Напруга досягла своєї кульмінації. У залі переговорів панувала тиша, але їхні погляди стільки всього кричали Елізз. Вона не могла з ними боротися. Їй вже надоїло воювати з цими хижими очима. Її серце стомилося битися щораз дужче через ті погляди..
Навіть Варік мовчав. Він усе щось думав. Наче хотів сказати, але не наважувався. Елізабет могла відчути його важке дихання. І Раєн мовчав. Він знав, що король сказав. Але все ще вірив.. Проте й ця довіра знемагала уже..
- За що тебе судили? - не втерпів Конрад. Напевне, він тепер має бути радим. Нарешті для нього є докази. Нарешті він може засудити магессу.
- А хіба король не сказав вам? - Елізз відповіла сухо, не відводячи очей від підлоги.
- Ми хочемо почути твою версію, - пояснив Гельбер.
- Яку? Ви вже не вірите мені. Й ніколи не вірили.. - продовжувала дівчина.
- Але я тобі вірю. І Раєн, - втрутився Варік, Раєн кивнув.
- Мені? - вона підвела очі. - Навіщо? Щоб потім зневіритися?
- Чому ти так кажеш? - запитав командир.
- Що ви хочете почути? - у її голосі почулися нотки істерики. - Так, я відкрила портали до світу Тіні. Саме я перша створила тріщину на межі між нашими світами!
- Навіщо? - Варік не вірив.
- Я… - сльози потекли самі собою. Спогади тієї жахливої ночі знову заполонили її думки. - Я втомилася від їхньої кривди.. Я як й інші маги вчилася в Золотій фортеці й терпіла їхні знущання. Вони лиш користалися нами! Коли Посвячені дізналися мою причетність до Тіні, вони зажадали її сили. Захотіли її підкорити. Безумці! Вони й старший маг Альтрест задурили нас! Вони взяли мене й ще трьох магів, повели нас до найвищої вежі. Вони замкнули нас і силою заставили проводити ритуал. Вони хотіли нашої смерті! Ми мали стати містком між світами, щоб ті черпнули сили Тіні й заволоділи нею! Але я їм не дала! Я… Я настільки зненавиділа їх, що накликала породжень і тим самим створила першу тріщину. Я хотіла помсти… Вони мене змусили…
Вона почала захлинатися сльозами. Раєн не витримав. Він підійшов і обняв її. Вона була беззахисна. Він знав, як їй боляче..
- Я винна.. Я знаю.. Але я не змогла…
- Відійдіть від неї, командиру, - скерував Конрад. Усі глави насупилися. Вони боялися.. Вони не очікували цього. Усіх мучили сумніви. Лише Конрад був категоричним.
- Ні. Я не збираюся.
- Не виконуєте наказ?
- Який наказ? Збираєтеся її карати? Ви не бачили, що вона пережила? Ви не знаєте, яких страждань вона зазнала у Посвячених? Я знаю. Я майже став одним з тих карателів. Я знаю, яких мук ті зазнають.
- Це не виправдовує..
- Яке ви право маєте її судити? Ви Бог? Ви не маєте права її судити! Вона й так несе занадто сильне покарання!
- Він правий! - Варік став на сторону Елізабет. - Елізз завжди намагалася всім допомогти. Вона ніколи себе не шкодували, а ви й досі їй не вірите! Так, вона не сказала нам правди. Але ми не були в її шкурі й не маємо права судити її вчинки!
- Конрад, вони праві, - Гельбер став біля обвинуваченої. - Ти знаєш мене. Ви всі знаєте. Я завжди сужу по вчинкам. А ця дівчина не заставила мене сумніватися у своїй правоті. Вона стільки всього зробила хорошого, а ти, як яструб, крутишся над хворою нею.
- І ви туда ж?! Та ви сліпі! Вона ж причина цього хаосу. Вона почала цю війну!
- Але хіба не вона намагається цей хаос зупинити?..
Вони сперечалися б і далі. Але раптом земля затреслася. Небо стало темнезним. Його знову пронизали смарагдові смуги... Елізабет засичала. Який же сильний біль пронизав її тіло. Її рани й очі знову іскрилися.
- Він іде у вирішальну битву, - прошептала Елізз..
