Коли цей світ став таким жорстоким? Коли люди почали кидатися один на одного просто так? Чому починають війни, в яких мільйонами гинуть? Чому?..

Відколи маги почали досягати хоча б якихось висот, немаги почали заздрити й діяти підступно. А найбільш агресивно поводили себе Посвячені — люди, які повинні Богу служити, а не сіяти хаос і страх у ряди тих, кому Всевишній дав змогу чаклувати. Вони ведуть цю кампанію давно й не думають схаменутися. Їм байдуже скільки бід вже скоїли. А маги ховаються, благають, навіть борються, проте побороти не можуть. Скували їх в ланцюги правил у своїх фортецях і страшать, як можуть. Залякують, погрожують. А ті, хто зміг втекти, ходять під дамокловим мечем. Їхні діти, внуки — всі, хто успадкує їхні здібності, — приречені ховатися та тікати.. Боже, коли ж це закінчиться?!..

Таке ж твориться й в Евіорсі. У Золотій Фортеці тримають у неволі магів. Вважають за нелюдів, монстрів. Проте хіба ж усі вони вибирали свій шлях? Хіба ж кожен з них — лиходій? Тримають, мучать, страшать. Попробуй не послухайся. Вб’ють, закують у підземелля або ж зроблять Смиренним: заберуть змогу думати й відчувати. Беруть змалечку, щоб ціле життя своє втирати вам у розум. “Виховують”, привчають, що “магія — зло”. А коли тринадцять років відмучать, відправляють кудись на війну, щоб можна було здихатися. І ніхто навіть не врятує тоді…

Скільки вже років у тих стінах творилися такі діла. Стільки людей погубили.. Проте пішла чутка, що породження пітьми й туди дісталися. Напевне, відчули щось рідне..

***

Небо затягнулося чорними, як земля-мати, хмарами. Магія Тіні витала у повітрі. Породження хлинули одне за одним. Воїни боролися як могли, проте ніхто не міг зачинити портал. Скільки вже полягло, а пітьма все хлине і хлине..

..Вони йдуть.. Ні. Не йдуть, а прориваються крізь породження. Вони спішать. Щось от-от станеться.. Вони наближаються до руїн вже колишнього суду Посвячених.

Входять.. Безліч мерців. Який же огидний тут запах. Кров, м'ясо.. Тягне на рвоту. На тіла неможливо дивитися. Вони розідрані, понівечені. Жаль і туга за душами, які в них жили. Усі мертві..

Безліч породжень. Кімнати переповнені ними. І вони шукають живих, щоб їх роздерти. У їхніх душах не залишилося нічого, крім жадоби смерті. Вони лиш нею й живуть..

— Усі мертві. А ті, хто доживає.. Ех.. — зітхнув командир, потерши важко чоло, яке від утоми так і просилося кудись прихилитися. — Невже кінець світу близько?

— Не засмучуйся, начальнику, — підбадьорила його темноволоса і не надто висока ельфійка. — Знайдемо вихід і з цієї ситуації.

— Командиру! Ще один загін наступає! — до них влітає захеканий солдат.

— Треба вшиватися звідси, начальнику, а то гаплик пришиють, — ельфійка поплескала по плечу командира.

— Ідемо.. — командир уже збирається йти, однак щось помічає в далині. — Стривай! Хто там?

— Де? — ельфійка дещо розгублено проводить очима по розвалинах.

Увагу командира привернуло бездиханне тіло дівчини, від якої віяло неабиякою магією. Вона важко дихала, проте була ще жива.

— Бери її та вшиваймося! — ельфійка, почувши шум, швидко виглянула з приміщення й помітила ворога. — Породження вже тут!

