Прокинулася Елізз на твердій холодній темній землі. А відчуття магії переповнювало її. Вона відчувала, як та бурлить у її венах, проте вже не роздирає її…

Елізз широко розплющила очі й підвелася. Вона сиділа на шаркану, яким була вкрита велика частина земель Тіні. Він вібрував й мерехтів, коли Елізз проводила рукою по ньому. Це символ Тіні. Він виглядав як темний камінь, створений з мільйонів дрібних кристалів, які переливалися, блистіли й містили магію. Її б відчув і навіть маг-початківець..

Елізабет подивися навкруги.. Вона знаходилась у Тіні. По темно-смарагдовому небі розмістилися численні яскраво-зелені смужки. Це була межа між світами. Небо слугувало кордоном Тіні.. Навколо було пусто. Лиш холодний вітер дув і навіював тугу..

Елізабет встала на ноги й почала думати, куди піти. Навколо був лиш степ. Це недосяжні поля, на яких розмістилися різна рослинність зовсім не схожа до рослинності в нашому світі. Тут росла Просвіт - один з символів Тіні. Це мала біла квітка з п’ятьма пелюстками, яка дещо нагадувала лілію. Вона мала ніжний солодкий запах, що був схожий трохи до ванілі. Тут також росли п’янкі пустинні любистки, темно-бірюзові незабудки, дрібні ґудзончики, суцвіття яких нагадувало маленькі ґудзики, парілови - червоні дзвіночко-подібні великі квіти. Крім них ще росли різні дрібні чагарники й мохи.

Також вона сиділа неподалік лісу. Це був темний дрімучий і загадковий ліс. Він її манив до себе. І вона увійшла до нього.. Тут росли могутні дуби, високі мовчазні келихниці, які нагадували келих, бо росли гілками тільки вгору, створюючи верхівку тієї посудини, й розпустили коріння в формі конуса. Були тут і ельфійські хмарочоси, які мали безліч круглих листочків, і прихильниці, які своїм гіллям зажди хилилися до інших дерев і бува запліталися нерозривними косами на них. Тут ріс ще один символ Тіні - квітка Темінь. Це була темно-голуба квітка, яка нагадувала за будовою троянду, а запах якої був настільки сильним і який не можливо було забути.

Елізабет зайшла у гущавину лісу. Вона відчула чиюсь присутність. Хтось споглядав за нею.

- Виходіть. Не бійтеся.

- Ми не боїмося.

З темряви вийшли три дівчини. Це були лісні німфи. Їхній одяг - це атласні плаття, устелені численними квітами й ягідками. Босі з намистами, зроблених з сухоцвіття. Навіть у їхнє волосся вплелися квіти. Виглядали, як прості дівчата, однак мали неабияку вроду. Їхні очі мерехтіли яскравими кольорами..

- Хто ти? - запитала одна й заінтересована прикусила нижню губу.

- Я Елізз.

- Елізз? Це Елізабет? Та, що..

- Та, - перебила другу німфу Елізз. - А вас як звати?

- Ми лісні німфи, - похвалилася третя.

- Це я знаю. А імена у вас які?

- Я Ліз, - сказала рижоволоса зухвала німфа з яскраво-оранжевими очима.

- А я Мев, - представилася найбільш допитлива й чорноволоса німфа з синіми очима.

- Я ж Арі, - завершила знайомство біловолоса й зеленоока німфа, яка надзвичайно любила красу будь-чого.

- Ясно.. Мені потрібна ваша поміч. Я хочу потрапити до Інфініума.

- Інфініума? Ми можемо показати дорогу! - захоплена вихопила Мев.

- Це не так вже й далеко, - продовжила Ліз. - Але там безліч породжень бродить.

- Ох! Вони такі негарні й брудні, - сказала Арі.

- Але ви їх подолаєте? Ви ж для цього прийшли?

