Туман.. Тінь.. Елізз відчуває запах диму. Він зринає здалека.. Вона кудись іде. Чогось шукає.. Породження. Вони не бачать її. Їм байдуже... Вона дивиться вверх. Небо розмежоване, темне зі смарагдовими блискавками, які прорізують його й шматують на куски. Дівчина дивиться вперед. Перед нею з’являється її дім, який увесь кишить породженнями. Вона чує крики — й сльози котяться по її щоках. Вона падає на коліна й плаче. Елізз нічого не може зробити, крім того, як дивитися на її дім, який вже наполовину зруйновано… Як же гірко на серці. Як же важко.. Страх паралізує..

Елізабет прокидається в холодному поті. На її обличчі застиг страх. Вона не розуміє, що проснулася. Дівчина все ще озирається по боках. Проте, коли зрозуміла, що це вже не сон, змирилися з цією думкою..

Пройшло три дні.. Увесь цей час Елізз провела у тій крихітній кімнатці, обдумуючи все, що сталося. Їй було лячно. Ці люди.. Люди, які ненавидять її, тепер повинні підкорятися їй — якісь магессі. Тим більше історія цієї дівчина їм невідома й тим підозріла. Її знайшли на руїнах суду з міткою на руці, що викликає не тільки підозри, а й страх. А тепер.. Тепер вона — новий главковерх інквізиції…

Магесса встала з ліжка і наблизилася до дверей. З острахом вона їх відчинила. Світло почало різати їй очі — і вона прикрила їх рукою. На ній була проста довга полотняна сорочка, а на ногах — якісь мужицькі черевики, які їй з неприязню лишила цілителька. А чорне рідке волосся дівчини — заплетене у неакуратний хвіст. Її величенькі смарагдові очі вже не мерехтіли, і магія всередині неї не бурлила по венах... Узагалі Елізз була доволі симпатична, хоча життя покидало достатньо. Худенька, бліденька.. Рум’янець зник. Проте пухленькі щоки залишилися. Миле личко: маленький акуратний носик, худенькі губки. Форма обличчя була чимось середнім між круглим і овальним. Вушка маленькі, не визирають ззаду. Фігурка ж була що треба! Та толку з такої вроди, як щастя не принесла…

Надворі магесса помітила багатьох, хто недавно стояв у її кімнаті над нею. Командир верховодив над юними воїнами, які майже вправно марширували на площі. Маг з буркотуном про щось сперечалися під старим дубом. Панночка хіхікала з ельфійкою на одному з балконів резиденції..

— Правда ж приємно, коли всі займаються мирними справами, а не відбиваються від породжень, — її думки перебив чиїсь уже знайомий голос.

— Не можу не погодитися, — спокійно й дещо втомлено відповіла та.

До Елізз підійшов голова. Він тримав у руках якусь карту і споглядав за усім.

— Як ви себе почуваєте? — голова помалу склав карту й сховав у кишеню.

— Добре. А ви? — вона звернула на нього свій погляд. Її очі й досі мружилися.

— Не маю, на що жалітися, — той легковажно знизав плечима й склав руки на грудях.

— Шкода. Люди весь час скаржаться то на те, то на інше, — вона знову спостерігала за усім довкола.

— Так, на жаль, це правда. Проте слід щось змінювати. Для того й сформована інквізиція.

На мить запанувала тишина. Двоє спостерігали за воїнами, які стали в ряд і уважно слухали командира. Вони такі ще молоді. Такі зелені. А їх уже відправляють на війну. Бо як не вони, то хто боронитиме цей нещасний край. Багато з них не вернеться з поля бою. Однак від цієї миті й назавжди їх пам'ятатимуть як героїв, як тих, хто віддав усе заради Батьківщини...

— Навіщо ви зробили мене керівником? — раптом вихопила Елізз.

— Бо, видно, крім вас, ніхто не знає як боротися з цим.

— Звідки ви можете знати?

— Бачу. Знаєш, з віком приходить мудрість і прозріння. Усі не довіряють магам. Проте й маги не вірять простим людям.

