Її лихоманило. Вона говорила не зрозумілими нікому словами:

- За ке кі іт коробиш? За ке? Кій кі млі?

Її тіло хиталося на руках у командира. Раєн ніс її усередину. Їй настільки було погано. Варік відчайдушно шукав цілителів, але ніхто не міг їй допомогти. Ніхто не знав, що з нею твориться. Її рани кровоточили. А її серце так швидко билося. Її охоплював нестерпний біль.

На допомогу прийшов місцевий маг, той що допоміг їй, коли її принесли з руїн суду. Він зрозумів, що її тіло знемагало від того, що використала весь запас своєї магії, і від того, що вона намагалася оволодіти новою магією, яка занадто складною для її стану й яку та також використала у завеликій кількості. Він лікував її чарівним пилом магіксу й різними зіллями, які допомагали їй у регенерації. Вони протягом тижня боролися за її життя, бо стан здоров'я був вкрай жахливий, але все ж перемогли...

Вона розплющила очі. Біля її ліжка сидів Варік, який задрімав. Елізабет намагалася тихо підвестися й випити води. Їй несамовито сушило в горлі.

- Елізз! - гном прокинувся і радісно вихопив. - Нарешті ти очуняла.

- Як бачиш, - та говорила напівголосу, бо їй ще було слабо.

- Я дам води, - гном подав їй стакан води й допоміг випити.

- Дякую.. Скільки я пролежала?

- Уже другий тиждень пішов. Чесно кажучи, ми вже й не надіялися на краще.

- Зашвидко ви мене поховали. Я живуча зараза.

- А то ж.. Я, Раєн і Назар дежурили над тобою, поки ти не встанеш. Командир, бідний, і очі не стулив, поки не сказали, що тобі легше. Я насилу його відправив спати.

- А породження? Вони..

- Відступили. Перед тим, як ти появилася напівжива біля резиденції. Що б ти не зробила, але це помогло нам.

- Рада це чути.

- Ще б нє. Майже життя віддала за це.

- Дякую за турботу, Варік.

- Прошу.. Знаєш, інквізиція не вірила тобі довго після того, як ти зруйнувала частину резиденції. Однак, коли вони побачили, як твоє бездиханне тіло ніс Раєн, після чого закрився портал, їхня думка змінилася.. Але що ж трапилося того ранку?

- Я марила, Варік. Як і тоді, коли ти мене знайшов мокру й налякану далеко від резиденції. Мені здалося, що я була в Тіні. Мене обманом заставили виявити свою магію Тіні, яка й привела Паладина зі своїм кодлом. Я чесно не хотіла цього.

- Я вірю тобі. І вони, здається, також. Але всі до смерті налякані.

- Я їх розумію. Але я не можу нічого з собою подіяти.

- Де ж ти була тоді?

- У Тіні. І, будь ласка, не допитуйся, що я там робила. Я й сама із задоволенням це забула..

- Як скажеш…

***

Двері відчинилися й Елізз зайшла до кабінету:

- Ти хотів мене бачити?

- Хотів. Як ти?

- Усе добре, Раєне. Не переймайся, - вона сіла в крісло навпроти його стола.

- Ти добряче налякала нас.

- Знаю.

- Точно все добре?

- Так. Ще трохи голова крутиться, але це байки. Скажи, багато постраждало людей через мене?

- Та ні. Звісно пару людей мають рани, однак не смертельні. Породження заподіяли більше шкоди.

- Ясно. А.. Скільки мене не було?

- Декілька годин. Породження хлинули з неймовірною силою і їм не було числа. Але, коли ти повернулася, тріщини зникли.

- Ясно.. - вона споглядала за його рухами. Її мучило одне питання, але Елізз не наважувалася. Однак через мить воно все ж виринуло з її уст: - Раєне, чому ти не сказав, що був Посвяченим?

- Я не хотів.

- Я думала, ми довіряємо один одному.

- Довіряємо.

- Чому ж ти не сказав?

- Ти також багато не розказуєш про себе. У тому числі, де ти була протягом тих кількох годин.

- Це інше.

- А от і ні! Ти не розказуєш мені безліч речей, а я лиш тобі це. Ти навіть і не питала.. І тим більше ти маг.