Командир підійшов ближче до дівчини. Вона лежала біля якихось уламків і трусилася від холоду. Її тіло було вкрите численними ранами, з яких ринула свіжа кров і.. магія. Така ж, як і від тих лиховісних порталів. Вона знемагала від болю. Це було видно по її рукам, які та безпорадно викручувала. Її лице прикривало чорне, як беззоряна ніченька, волосся, яке розсипалося по холодній кам’яній підлозі темним шовковим покривалом. Вона лежала на лівому боці, повернена до командира спиною.

Командир помалу підійшов до неї. Він перевернув її на спину й забрав волосся з лиця тої. На мить хлопець замилувався дівочою красою. Вона мала привабливі риси обличчя. Її губи були малими й акуратними. Щоки дещо пухленькими, однак шкіра така бліда. Здавалося, вона все життя хворіла. Її повіки були заплющеними й командиру не терпілося побачити колір зіниць дівчини. Вона швидко рухала ними, неначе бачила якийсь страшний сон. Над очима та мала вузенькі й акуратні брови, які насупилися, неначе відганяючи жахи. Проте лише лице було неушкоджене. Її тіло вкрили численні рани, з яких не переставала текти гаряча кров. Вона не стогнала, але її руки час від часу стискалися в кулаки.

Командир акуратно взяв її на руки. Він відзначив для себе, що дівчина була доволі легкою й тендітною. Вона відразу ж знітилася від чужих рук, проте, напевне, просто не мала сил противитися. Командир міцно, але акуратно обхопив її своїми двома й помалу поніс.

Ельфійка дістала лук та повела командира, на руках якого гойдалося тіло худорлявої й блідої дівчини. Вийшовши з будівлі, ті приєдналися до решти групи й вирушили в напрямку до резиденції…

***

А хмари не зникали з важкого неба, яке от-от звалиться на грішну землю. Вони чорні й жорстокі, несуть мою печаль.. А попри них на тому небі, та й усюди витає темна магія.. Магія, породжена заздрістю, злом і жадобою. Вона в тих кам'яних серцях, які в породжень вже не б’ються, а лиш час від часу стукнуть і знову затихають..

Аравен знищено. Тепер там, крім мерців і породжень, немає нічого. Не зачиняється портал.. З нього хлинуть нові загони.. Чути крики.. Страх. Відчай. Смерть..

А в резиденції лиш перешіптуються. Хто молиться, хто нервує, а хто просто погрузився в себе і не бачить нічого. Намагається не бачити.. Усі чогось чекають.. Чуда... Напевне, це найлегше робити. Чекати. Проте ж яке гірке очікування.. І так мало людей знає, що чекає..

У залі засідання зібралася глава інквізиції. Усі вони похмурі та темні. Думки їхні такі смутні, що й не розбереш жодну. Хтось щось намагається сказати, але слова свавільно зникають, і з вуст ідуть якісь відрубки.

— Біда.. Лихі часи настали.

А далі лиш тишина..

Проте доносяться крики здалека. Лунають чиїсь зітхання й благання. Чути плач дітей. Війна.. Війна.. Їм зараз не до того. Хаос переважив усе.

Безлад.. Нічого не розібрати. Куди не глянь: усюди все нанівець. Усі старання, усі надії коту якомусь, усе під хвіст.. Ех! Ну його. Уже самій гидко. Коли ж настане той спокій? Коли людина нарешті всміхнеться й минуле лишиться позаду… Ех, думки.. Думки мої печальні. Куди несете ви мене. З буденщини — у якесь провалля. І знову.. Знову все оце. Ех! Не буду вас я слухати! Сама повідаю все..

***

Покоївка відносить тацю. Не годна більше слухати її крики. У постраждалої жар. Їй сняться жахи. Її всю ломить. Цілителька напуває хвору зіллям, проте хіба якась вода здатна подолати біль душі?

— Я безсильна.. Тут треба мага. У неї всі руки в якихось ранах, які я в життю не бачила. З них хлине магія.. — виносить вирок цілителька.

— Така ж, як і від породжень, — до кімнати входить маг з головою Інквізиції.

— Думаєш, вона з цим зв’язана? — запитується голова.