***
Тріщини почали виникати повсюди. Породжень не злічити. Вони мертвим морем розтеклися повсюди... Тріщини з’явилися по всьому Евіорсі, Орлеані, Форготтені.. Вони були скрізь…
Щось дуже могутнє ударило в стіну, яка обмежувала зал переговорів інквізиції, - й вона розвалилася. Глави відскочили. А Елізз стояла нерухомо. Її очі іскрилися, як несамовиті.. Вона дивилася на кремезну диру в стіні й спостерігала за тим, як на подвір'ї, на яке раніше виходило вікно, породження вже вели свою розправу..
- Командире, швидше збирайте війська, а ви, Елізабет.. - голова хотів був звернутися до магесси, однак та вже побігла шукати тріщину.
Вона вибігла з резиденції й опинилася в оточенні породжень. Бруднопикі точили на неї свій зуб. Елізз зібрала свої сили й хвилею темного вогня відкинула їх. Їхні тіла палали, а попіл відразу ж підносився вітром і летів кудись до тріщини.
- Елізз! - її зупинив командир. - Постривай!
- Раєн, мені слід спішити..
- Постривай, благаю, - він вхопив її за руку - й вона повернулася до нього лицем. - Я весь час тебе відпускаю. І кожен раз не встигаю чи боюсь сказати дещо..
Він встав біля неї й дивився прямо у вічі. Вона могла відчути його швидке серцебиття. Дівчина дивилася в його щирі й журливі очі.
- Елізз, я весь час боюсь, що ця битва остання й після неї тебе вже не побачу. Я боюсь.. Боже! Елізз, я просто хочу сказати.. Я кохаю тебе.
Ці три слова буревієм пройшлися в її думках. Вони сколихнули її серце й вона мимоволі усміхнулася. Її ноги трусилися. А уста не знали, що й мовить. Але потім серце зробило імпульс і губи самі собою заворушилися:
- Я також кохаю тебе, Раєне.
Він усміхнувся й обняв її міцно-міцно, боячись відпустити. Це тривало хвилину, але для них була лиш мить.
- Обіцяй, що повернешся живою, будь ласка..
- Я не можу, - дрібні сльози покотилися по її щоках. - Я не можу..
- Благаю, повернися живою..
Вона намагалася вирватися з його міцних рук, але він не пускав. Елізабет витерла сльози й прошептала йому на вухо:
- Пробач.
Після чого, скориставшись магією, вона вислизнула з його рук й побігла до тріщини. Він простояв хвилину, закусивши губу. Мозок розумів усе, але серце відмовлялося навіть слухати.. А потім зітхнув й пішов скликати своїх воїнів.
А Елізабет бігла до найближчої тріщини. Вона була в центрі городка. По дорозі їй траплялися люди й породження, які намагалися їх усіх порізать і порубать. Елізабет, як могла, намагалася їм допомогти, але її сил було замало. Дійшло до того, що її й людей оточили з усіх боків породження й вже прагнули полишити їх життя.. Але раптом справа пролунав свист вогняної сфери, яка розкидала купку породжень й пробила шлях до біженців. Це були маги, які спішилися допомогти Елізз. Вони відбили решту породжень й наблизилися до дівчини:
- Слава Богу, встигли, - відгукнувся Верлібр. - Усі цілі?
Люди закивали головами й здивованими очима споглядали за магами. Вони не очікували спасіння від тих, яких так ревно ненавиділи… Тим часом маги взялися за оборону їх. Хлинули ще загони породжень.
- Ви дуже вчасно. Мені потрібна ваша поміч, - зізналася Елізз. - Потрібно захистити людей, поки я намагатимуся пробратися до тріщин.
- Ми займемся цим, - відповів старший маг і послав трьох своїх магів відвести біженців до безпечного місця, поки сам прикривав Елізз.
- Тоді рушаймо..
***
Три портали було зачинено. Напір породження зменшувався, однак це було не на довго… Втрат - безліч... Воїнів не вистачало, тому за зброю бралися прості люди й помагали боронити цю грішну землю. Маги допомагали достатньо. Це була єдина перевага проти породжень, які били лише числом, не говорячи вже про лічів і жертвенників, які досить непогано володіли магією пітьми..
Скільки же трупів лежало на цій темній землі. Вдови плакали за чоловіками, матері за синами. Вони горювали й не могли стерпіти болю.. Поміж ними бродила та купка лицарів, яка добивала рештки породжень. Як же вони помучилися..