- Маг?! - це не на жарт розізлило її. Як же вона ненавиділа фразу на кшталт тієї. - Тобто ти вважаєш, якщо я маг, значить я зробила своєю ціллю вбивати Посвячених? Чи ти як і вони не довіряєш усім магам?

- Все-таки вони в чомусь праві. Скільки шкоди заподіяли нам маги. Скільки постраждало від тієї магії.

- Чому ж ви бачити тільки шкоду, яку заподіяли маги? Чому ви не бачите скільки шкоди заподіяли й ви, немаги?!

Вона встала з крісла й наблизилася до дверей. Грюкнувши ними, та зникла, залишивши командира в роздумах.. Можливо, він не хотів цього казати, але якось вирвалося. Він і справді був Посвяченим. І думав так, як вони..

***

Розлючена Елізз ішла до своєї кімнати. Вона вже була піднялася в їхніх очах. Вона вже майже стала прикладом того, що не всі маги монстри. Але все зіпсував її вихід. Якби вона не зруйнувала піврезиденції й поранила тих нещасних, вони, може, і змінили свою думку.

- Трясця твоїй матері! - вона силою думки перекинула купу пустих ящиків, що стояла біля її помешкання й зайшла всередину.

У її кімнаті було пусто. Вона думала вголос:

- Чому ці ідіоти ніяк не зрозуміють? Чому їм усе не слава Богу? Чому? Прокляття!.. А я була так близько.. І от на маєш!..

Як же їй остогидла думка суспільства про магію й магів. Вона тільки одного хотіла, щоб всі інші ставилися до магів, як до простих людей, а не намагалися їх знищити… Слова, кинуті людьми на кшталт Посвячених, убивали її. Те, як інші дивилися на неї, мучило. Вона намагалася цим не перейматися, але.. Але як же проходити повз такої кривди?

Її роздуми перебив стукіт у двері:

- Інквізиторе, можна?

- Заходи, Жозефіно, - Елізз помалу заспокоїлася й запросила її.

- Вибачте, що турбую, але нам потрібна ваша допомога.. Маги повстали. Вони відмовляються підкорятися Посвяченим і зробили бунт.

- Чому ж вам потрібна моя допомога? Хіба Конрад і всі решта на це згодяться?

- Ви наший керівник. Вони повинні погодитися. Тим більше маги вимагають лише вас.

- Мене? Схоже на нашу змову?

- Інквізиторе..

- Жозефіно, клич мене Елізз, - фиркнула Елізз.

- Елізз, як би там не було. Цей вибір ми даємо вам.

- Де голови інквізиції?

- У залі переговорів. А нащо..

Не встигла Жозі поставити своє питання, як Елізз вийшла з кімнати й направилася до кімнати переговорів.

Там зібралися всі. Навіть Варік щось там забув.

- Добре, що ви всі тут, - Елізабет увійшла в кімнату, широко відчинивши двері. За нею прибігла Жозефіна.

- Щось сталося? - заінтересувався Варік.

- Сталося, Варіку. І стається, і станеться.

- У чому проблема, Елізабет? - запитав голова.

- Ви мене посилаєте до магів, які беруть участь у повстанні, щоб заспокоїти?

- Саме так, - підтвердила Вейн.

- Мене - магессу?

- Ну а кого ж. Ти ж наш керівник.

- Не вірю. Ви ж мене досі картаєте за те, що я того мага відпустили. А тепер туди посилаєте. Чого ви від мене чекаєте? Я ж, якщо вони праві, їх відпущу також. Ти ж, Конраде, цього не витримаєш. Та й ви всі. Даєте мені цей вибір, щоб знову потім мене мучити?

- А хто тебе мучить? - заперечив Конрад. - То ти ж нас мучиш!

- Конраде, - намагався його угомонити голова, але йому не вдалося.

- Ви ж, “інквізиторе”, завжди своїх покриваєте, а ми мовчимо. Ми заплющили очі на те, що ви зруйнували піврезиденції й чуть не вбили громадян. Але ви повинні ще й огризатися!

- От яка ваша думка. Тоді не мучтися й прибийте мене!

- Не можемо!

- Конраде!