— Сам посуди. Ми її знаходимо на руїнах суду, неподалік якого відкрито портал. Від неї віє тією ж магією. Вона має химерні рани на руках, з яких виринають ті ж чари. Це все хіба не докази?

— А доведи, що саме вона все скоїла… Не можеш? Ми не можемо судити, допоки не знатимемо все..

— Пане, вона прокидається, — цілителька підвелася й насторожено наблизилася до дверей. — Робіть, що хочете, але я не буду зв’язуватися з магами та магією.

— Тьфу! Іди, щоб мої очі не виділи — маг презирливо провів її очима й наблизився до постраждалої.

Вона розплющила широко очі й поглядала то на голову, то на мага. Дівчина не знала, де знаходиться. Райдужки її очей сяяли яскраво-смарагдовим і були кольору тієї ж магії, що виринала з лиховісних порталів. Дівчина над чимось роздумувала. А потім, неначе щось згадавши, піднялася й закричала:

— Теміхіть! Треба його зачинити!

— Тихо-тихо! — маг її тримав, руками обхопивши. — Який Теміхіть? Що зачинити?

— Теміхіть! Ви не розумієте! — безпорадно продовжувала та. Різкий підйом спричинив сильний біль у голові, однак вона на це й не зважала. Схоже та звикла до нього.

— То поясни, — спокійно продовжив маг, оглядаючи її незвичний колір очей.

— Відпусти її, Назаре. І ти, магессо, вгомонися, — втрутився голова.— Поясни ж, що ти маєш на увазі.

— Теміхіть! Тінь.. Портал.. Він близько, — на обличчі дівчини був відчай, страх і розпач. Вона дивилася то на голову, то на мага, проте не могла заспокоїтися. Раптом утома й біль знову заволоділи її тілом — і вона, знеможена й бліда, як смерть, знепритомніла.

— Портал.. — почав був маг, однак голова його перебив.

— Я все одно не думаю..

— І я також. Але ти ж знаєш наших. Зараз почнеться.. Я чую від неї потік сильної магії. І чую її біль..

***

Через деякий час магесса опритомніла, проте на цей раз вона була сама. Дівчина піднялася та почала оглядати кімнату. Вона лежала на ліжку в якісь крихітній кімнатці. Усе було дерев'яним: стіни, підлога, меблі й рамки вікон. На столі неподалік лежали якісь трави. А на стільчику стояв глечик, напевне, з водою. У кімнаті ще була шафа, а на її полицях — безліч відварів і зіллів.

Дівчина поволі підвелася з ліжка. Її побиті й поранені ноги торкнулися холодної підлоги й відразу відсахнулися назад. Але згодом спробували ще раз і дали опору всьому тілу, яке також вже полишило ліжко. Магесса зробила крок. Їй було важко. Усе тіло боліло, а в голові паморочилося. Проте щось змушувало її терпіти й продовжувати. Дівчина поволі покинула кімнату й опинилася надворі. Виявилося, це не кімната, а якась будка неподалік якоїсь резиденції.

Незнайомка босими ногами торкнулася голої землі, яка де-не-де вкрита легким шаром снігу. На ній лиш одна тоненька довга сорочина. Її волосся заплутане й розкидане, його гойдав вітер. Їй було холодно, але тоді дівчина не зважала на це. Вона чогось сильно хотіла, і це не давало їй спокою, затьмарювало все інше.. Вона була вкрита ранами, з яких текла кров і виринала магія, яка не могла затриматися в побитому, худому й знеможеному тілі. Її очі все ще мерехтіли..

Дівчина побачила неподалік трьох чоловіків, яких вже наче бачила колись. Вона помалу наблизилася до них — і почула розмову:

— Слухай, в мене вже й люди кінчилися. Я не маю, кого послати.

— Але портал потрібно закрити.

— Ей! — командир нарешті звернув увагу на дівчину. — Що ти тут робиш?

