(Ця частина твору буде описана з двох сторін)
Елізабет
Їй снилися жахіття. Вона мучилася: її лихоманило. Її знову переслідували. Хтось знову гнався за нею...
Вона була в Тіні. Навколо неї кружляли темліти. Вони хотіли її винести звідси. Віднести туди, де б ніхто не знайшов.. Елізабет зробила крок. На ній була довга темно-бірюзова сукня. Вона мала пишну спідницю, яка сягала земля. Верх був без рукавів і брительок. Сукня була оздоблена чорною тканиною, яка простягалася від правого плеча до лівого бедра і яка наче мерехтіла й переливалася. Це була сукня її матері й Елізабет це добре пам’ятала...
Вона відчула холод. Відчула, як хтось намагається її схопити. Серце почало битися, як несамовите. Кров гаряче пульсувала у венах. Думки плуталися. У неї почалася паніка. Вона почала бігти... Бігти, куди очі бачать. Але ноги її важко слухалися. Вона спотикалася й падала, проте знову підіймалася. Вона бігла й намагалася втекти, але туман смерті все дужче гнався за нею. Небо вкрилося магією пітьми. З нього виринала магія Тіні, яка намагалася розвіяти пітьму. Елізз чула крики: хтось відчайдушно взивав її ім’я. Але в її серці панували лиш страх і паніка...
Її наздогнали. Це був загін породжень. Їм не було числа. Здавалося, ціла орда пітьми зібралася, щоб знищити магессу. Піхотинці нападали з мечами, позаду них ішли їхні начальники. Хтось цілив стрілу в бідну голівку дівчини. Хтось промовляв слова темних чар. Усі оточили її, безпомічну, немов яструби, які звилися над своєю жертвою.
Вони нападали. Для них не існувало поняття честі. Елізз же відбивалася. Вона магією відкидувала їх. Однак її сил було замало. Їх ставало дедалі більше і вони ставали все сильнішими.
Їм ще й жерці допомагали. Вони, черпаючи магію Тіні, намагалися якомога сильніше вдарити Елізз. Жерці нищили саму ж Тінь і Елізабет це відчувала. Її рани кровоточили, її охоплював неймовірний біль. Магія бурлила в її венах і намагалася звільнитися.
Дівчина вагалася. Їй було страшно й нестерпно боляче. Вона, як могла відбивала породжень і жерців. Але все марно! Вони лиш могутнішають, а вона слабшає. Її сила знову бере контроль над нею.
“Ну уж ні!” - думає магесса й підносить свою руку, на якій рана іскриться, і намагається підкорити ту силу, яку весь час намагалася усмирити. Тепер вона дозволяє їй вивільнитися, однак вже під її контролем.
Тепер вже відбити породження не так важко. Її магія значно сильніша їх. Ці чари настільки відрізняються від тих, які вона вчили все своє життя… Вони наче були їй знайомі завжди. І вона так легко манервувала ними. З ними дівчина значно могутніша. Однак до чого вони приведуть?..
Елізабет відбила породжень. Здавалося, ворог переможений. Але раптом відчула чиюсь присутність. Цей хтось настільки їй знайомий… Але краще б вона не знала його:
- Паладин! - саме його ім'я викликає стільки гніву й ненависті.
- Скучала?
Елізабет повернулася й відразу послала в свого опонента сферу темного вогню. Самий Темний Паладий стояв перед нею й настільки огидно усміхався. Це була не людина й не породження. Хоч мав людську подобу, але нею не був. З його тіла виросли численні темні кристали - Шаралли. Саме з них він черпав магію. Його шкіра була огидною, блідою й старою. На лиці безліч зморшок й величезний шрам через ціле обличчя. Його очі - порожні, темні, у них навіть зіниць не було видно. Над ним витала Шармага (темна магія)... Здавалось, навіть через милі ви б відчули його темну, злу й все руйнуючу магію.
Не продовжуючи розмову, двоє почали двобій. Елізабет була доволі могутня, але Паладин значно сильніше. Він і пальцем не поворухнув, однак лише один його погляд душив Елізз. Вона не могла йому протистояти. Дівчина була надто слабка морально. Вона впала на коліна й намагалася не дивитися йому у вічі. Але Паладин знущався над нею. Він хотів почути, як вона кричить від болю. Магією той душив Елізабет. А їй і так не було солодко від її численних магічних ран і нестерпного болю в серці..