- Ми не можемо через те, що ви таки Тінь перемагаєте. Але, на мою думку, ви й відкрили ці портали. Або ваші побратими. Ви, а не хто інший цьому доклали зусиль!

Елізабет була настільки зла, що не стрималася й магією перевернула той кремезний стіл з картою. Усі перелякалися, а Елізз продовжила говорити:

- Якщо вам так інтересно, то в цьому винні Посвячені й маги. Я доклала зусиль до тієї справи, але не по своїй волі. І от що я вам скажу, Конраде, - вона силою думки схопила його за шию, - вам не слід боятися мене. Бійтеся Бога. Він вас усіх засудить за цю дискримінацію магів лише за їхній дар. І знайте: я піду до магів, але вчиню з ними, так, як вважатиму за потрібне.

Та відпустила Конрада й вийшла з кімнати. Варік відразу побіг за нею, а всі інші залишилися в кімнаті, роздумуючи над цією ситуацією...

***

Золота фортеця.. Назва, певне, пішла від золотих медалів Посвячених. Більше ж золота немає. Не було тут ніколи й спокою. Ні миру. Ні добра..

Елізабет достатньо було лише її побачити, як по її тілі починали бігати дрібні мурашки страху. Усі ці роки не пройшли марно. Вона й досі боїться. Її аж трусить від одної згадки від цього гетто, де тримали, як якихось звірів, її та побратимів.

Одинадцять років. Цілих одинадцять років її тут тримали. Кожен божий день промивали мізки, давали ляпасів, сковували ланцюгами страху й відчаю. Тут вона вперше дізналася, чому люди можуть бажати смерті. Тут і почалася її мука з тією магією.

Наближаючись до її дверей, вона згадувала свою юність тут. Магессу пробирав холод. Її тіло свавільно нило. Вона піднесла руку й хотіла відчинити двері, але заклякла на місці. Її рука наче оніміла й не хотіла рухатися. Її серце билося настільки швидко, що, крім його ударів, Елізз нічого більше не чула. Її очі були приковані до тих дверей, які відкривали світ у її жахливі будні.

- Не бійся. Я з тобою.

Вона й зовсім забула про гнома, який не міг собі позволити пустити її одну. Його голос знову перервав ланцюг її безупинних спогадів. Але вона ні в якому разі на нього не злилася.

- Давай.

Елізз глибоко вдихнула, відчинила двері й зайшла усередину, Варік за нею. Вхідний зал був заповнений людьми. Це була прислуга, Посвячені й декілька смиренних. Усі були налякані й погружені у свої думки. Елізабет опанувала себе й почала пробиратися до входу в корпус.

- Що то таке могло статися? - гадав Варік.

- Ти навіть не уявляєш, на що вони всі здатні, - багатозначно сказала Елізабет і наблизилася до славнозвісного командира Посвячених Белікора і старшого мага на ім’я Верлібр, які щось вирішували біля запечатаних магією дверей:

- Не можна так робити!

- Можна! Глянь що вони вже наробили, маг!

- А що вони наробили? - поінтересувався Варік, після чого двоє все ж звернули на них увагу.

- Ти?! - пискнув незадоволено командир.

- Ми! - кепкував Варік.

- Елізабет? Ти.. Ти жива? - маг був дуже здивований і не міг повірити своїм очам.

- Як бачите.

- Але ж тебе забрали й чуть до смерті не засудили.

- Оминулося через недавні обставини… - вона багатозначно повела очима й старший маг зрозумів її.

- Але що ти робиш тут?

- Перед вами Елізабет дефіс інквізитор дефіс правдошукач, - пояснив Варік.

- Прикро, що ми докотилися до того, щоб у магів-відступників допомоги просити, - буркотів командир.

- Так що трапилося?

- Ох Елізз.. Посвячені таки свого добилися, - докірливо дивився маг на командира. - Вони хотіли, щоб маги провели ритуал Самосмирення, а ті дізнавшись про все не витримали й почали повстання. Вони повбивали Посвячених і тепер тримають у полоні старшого мага Симнона й дочку його величності. Ними верховодить Арчі.

- Арчі? - Елізз не хотілося вірити почутому.

Арчі був її найкращим другом, єдиним, по суті, на цій каторзі. Він завжди хотів просто втекти. Але, щоб діло доходило до смерті, такого не було.