— Не простим. Вищим станом. Прості люди доволі легко вірять у те, у що їх примушують повірити.

— Згідний. Я хотів це змінити. Я роками їх мирив. Проте все нанівець.

— Не можна примирити стару кішку зі старим псом, які гризлися все своє життя.

— Зате можна примирити котеня і щеня.

— Скажіть, як все-таки ви вважаєте: я злодійка чи ні, — вона повернулася до голови й подивилися йому у вічі.

— Я не бачу в тобі зла. Проте знаю, що ти зачинила портал.

— Ви думаєте, я знаю, як усіх урятувати? Знати проблему і знати вирішення — це різне.

— Проте ви хоча б знаєте щось.

— Не думайте, що я все розкажу зразу ж і всім.

— Не думаю. Я все розумію.

У його очах не було брехні. Це був не старий і не молодий чоловік. Років десь 50 йому. І ці два стани поєдналися на його зовнішності. Каштанове коротке волосся переплелося з сивими волосинками. Молодечі карі очі, над якими нависли грубі старечі брови. Сухі губи та худорляве обличчя, а під прямим носом — чорні вуса. Чоловік був не худим і не гладким. Живіт лиш трохи показувався..

— Я попробую вам допомогти, проте нічого не обіцяю, — Елізз повернулася до нього боком і знову спостерігала за воїнами.

— Розумію. Спасибі за цю спробу, — він ласкаво усміхнувся.

Двоє подивилися вдаль. У небо здіймався дим. Вдалині породження захоплювали цю грішну землю. Смерть.. Дим.. Пожари спалахнули, щоб спалити тих монстрів. Бій. Боротьба за життя… А десь за небокраєм відчинився Теміхіть, з якого хлинули нові загони породжень. Знову межу розірвано й знову йде боротьба…

Елізз дивилася на це і сльоза мимоволі покотилася по щоці. Спогади нахлинули самі собою. Крик, паніка, породження.. У горлі пересохло.. Щось наче почало душити.. Дівчина витерла сльозу й пішла до своєї кімнати..

***

Зал засідання глави інквізиції. Здавалося, це звична кімнатка, проте атмосфера.. Зайшовши сюди, відчуваєш ці стіни, які поглинули всі розмови, всі рішення, всі “за” і “проти”. А ця підлога, по якій крокувало чимало вершителів долів багатьох. Здається, наче чую їхню ходу, відчуваю їхню душу. Хтось сумнівається, а хтось упевнений, як ніколи…

Це була невеличка кімната, у центрі якої стояв кремезний стіл, на якому вирізьблена карта Евіорсу, Орлеану, Форготтену та інших сусідніх країн. Обабіч нього простір, щоб всі члени глави інквізиції могли вміститися. А в стінах уміщено шафи, на полицях яких безліч книг, і всі здебільшого про політику, географію, історію. Були й релігійні книги. Адже інквізиція діяла так, щоб не прогнівати церкву і Бога. Проте не священники вирішували, як інквізиції діяти. Вона була автономною, проте залежала від схвалення церкви...

Двері відчинилися і всередину кімнати ввійшла Елізабет. Вона затамувала подих. Кімната була порожня. Невже ніхто не оберігає цю святиню рішень? Вона поволі підійшла до столу і почала розглядати карту. Щось привернуло її увагу. Вона дивилася на одну точку й не відривала погляду.

— Щось цікавить? — ззаду почувся дещо високий голос (проте не надто).

Елізабет повернулася. Позаду неї стояла невисока дівчина. Її волосся було темним, густим, пишним і таким кучерявим. Зараз воно зібране в гульку. Її шкіра була смуглява, а фігура — делікатна. Очі ж були карими, рот малим, брови густими та доволі довгими, щоки пухленькими, а личко кругленьким. У неї неймовірно красива осанка і манера її рухів. Вона так граційно і гармонійно підносила своє тіло і голос, що з нею хотілося говорити. На її обличчі не зникала усмішка відтоді, як Елізз побачила її. У неї було прекрасне, нарядне, якісне вбрання. Сьогодні вона одягнена у жовту сукню, яка була офіційною й мала безліч деталей. А на ногах милі чобітки.