Раптом Елізз відчула чиюсь допомогу. Хтось наче став біля неї. Хтось до безмежжя знайомий їй. І вона знайшла сили підвестися. Елізз знову пересилила свій біль. Черпнувши якомога більше магії Тіні, вона вдарила по Паладину. Той захитався, однак цього було недостатньо. Він лиш голосно зареготав:
- Ох Елізабет! Яка ж ти наївна. Ти вже програла. Але все ще борешся за ніщо, - він кепкував з неї, поки магесса знемагала. Цей вчинок забрав занадто багато її сил. - І не переймайся: скоро я прийду - і твоєї прекрасної інквізиції не стане, як і твого хорошого Трояну, як і тебе!
Почалася буря. Сильна й непереможна буря, яке нищила все на своєму шляху. Елізабет не могла повірити власним очам. Усе зникало в тій темряві, яка захоплювала дедалі більше…
Вона відчула руки навколо її плечей. Її наче викинуло з Тіні. Елізз еж тепер усвідомила, що лежить на подвір'ї резиденції. Вона глянула навкруги. Навколо неї все було понищено. Частина резиденції горіла темним вогнем. Повсюди лежали безліч поранених. А у повітрі все ще витає магія Тіні.
Її знову охопила паніка. Біль мучив. Страх заважав їй дихати. Елізз не знала, що сталося. Єдине, що вона могла чути, це голос Варіка:
- Що ж ти натворила, дівчинко?..
Варік
Це було рано-вранці. Поки всі інші досипали Варік починав роботу. Той не наважувався навіть проситися жити в резиденції, хоча міг. Сором для нього була річ недосяжна. Він не зважав на думку оточуючих про себе. Тож жив він у шинку разом з решту подорожніми. Усі кудись ішли. Хтось тікав, хтось вертався. А Варік із великим задоволенням брався за них і як міг обкручував. Ні, він не був ласий ні на багатства, ні на дівчат, але, як він сам стверджував, саме так прийнято знайомитися. “Ніщо не зближує так, як борг”, - любив казати Варік, перебираючи золотники пальцями. Він і сам зичив гроші, кому було конче треба. Хороший чоловік… Вірніш гном.
Варік прокинувся, коли ще треті півні не співали й спорожнив кухоль води, що лежав на тумбочці поряд. Потім вмився, розімнув руки, ноги й потягся. Одягнув темно-зелені штани, легку яскраво-червону сорочину, яку ніколи не защепав на верхні три ґудзики. Накинув на себе шкіряний каштановий тренч і взув короткі шкіряні чоботи. Почепив на себе свою торбу й взяв свій любимий арбалет. Він настільки його любив, що нікому більше не давав у руки. Так ретельно його чистив, дбав, як про свою жінку. Навіть розмовляв з ним, називаючи його Кассандра… Поправив свій хвіст рижого густого й гнучкого волосся, почесав свою малу борідку й вийшов з кімнати.
Головний зал був порожній. Лиш шинкарка потроху прокидалася, потираючи сонні очі:
- Доброго ранку!
- Доброго, Варіку. Вже проснувся?
- Хто рано встає, тому Бог подає.
- Як скажеш, - та солодко позіхнула й почала робити собі каву.
Варік вийшов на вулицю. Не ній ще було порожньо. Лиш де-не-де милькали сонні лиці. Варік насвистував якусь мелодію і по-легке попростував вулицею. Поки всі інші спали, у нього вже були справи.
В одному з переулків городка він зупинився й став когось чекати. Через хвилину до нього підійшов якийсь кароокий юнак, які мав дуже дитячі риси обличчя:
- Чекаєш?
- Та не довго.
- Здоров, Варіку, - той потиснув йому руку й відразу ж повернув їх у кишені.
- Здоров. Маєш щось?
- Та так. Не багацько. Але є те, що тебе заінтересує.
- Правда? Валяй, - той витяг з торби мішочок золотих і кинув юнаку.
- Мисливиця дала про себе чути, - юнак вправно зловив мішочок і видав те, що явно тронуло Варіка. Почувши ці слова, гном уважно стежив за рухами хлопця й нетерпляче чекав продовження.
- І де?
- Не тут. Кажуть, її вже нема в Евіорсі. Один мій хороший знайомий запевняв, що вона перетнула кордон Форготтена й попрямувала в напрямку Затуманеної Долини. Він був певний, що це вона. А я йому вірю.
- Я вірю, Влодзьо. Це все?
- Та ще є дрібниці..
Вони обмінялися інформацією й Варік пішов далі. Наступною його зупинкою став базар. Хоч городок лиш місяць назад пережив навалу породжень, уже сьогодні тут бурлило життя. Звісно ж, людей було ще не багацько, однак базар, шинок, декілька магазинчиків уже повноцінно функцівували.
Варік завжди вважав базар “місцем життя”, адже саме тут люди випадково зустрічалися, обмінювалися думками й речами, укладали угоди й просто насолоджувалися бурхливим ритмом життя.