- Це він їх підняв і об’єднав під своїм керівництвом.

- Доволі балачок! - наказав командир. - Там принцеса в полоні. Якщо з нею щось станеться, нам усім гаплик пришиє король.

- Пустіть мене й Варіка до них. Я сама все вирішу.

- Певне! - фиркнув командир. - Ще приєднаєшся до них і усіх повбиваєш.

- Пустіть, а то пройду силою, - Елізз уже починало надоїдати слухати цього йолопа.

- Під мою відповідальність, Белікоре, - старший маг пустив її і Варіка далі крізь магічний бар'єр. - Будь обережна, Елізз.

Він перехрестив її й продовжив сперечатися з командиром, адже той ніяк не міг успокоїтися. Елізз же пішла далі. Вона була в основному коридорі, з якого можна потрапити до усіх башень Золотої фортеці, в яких і тримали магів. Дальше цього коридору їх ніколи не пускали. Тут лежали тіла Посвячених і декількох магів, які, певне, не хотіли повставати або впали від рук лицарів. Елізз було надзвичайно прикро дивитися на них. Вона хотіла, щоб маги повстали й були вільні, але не такою ціною..

- Ти в порядку?

- Так. Не переймайся, Варіку.

- Куди йдем?

- Вперед. У зал Старійшин.

Вона чула їхню магію й гнів. Елізз знала, як сильно бажають маги помсти. Однак цього допустити не могла.

Кремезні валундрові двері відчинилися з гучним звуком і Елізабет опинилася в оточенні своїх побратимів. Усі косо поглядували на неї. Хтось упізнав, а хтось не знав, що вона магесса. Однак цей погляд у всіх був хижий.

- Елізз? - з натовпу вийшов Арчі.

А він не змінився, хіба що більше схуд і зблід. Його рижі короткі кучері хаотично звисали з його голови, закриваючи місцями яскраво-зелені очі. Він був худорлявим парубком, який хотів помститися.

- Привіт, Арчі, - сухо відповіла вона.

Раніше, якщо б вона зустріла його, зустріч би була значно приємніша й щиріша. Елізз обняла б його й почали розпитувати про його справи. Усе б було, як колись. Але тепер.. Що ж може статися такого, щоб хороші друзі втратили ті теплі почуття? Але я вже й так знаю відповіть.. Лихі люди й час..

- Не рада мене бачити? - маг у деякій мірі засмутився. Він очікував кращий прийом.

- При інших обставинах би була.

- Не дивуйся Арчі! - з натовпу почувся голос. - Вона стала інквізитором.

- То чутки правдиві?

- Так, - та зітхнула.

- То ти прийшла, щоб придушити наше повстання?

- Я прийшла, щоб вчинити правильно..

- Тоді чини! Приєднюйся й допоможи нам. Ми ж мріяли про це! - він підійшов ближче, Елізз могла почути його важке дихання. Варік тримав на поготові арбалет.

- Я не про те мріяла. Я хотіла чесно все зробити.

- Чесно?! Хіба не чесно, що ми вбили наших кривдників?!

- Ні. Арчі, ні! Завжди є інший вихід.

- Який?! Немає іншого.

- Яке ти маєш право вирішувати, кому вмирати?! Лише Бог це може робити! Не ти! Я розумію твою лють, але ставати такими ж, як і ті монстри.. Та не всі Посвячені злі! Пам’ятаєш Рейна? Арарака? Нерпа врешті-решт! Ти їх убив! А вони хіба тобі щось зробили? Хіба комусь із вас вони зробили зле? - вона звернулася до натовпу. Усі вони мовчали. Когось охопив сором.

- Дороги назад немає. Після бою руками не машуть. Ти або з нами, або проти нас.

- Якщо немає іншого виходу.. Я пропоную двобій честі.

- Нехай.

Варік відійшов, не пускаючи з рук арбалета. Елізабет мусила так зробити, не було іншого виходу. Арчі б направив магів далі й вони б загинули, а так у Елізз був хоча б шанс. Хоча вона ще була слабка після недавніх подій, надія вмирала останньою.

- Цікаво, чи ти не втратила хисту з нашої останньої зустрічі, - маг приготувався й поцілив у Елізз вогняними сферами. Дівчина, схрестивши руки перед собою, начаклувала миттєво щит і відбила удар.