Елізз дивилася на це все і її серце обливалося кров’ю. Вона винила в усьому себе.. Гірка сльоза печалі текла по її брудному обличчу, по якому стікала кров і піт. Вона витратила майже всі свої сили..
Дівчина сіла на холодну землю, яка забрала вже так багато тіл.. Вона горювала з тими мученицями.. Елізз також зазнала біль втрати..
Раптом її вуха почали вловлювати спів. Мученики співали, щоб серце не нило так сильно:
Забери же, земле, все
Нехай пропада моє життя.
Забирай усе.
Ти не знаєш ціни мого щастя.
Лиш Бог мене трима на цім світі,
Лиш він посила мені втіхи.
Нехай не буду в щасті-цвіті.
Однак пізнаю горя віхи,
Й буду сильніш..
Настане світанок, все мине,
Змиє біль роса, настане душі краса.
Нехай пісня моє лине
Понад, ох понад небеса..
Народила нас матінка грішна,
Привела на цей світ,
Щоб була я невтішна,
Коли пройде щастя-цвіт.
А я понесу свою втому
На небеса, еж до Бога
Щоб колихав мою втому.
Надія моя небога ..
Вона лиш одна..
Настане світанок, все мине
Змиє біль роса, настане душі краса.
Нехай пісня моя лине
Понад, ох понад небеса..
Їхня пісня вселяла надію. Усі повторяли ці слова. Однак лиш Елізз була невтішна. Вона боялася.. Боялася того, що не знає, як їх усіх порятувати. Це її мучило.. Її душа нила від незнання..
До неї підійшов Конрад. Його лице було хмуре, він також боявся за людей:
- Що нам робити?
- Ти питаєш у мене? Хіба ти ще віриш моїм словам?
- Послухай, я знаю, що був не правий, але зараз потрібно щось робити.
- Я не знаю.
- Не бреши!
- Не брешу, - її голос був журливим і дещо байдужим. Вона не могла нічого вдіяти.
- Але, якщо ти не знаєш, що нам робити, тоді ніхто не знає… - він також сів на холодну землю й опустив голову. Це був знак поразки..
Елізабет дивилася на біженців. Усі вони згуртовувалися й шукали виходу. Як же вона хотіла їм допомогти..
Щось Елізз знітилася раптово. Вона почула знайому мелодію. Дівчина підняла голову й шукала джерело цієї пісні, яка до нестями була їй знайома. Дівчина підвелася, що викликало задумливий погляд Конрада. Вона шукала очима повсюди. Ці слова.. Вони були такими тихими, але Елізз могла їх почути.
- Ти це чуєш?
- Що саме?
- Пісню.. Колискову..
- Я нічого не чую, Елізз.
Вона шукала джерело. Зробила декілька кроків туди, сюди.. Але ця пісня наче линула нізвідки. Вона ворухобила спогади, які ятрили душу. Елізз намагалася завжди їх заховати в найглибші куточки своєї душі, але вони щоразу з’являлися знову. І от тепер ця пісня.. Це була колискова. Її наспівувала рідна мама Елізз.
Лиш тепер Елізз зрозуміла, що це відповідь на її запитання. Це знак, який повинен вказати їй дорогу..
- Конраде, - вона вернулася до буркотуна, - можливо зараз я вчиню нерозсудливо й ви всі подумаєте не те.. Але, благаю, роби все, щоб захистити людей. Ні в якому разі не заважайте мені й не приближайтеся до тріщин!
- Чому ти..
Хотів був він запитати її, але вона вже бігла подальше від людей. Її вів заклик її серця. І, відбігши достатньо далеко від біженців, Елізз зупинилася. Дрібні сумніви досі її мучили, однак їх перекрикала мамина пісня. І розпростерши руки, та почала чаклувати. Перед нею розірвалася межа - й з’явилася тріщина. Вона її створила! Елізз викликала те, що довгий час здавлювала в собі.. Вона нарешті прийняла свою силу..
Це викликало страх і розпач у біженців, які не тільки зневірилися в ній, а й зненавиділи в хвилину. Конрад підвівся й не міг повірити своїм очам. Що тут твориться?!.. Елізабет же опустила руки й, не витрачаючи часу, увійшла в портал... За мить ні її, ні тріщини не було..