- Не знаю.. Мені треба потрапити до Інфініума й пошвидше. Допоможете?

- Поможемо, - вихопили всі троє й повели Елізабет.

Дівчина весь час оглядувалася, наче когось виглядала. Вона знала цей ліс. Знала й Тінь. Однак усе змінилося. У повітрі витала темна магія. А у закутках бушувала пітьма. Хтось геть чисто занехав Тінь..

Німфи вивели Елізз із лісу й, побажавши удачі, залишилися. Вони боялися його покидати. Ліс був єдиним їхнім прихистком..

Елізабет не йшла до Інфініума. Їй треба було лиш дістатися його околиць. Бо Паладин точно повинен був його захистити. Так Елізз би знайшла свого ворога..

Вона прекрасно усвідомлювала, що була занадто ще слабкою й не могла використати свою магію, як слід. Але як же їй остогидла ця хвороба, яку надсилає їй пітьма. Вона ладна була зробити все, щоб хоча б глянути Паладину у вічі. І як же їй кортіло плюнути йому між них. Він їй був огидний і вона хотіла здихатися його..

І от вона стоїть біля Інфініума. Минула хвилина й породження знову оточили її. Однак вони не нападали, наче чекали чиєїсь команди.

Він з’явився майже відразу. Його супроводжували три волхви - три ланки його сили, яка й створювала тріщини на межі світів і посилала породжень. Зовнішнє вони нагадували згорблених старців у довгих плащах з капюшонами, довгими чорними бородами, зморшуватим старий і огидним лицем.

- Вітаю, Елізабет! - той знову насміхається з худої, слабої й замученої магесси.

- Вітаєш? З поразкою? Я не маю бажання продовжувати бесіду з тобою, Ельзасе.

- Не маєш? Тоді чого прийшла? Щоб просто здохнути тут? Не вірю. Ти ж не могла опуститися настільки.

- Я прийшла, щоб дати тобі й твоїй армії на горіхи.

Та приготувала вогняні сфери й пильно стежила за рухами опонента. Магію Тіні вона не могла використовувати, бо це б просто її вбило. Елізабет витратила занадто багато сил. Тепер навіть дрібне закляття пов’язане з Тінню знищило б її.

- Взяти її! - наказав Паладин і разом зі своїми волхвами спостерігав, як Елізз з великою мукою боролася з породженнями. Однак їй це ще вдавалося.

Паладин надсилав ще породжень і ще. Елізабет вже майже витратила свій запас магії, але породження й не думали кінчатися.

Їй доводилося придумувати план дій на ходу. Нападати на Паладина зараз - жалюгідно й це лиш призведе до її смерті. Продовжувати битися з породженнями - рано чи пізно Паладину надоїсть і він самотужки її уб’є. Залишалося лиш одне..

- Передавай привіт матері, - Паладин наказав волхвам атакувати Елізабет разом з породженнями. Їхня магія просто б пришвидшила її смерть. Однак вони недооцінили сили й самопожертву магесси.

Елізабет відкинула породжень хвильою вогню й почала концентрувати свою магію. Вона черпнула магії Тіні й, з’єднавши зі своєю, направила її на свого ворога. Не на паладина, на одного з волхвів. Напасти на всіх відразу було неможливо.

Коли сфера смарагдового вогню, найсильнішого з усіх його видів, поцілила у волхва, в Елізз залишалися лічені хвилини, допоки вони не дадуть відсіч або вона сама повалиться від перевтоми й болю. Тому та швидко через себе магією з’єдналася з межею й тим самим переправилася до Провіту..

І повернувшись назад, вона таки впала, не витримавши болю й утоми. Її рани кровоточили. У її голові наче хтось вив. Як же важко й швидко билося її серце. Здалося, наче воно вже просто хотіло зупинитися й відпочити… Вона повалилася на землю. Її знову лихоманило. Вона задихалася..

Елізз не рухалася. Вона не дихала..