Арчі зробив серію ударів магією різних стихій, проте Елізз відбила їх усіх. Потім вона направила на опонента хвилю вогня так легко, щоб лиш покалічити, а не вбити, і тим самим збила його з ніг.

- Здавайся, Арчі.

- Ніколи! - той підвівся й вхопив дочку його величності, яка весь цей час сиділа зв’язана в кутку. Він взяв ніж і перерізав свою долоню. Кров, яка потекла з нової рани, Арчі заговорив і став магом Чорної крові. Він погрожував спадкоємиці трону закляттям Кігті смерті.

- Навіщо, Арчі?! - Елізз майже звила. Як же вона ненавиділа магію Чорної крові. Вона всіх відмовляла від неї, вмовляла, що це не вихід. Однак свого старого друга не змогла.

- Я її уб’ю! Це стане початком великої кривавої війни за свободу магів! І ти не зупинеш мене, ти ж знаєш це закляття!

Вона, справді, знала це закляття. Його можна було зупинити, лиш убивши мага, який його використав. Кігті смерті повинні когось убити.. Елізз подивилася на бідолашну дівчину. Та плакала й боялася того, що станеться.

Її тримав колишній друг Елізз. Той, з яким вона разом тут стільки пережили. Той, до кого вона ставилася, як до рідного брата. А тепер вони тут..

Арчі надоїло чекати. Він замахнувся рукої і вже було хотів встромити ті кігті у ніжну молодечу шию. Але раптом він глибоко вдихнув і повалився мертвий. З його шиї виринала гаряча кров і стрирчав шип магії Тіні, яка вмить ствердла й стала шарканом.

- Що я наробила? - у Елізз прокинувся неймовірний жаль, вона панічно оглянула руки, за допомогою який вивільнила ту магію Тіні. По її щокам текли сльози.

Варік підбіг до Елізз зі уже звичним питанням:

- Ти в порядку?

- Я його вбила.

- Ти повинна була..

- Ні! Я.. - вона клякнула й почала витирати сльози, які не могли ніяк перестати витікати з її печальних очей.

Усі ті маги зібралися навколо мертвого тіла Арчі. Їм наче переклинило. Спадкоємиця трону ж відповзла від них убік і намагалася заспокоїтися.

- Елізз, благаю схаменися. Чуєш? Ти повинна була захистити ту бідолагу, - Варік кивнув у бік того дівча.

- Варік.. Варік, треба її до цілителя доставити.

- Зараз займуся.

Варік пішов до дівчини й намагався їй допомогти. Елізз же витерла сльози й підвелася. Маги дивилися на неї і не знали, що робити.

- Ви ж тепер не будете усе нищити й убивати? - Елізз звернулася до натовпу. - Послухайте, я розумію, що ви тут терпите, однак це не привід проливати кров. Це не вихід. Не ставайте такими монстрами, яких вони описують. Будьте вище цього.

- Що ж нам робити? - поцікавився якийсь світловолосий ельф-маг. - Вони ж нас тепер уб’ють.

- Не уб’ють. Я потурбуюся про це. Ходімо, - Елізз повела їх до входу, де її вже чекали Посвячені. Яка ж напруга тут панувала.. Усі хижо переглядувалися один на одного, перешіптувалися.

- Де їхній очільник? - поцікавився командир.

- Він мертвий.

- Прекрасно. Тепер передавайте нам їх. Ми потурбуємося..

- Ні, - Елізз перебила його, у відповідь на що отримала здивований і дещо розлючений погляд. - Поки ви тут своєю “дисципліною” займаєтеся, у країні йде війна з породженнями Тіні. Людей не вистачає, а маги б змогли допомогти боронити край. А ви їх тут тримаєте, бо боїтеся, що люди правду дізнаються.

- Ох дівко, не вередуй! Іди краще у свою резиденцію і своїх інквізиторів забавляй. А мої порядки не чіпай!

- Ви мені більше не управа й ніколи, в принципі, нею не були. Я їх забираю і це не обговорюється.

- Це нахабство!

- Я також піду. Може, хоть чимось послужу за ціле своє життя, - підтримав магів Верлібр. - Я допоможу їм.