— Я хочу допомогти, — сказала та.

— Ти?

— Я, — та намагалася жартувати, хоч її обличчя всіляко показувало, як боляче їй було. — А що тут такого? Ви ж врятували мене, я хочу віддячити.

— Краще їй не втручатися, хто знає, чим вона дихає, — втрутився третій, якого магесса не знала й не бачила ще.

— Можливо, "вона" може допомогти, — відповіла магесса доволі зухвалим тоном.

— Ти ж сама ще не одужала. Хіба ти можеш нам допомогти? — почувши недобре, голова втрутився.

— Я годна за себе постояти. Куди йти?

— Голово, я піду. Троє хлопців мене там чекають, — перебив розмову командир. Він кудись спішив.

— Іди, — скомандував голова і, взявши третього попід руку, повів до резиденції. Дівчина зрозуміла, що повинна піти з тими двома, але покрокувала з командиром.

Командир спочатку й не побачив дівчину, яка спішила за ним. Однак потім почув її кроки й повернувся. Він здивовано зміряв її очима й вихопив:

— Не зрозумів!

— Усе ти зрозумів, — відмахнулась та. — Веди, а я допоможу.

— Краще не вмішуйся..

— А то що? — вона глянула йому у вічі. Він хотів щось сказати, проте не міг. Її погляд такий зухвалий. Зелені очі дівчини наче мерехтіли, проте були такими чесними.

— Буду я ще з тобою панькатися. Роби, що хочеш.

З цими словами командир повів невеликий загін і старався навіть не дивитися на цю магессу. А вона тому й рада. Дівчина не була налаштована зараз щось виясняти чи розказувати.

Вони пішли до руїн неподалік резиденції, де відкрився черговий портал. Породження пітьми були скрізь. А з порталу крокувало ще. Не було їм ні числа, ні поразок, адже, якщо один поляже, другий прийде з порталу на підмогу. Стільки хлопців загинуло тут. І ніхто, ніхто не може дати відсіч цим монстрам...

Командир наказав хлопцям дістати зброю й разом з ними почав боронитися. Магесса поки стояла осторонь і оглядала місцевість. Вона хотіла знайти прохід до порталу. Загін породжень наблизився до неї, і дівчина магією відкинула його назад. А потім начаклувала вогняний промінь й ним прикінчила їх. Після того та почала пробиратися до порталу. Породження зачули її та з неймовірною силою намагалися не дати їй дійти. Але магесса не пальцем роблена. Хоча вона була виснажена й біль пронизував її, дівчина могла ще захистити себе.

І от магесса наблизилася до порталу. Начаклувавши захисний бар'єр навколо себе, дівчина підняла руку, на якій був великий шрам, з якого виринала магія, і направила її до порталу. Неподалік неї бився командир зі своїм загоном. Але, побачивши, як та взаємодіє з порталом, увагу свою приділяв лиш їй. Дівчина чаклувала. Її магія почала впиватися в портал і зачиняти його. Наче голка з незвичною ниткою, промінь магії дівчини зашивав Теміхіть і той зменшувався, допоки зовсім не зник.

Елізз впала на коліна. Втома й біль не покидали її тендітного тіла. І їй було надто важко боротися з ними. З кожною хвилиною вони дедалі більше заволодівали нею.

Радість охопила хлопців і командира. Надія з'явилася знову. Надія! Але дівчину це мало тішило. Щось засмучувало її настільки, що ця перемога стала для неї крихітною і незначною. Через деякий час лицарі перемогли породжень і командир підбіг до магесси:

— Як це тобі вдалося?

— Хіба це важливо? — на її обличчі ж не було ні каплі радості. Вона наче чогось чекала..

— Важливо.. Якщо це може допомогти людству, то важливо..

— Людству? — вона підвелася. — Воно не гідне бути врятованим, якщо Бог вирішив його покарати.

Її очі були сповнені болю. Він чувся й у голосі, й у словах. Напевне, це людство добряче помучило її.

