щоб чинити по совісті? Я згідна з Елізабет. Мене вже задовбали ваші порядки!

- Це нахальство! Та що ти знаєш про порядки? Ви всі молоді ідіоти, які нічого не тямлять у політиці! Йолопи!.. - той продовжив би свою річ, проте мусив ухилитися від ще одної крихкої тендітної тарілки, яка роз’їхалась по пополовині об край стільця. Конрад уже хотів удатися до супу й розлити його на свого опонента, проте не встиг перевернути тарілку: Елізабет магією забрала її в нього:

- Переводити продукти не позволю. Досить уже посуди, - вона підвелася й попробувала зупинити цю сутичку.

Глави інквізиції, Варік, Блер сиділи за одним столом, оскільки Елізабет хотіла за обідом “мирно” обговорити ситуацію. Але не вийшло.

- Блер, спасибі за підтримку. Вельмишановний Конраде, ви й інші члени глави інквізиції дали мені можливість судити того мага. То чому ж ви обурюєтеся?

- Я?! Та ви вже перегенаєте палку!

- Конраде, не забувай про манери, - сіпнув його Гельбер.

- Я вчинила так, як мені веліла моя совість. Я знаю, що ви думаєте про мене. Знаю, що вам моя совість - це ніщо. Але я не збираюся, чинити так, як провадять ваші дурні порядки. Я не буду засуджувати когось за його зовнішність, расу чи будь-що інше, крім його вчинків. Лиш вчинки потрібно оцінювати. Решта все ніщо… Сподіваюсь, колись і мої вчинки вам хоча б щось доведуть.

- Доведуть, дівко! - Варік підняв кружку пива. - Усе в нас буде добре. Тож давайте просто пообідаємо, а опісля продовжим розбирати цей хаос.

- Я за, - підтримала його Вейн і всі почали трапезу..

На столі красувалися безліч страв. Кухарі постаралися. Усі охоче коштували їжу й насолоджуввлися хвилиною спокою і миру.

А коли ті закінчили обідати, прислуга забрала посуд і ті почали переговори:

- Неподалік є руїни храму Артани. Мені потрібно туди потрапити, щоб дістати більше інформації про Тінь і ці тріщини, - Елізабет акуратно склала руки на столі та трохи перебирала пальцями.

- Тріщини? Хіба це не портали, - Варік ліниво відкинувся на спинку стільця й поклав руки на наповнене пузо.

- Це не портали. Це Теміхіть або ж, простіше кажучи, це тріщини у Тіні, через які породження звідти можуть наступати на наш світ.

- Там може бути інформація? - поцікавився Гельбер.

- Артана - жриця Тіні. Вона прислужувала самому Паладину. На жаль, Артана вже мертва, як і її храм. Але, можливо, я щось знайду на тих руїнах.

- Якщо це тобі допоможе, тоді йди. Конрад піде з тобою, щоб не нудився тут, - наказав Гельбер, а Конрад лиш зневажливо провів бровою.

- І я піду, - Варік приєднався. - Прикрию твою спину.

- Тоді вирушаємо завтра. Наразі все. Усім хорошого дня, якщо це можливо…

Усі поволі почали розходитися. Розбіглися по своїм закуткам. А Елізабет втомлено поволокла своє тіло до своєї кімнатки..

***

Стукіт у двері.

- Заходіть! - командир звелів, не відводячи очей від листів, які були у великій кількості на столі у своєму кабінеті. Це була невеличка кімната, щільно умембльована. Ближче до вікна стояв стіл, за ним кремезне дерев'яне крісло з довгою спинкою. За ними поряд вікна стояла книжкова шафа. Зліва на стіну сперлася різна зброя, а попри неї кошик зі згорнутими картами. Справа невеличка дерев'яна лавка з спинкою. На ній удвоє складений коц розлігся й дві подушки. (Командир, певне, на ньому й спав.) Посередені кімнати розстелена шкіра ведмедя. На ній два крісла, які дивилися на стіл.

Двері відчинилися. До кімнати увійшла Елізз. Вона зачинила за собою двері й привіталася:

- Привіт.

- Привіт? - командир дещо розгубився, проте відразу поправився: - Ти щось хотіла?

- Так, - вона помалу підійшла до крісла й сперлася руками на його спинку. - Я хотіла подякувати тобі. А то не було нагоди.

- За що?

- За те, що ти вже два рази ніс моє майже бездиханне тіло з різноманітних місць.

- Ой не треба.

- Ні, треба. Не кожен ладен рятувати іншого, тим більш мага, просто так.. Я хочу просто сказати спасибі. Чому ж тобі його просто не прийняти?

- Гаразд, - він усміхнувся, - приймаю.

- От і добре. Гаразд, не буду заважати..

- Та ти не заважаєш. Я лиш перечитую листи моїх підопічних.. Скажи, ти можеш зробити мені послугу?

- Залежно яка вона.

- Я хочу сходити до озера неподалік. Один мій підопічний пішов туди три дні назад і не повернувся. А там неподалік некромант орудував. Тож мені потрібна поміч мага.

- Гаразд. Як щодо сьогоднішнього вечора?

- Вечора?

- Хочу Конрада позлити. Нехай почне придумувати до якої я відьми пішла абощо.

- Як скажеш, - він усміхнувся й повернувся до листів.

- Скажи, - вона наблизилася до дверей і раптом запитала, - міг би ти подружитися з магом так, щоб повністю йому довіряти? Тільки чесно.

- Ну.. Якщо людина хороша, мені байдуже на наявність чи відсутність магії.

- Справді? Що ж.. Тоді зустрінемося ввечері?

- Угу.

Вона так швидко вийшла, як і зайшла. Проте її питання зависло над командиром. Чого б це її інтересувала його думка? Дівчина, якій було байдуже на думку немагів, заінтересувалася ним. Чого б це раптом? І чого саме ним?...