- І ти туди ж, старий пень!

- Командиру Белікоре, або ви нас відпускаєте, або, обіцяю, кожен задрипанець дізнається події тієї жахливої ночі! - погрожувала Елізз. Їй вже так надоїло боротися з їхньою впертістю й егоїстичністю.

- Ідіть! - фиркнув командир. - Нехай подохните біля своїх побратимів-породжень. Я умиваю руки.

Командир наказав лицарям звільнити прохід і повів їх до казарми. Елізз же очима провела цю катівню й, глибоко зітхнувши, повела свій загін до Аравену..

***

Двері гримнулися з неймовірною силою. Якою ж розлюченою Елізз була. Пів дня їй довелося сперечатися з тими йолопами за тих магів. Як же їй остогидла ця думка суспільства.

- Маги зло! Маги то! Маги се! А самі дуже хороші! Я..

Їй закрутилося в голові. Десь вдалині знову відкрився портал. Вона навіть мала змогу побачити це у вікні… Кудись відразу ж зникла лють. Її замінив глибокий жаль і сором. Сльози покотилися самі собою. У неї знову істерика. Помалу та сперлася об стіну й сіла на підлогу. Їй знову тисло в серці..

Стукіт у двері. Цього ще бракувало! Зараз хтось увійде й побаче її такою. Як же їй все надоїло.

- Можна?.. - двері відчинилися й на порозі з’явився командир. - Елізз, все в порядку?

- Ти був правий, - вона нічого не приховувала. Їй вже надоїло грати в цю гру слів. - Як же ти можеш вірити мені після усього, що я зробила..

- Ох Елізз.. - той зачинив двері, підійшов до неї і сів поряд. - Я не казав, що не вірю тобі.

- Але ти маєш повне право сумніватися в мені, - її очі вже спухли від сліз і почервоніли. Вона дивилася в одну точку, лиш би йому не в очі. - Я винна в цих порталах, через які гинуть тисячі людей. Я не можу себе контролювати, і через це страждають інші. Я.. Я навіть зі своїми емоціями не зможу справитися..

Раєн підсунувся ближче й обняв її. Він поцілував її гаряче чоло й поклав голову біля її бідної крихітної голівки.

- Елізз, ти накручуєш себе. Ти не помічаєш, що попри погані вчинки, які ти робиш не по своїй волі, є й хороші. Ти себе не жалієш ніколи, а думаєш про інших. Не вини себе у тому, у чому не ти винна.

- Я винна.. Я так багато поганого скоїла…

- Ти винна хіба що в тому, що не віриш у себе..

Двоє замовкли. Елізз намагалася взяти себе в руки. Раєн же не відпускав її з обіймів. Він хотів їй допомогти. Вона ж тихо витирала сльози..

- Мені було 13, коли мої батьки вирішили віддати мене до Посвячених. Я ж хотів стати лицарем. Хотів захищати безпомічних. І мені нав’язали, що Посвячені це справжні герої і ми всі повинні рівнятись на них.. Насправді ж це купка йолопів, які трясуться над своїми пожитками. Я відучився всі вісім років і діло близилося до посвячення. Однак в останню мить я нарешті схаменувся й пішов від них. Я вже не пам’ятаю, що саме було приводом для цього, однак причин - безліч… Після Посвячених я ж служив три роки в головнокомандувача Евіорської армії, був його правою рукою. А потім з’явилася інквізиція…. Елізз, ти мене вибач, але я інколи буваю надто зухвалим. Я не хотів тебе образити.

- Усе добре. Не переймайся, - Елізз нарешті заспокоїлася й вже могла спокійно говорити.

- Як скажеш..

- Ох і відгукнуться нам ще ті маги..

- Нехай. Зате люди нас хоча б згадають.

- Хм.. І то правда, - та нарешті усміхнулася.

- Знаєш… - він поправив її темне волосся, яке заважало її очам. - У тебе надзвичайно красиві очі..

- Правда ж вони красивіші, коли не мерехтять під час чергової битви? - двоє усміхнулися й настала тиша. Вони дивилися один одному у вічі. Елізз помалу опустила свою голову йому на плече. А він мовчки зітхнув.. Їм не потрібні були слова. Усе й так було зрозуміло..