Тут Варік уже мав своїх хороших знайомих:
- Клем! Друже! - гном уже обнімався з якимось рижобородим пузатим чоловічком.
- Варіку! Як життя, старий?
- Та полегке. Скажи, як ідуть справи?
- Та потроху. От новий товар привезли. Глянеш?
- Згодом. Я прийшов так на розвідку. Покупки потім.
- Як скажеш. До речі, тебе Андерс розшукував.
- Що хотів?
- Я відки знаю? Він мені не звітує. Хотів видіти тебе.
- Ясненько. Піду пошукаю цього дивака. Бувай здоровий.
- І ти не хворай.
Варік потиснув руку своєму другу й пішов далі. А тут було так шумно. Кожен купець голосив, як несамовитий, щоб привернути увагу. Кожен запевняв, що саме його товар найкращий.
- Морепродукти! Морепродукти! Скуштуйте морської дичини!
- М’ясо свіжого пацяти, якщо хочеш ситого пузати!
- Хочеш носить те, що й королі, тоді скоріш ходи сюди!..
Деякі люди не витримували цього шуму й намагалися пошвидше закупитися й піти, а от Варік любив його. Усе життя той жив пліч-о-пліч з такими містечками. Він і його сім'я поважали мистецтво торгівлі.
Гном, покинувши базар, опинився в темній грязній вуличці, яка дістала назву Брудниця. Тут трудився його знайомий маг, якого прозвали диваком за його дивні дії.
- Андерс! Ти мене шукав? - гном звернувся до чоловіка, якому перев’язував рану.
- Шукав, Варік, - строго й не відводячи очей від хворого, сказав світловолосий маг.
- І чого б це?
- Іди, Рейне. Прийдеш через день, я подивлюся на результат, - той відпустив хворого й почав бесіду з гномом: - Маєш вільну хвилину?
- Маю. Але не цілу, - Варік злегка усміхнувсь і поправив рукав свого тренча.
- Мені потрібна твоя допомога. Я повинен дістати деякі ліки.
- І я тут при чім?
- Вони у місцевих бандитів. Вони перехопили мій вантаж. Я хочу, щоб ти їх дістав.
- Яка плата?
- Це все, що маю, - той дав Варіку мішочок золота. - Зможеш?
- Я поговорю з своїми. Побачим, що я зможу зробити..
- Спасибі, Варік.
- На здоров'я, - з іронією попрощався гном з місцевим цілителем і направився до резиденції.
Гном насвистував ще якусь веселу мелодію й крутив у руках срібняка. Погодка була чудова. Сонце вже піднялося із-за небокраю й усі були по вухах у роботі. Ніщо не передбачувало біди..
Раптом щось наче вибухнуло на подвір'ї резиденції. Небо вкрилося враз чорними хмарами й над будівлею почали з’являютися блискавки від магії Тіні.
- Елізз!
Гном почав бігти так швидко, як міг. Чим ближче він був до резиденції, тим дужче у повітрі відчувалася магія. Коли наблизився до будівлі, почув крики:
- Що вона творить?
- Рятуйтеся!
- Вона ще породжень зараз накличе.
Той зайшов на подвір'я резиденції. На даху й на зовнішніх стінах резиденції був темний вогонь. А біля них бігали й голосили люди. Хтось тримався за поранену руку чи ногу. А хтось намагався знайти зброю. Глави інквізиції збилися в групу й щось швидко обдумували. Але Варіку й близько не було до них. Він не міг відвести очей від Елізз, яка трощила все на своєму шляху й неначе намагалася втекти від чогось. Але ніхто не міг зрозуміти від чого. Варік не став чекати. Він відразу ж побіг до неї.
- Куда? Навіжений? - кричав йому наздогін Конрад.
Варік наблизився до Елізз. Відстань між ними була в декілька кроків.
- Дівко? Дівко, що з тобою? - Варік намагався її привести до тями, бо, здавалося, вона була не в собі. Її очі мерехтіли. Не видно було в них зрачків, а лиш згустки магії Тіні. Вона чаклувала й наче не бачила нічого й нікого. Вона наче й була не тут.
- Елізз! Елізз! Проснися, дівко! Ти знову мариш.
Проте вона не чула. Вона кидала сфери темного вогню, скликала тріщини. А по її щоках текли сльози.
Раптом та опустилася на коліна й перестала чаклувать. Гном відразу ж підбіг до неї. Він тримав її за плечі, бо та, здавалося, стала зовсім безсилою й безпомічною. Глави інквізиції відразу ж прибігли й почали нарікать. Вони й гадки не мали, що сталося. А Елізз мовчала її очі заплющилися, а рани знову яскраво іскрилися магією Тіні. Їй було боляче. Варік обхопив її руками й журливо прошептав:
- Що ж ти натворила, дівчинко?..