— Що з тобою? Ти ледве на ногах стоїш.

Вона й справді хиталася. Нестача сну й сил показалася на її блідому, худому обличчю. Її повіки самі собою стулювалися. Раптом та знову знепритомніла. Командир вчасно її підхопив і поніс до резиденції. На половині шляху та прирозплющила очі й прошепотіла:

— Це ти ніс мене з того суду...

— Що? — той звернув на неї свій погляд.

— Спасибі.. — її губи розпливлися в усмішці й більше ні слова не пролунало з уст дівчини.

Командир же також мимоволі усміхнувся. На цей раз дівчина не боялася чужих рук, і навіть обняла його шию. Вона неначе трохи заспокоїлася й заснула.

А як тільки магесса прокинулася, її оточили глави інквізиції:

— Вона прокинулася! — вихопилося в якоїсь ошатно одягненої панночки з чорними, як ніч, кучерями.

— Ми бачимо, — пробурчав той третій, що стояв тоді з командиром і головою. — Яка цаца.

— Ти як завжди, — дорікнула ельфійка.

Магесса мимоволі піднялася та сперлася на стіну ззаду себе. Її очі роздивлялися цих людей. Перед нею стояли ошатно вдягнута смуглява дівчина, зачіскою якої слугували чорні кучері, зібрані в пишний хвіст, командир — високий золотоволосий бурштиноокий красень, голова — найстарший з усіх сиво-каштаночубий чоловік, чорноволоса лісянка з рубіновими очима і голубоокий буркотун-шатен.

— Що.. вже хочете мені покарання виписати? — дещо єхидно запиталася магесса. — Відрубати голову, усмирити чи посадити?

— Що таке ти кажеш, магессо? — від усіх говорив голова, проте не кожен був згідний з ним. — Навпаки. Ти всіх врятувала.

— І що з того?

— Як що? Ти наш герой.

— І що з того?

— Ми хочемо подякувати тобі.

— Цікаво як. Може, відпустите?

— Ніхто тебе не тримає.. Але в нас є для тебе пропозиція

— Яка? Стати Смиренною чи зразу ж гаплик пришити?

— Чому ти так говориш?

— Думаєш, я не бачу, як ви на мене дивитися? Як на якогось дракона, що от-от “вас зжере”.

— Це ж не з проста так, — втрутився той буркотун.

— Конраде, угомонися.

— Бачиш. Усі мене ненавидять, — магесса незадоволено склала руки на грудях.

— Не всі, — голова втомлено потер перенісся трьома пальцями. — Просто час тепер такий.

— Час. Пху! Так завжди було й буде.

— Тим не більш.. — голова знизав плечима. — Можеш назвати своє ім’я?

— Звіть мене Елізз, — її тон був зневажливим і відстороненим.

— Я Гельбер — голова інквізиції, яка була скликана, щоб протистояти цій епідемії породжень.. — почав був той довгу оповідь, однак потім зневажливо махнув рукою й нетерпляче вихопив: — Гаразд. Не буду тягнути бика за роги. Елізз, ми хотіли запропонувати тобі стати новим главковерхом нашої інквізиції.

У всіх на обличчі з’явилося не то подив, не то невдоволення. У кожного своє. Одна Елізабет не розуміла, що відбувається. Вона бачила реакцію інших і впевненість голови. Дівчина задумалася. А потім з легкістю сказала:

— Я думала мене судитимуть. Я ж відступниця і ворог. Проте.. Невже я не злодійка?

— Якщо й була нею, то тепер вже ні… — той почав щось розказувати, проте Елізз уже не вловлювала його слова. Вона лиш роздивлялася всіх. Якими ж цікавими раптом стали обличчя присутніх. Кожен по-своєму реагував на цю пропозицію. Дівчина ще раз глянула на розлючене обличчя буркотуна, злегка усміхнувшись. Це навіяло їй спогади…