— Просто вивчаю, — відповіла Елізз і ще раз зміряла дівчину очима.

— Ви не соромтеся мене. Я завжди готова допомогти, — ласкаво відповіла та.

— Спасибі. Здається, ми не знайомі. Я Елізз.

— Я пам'ятаю. Я Жозефіна. Проте близькі кличуть мене Жозі… Якщо їм важко вимовити ціле ім'я.. Ви як себе почуваєте?

— Добре… А де решта? Чи вони не захотіли прийти?

— Вони будуть з хвилини на хвилину.

— Як скажете..

— Ми, до речі, вам кімнату підготували в нашому корпусі.

— Спасибі. Проте я все-таки ще поживу в тій кімнатці.. Самі розумієте чому.

— Я.. — вона зміряла Елізз очима й задумалася на мить. Вона наче хотіла щось сказати, однак вагалася.

— Скажіть, — вихопила Елізз, — крім вашої резиденції в Аравені нічого не вціліло більше?

— Здається, ні. Проте тепер ми хоча б можемо відбити їхній удар.

— Їхній? Ви думаєте породження здатні самі вирішувати?

— А ви думаєте, ні? — до кімнати увійшов командир, а разом з ним усі інші.

Елізз помалу зміряла очима їх усіх. Це ті, що три дні назад вагалися над її долею. Усі ці люди побоювалися Елізз. А тепер навіть радяться з нею. Цей перебіг обставин, може б, і потішив її, однак вона звикла очікувати від долі якогось підступу. Тож вона не спішилася відкриватися їм.

— Як же вам пояснити, — вона сперлася на стіл і задумалася. — Уявіть створіння, в якого забрали усе: розум, відчуття, в якого заволоділи душею. Так от, як ви думаєте, що ця істота буде робити? Буде обдумувати щось? Буде хоча б щось вирішувати? Вона лиш сліпо буде виконувати вказівки. Вона намагатиметься знищити усе.

— Тобто ними керують? — перепитався голова.

— Так. Це ж очевидно, — Елізз легковажно знизала плечима.

— І хто?

Елізабет підвела очі й глянула на командира, питання якого наче повисло над нею. Це питання спричинило потік думок, які зворохобили спогади. Гіркі спогади.. Вона знітилася й відійшла від столу.

— Його ім'я — Паладин, — ледве не шепотом мовила магесса. — І єдиним його бажанням є знищення усього, що не кориться йому.

— Ніколи не доводилося чути, — сказав голова. — І є якийсь спосіб його зупинити?

— Я не знаю.. Звідки я можу знати.. Я.. Я не знаю… — вона помалу наблизилася до виходу. Елізз намагалася втекти. — Рятуйте людей і відбивайте породжень настільки, наскільки зможете. Це вся рада, яку я можу вам дати зараз.

З цими словами та покинула зал. Тільки-но двері зачинилися, у кімнаті запанувала тишина. Усі переглядалися й очікували, що хтось таки щось скаже. Однак тиша не вгамовувалася. Тоді говорити почав Конрад:

— Вона точно щось приховує. Я ж казав, вона заодно з ними! Магесса. Пху!

— Конрад! Перестань. Можливо, й не може щось сказати, хіба її можна винити? Ти її зовсім не знаєш, а критикуєш, як якусь розбійницю, — заступився голова.

— Це не етично, — підтримала Жозефіна.

— Гаразд. Послухаймося нового керівника. Я накажу своїм людям допомагати селянам, — підвелася ельфійка й покинула зал. За нею вийшла Жозефіна.

— Ох, Конрад, — зітхнув Гельбер і, махнувши рукою, вийшов. Командир за ним. А буркотун постояв трохи й, плюнувши, пішов по своїх справах.

***

Кінець зими. Цього року вона була геть погана. Ні снігу, ні морозу. Хіба це зима? Лиш вітер, вітер і більше нічого. Голі дерева, суха земля. Чорні хмари пливуть по небі. Буде дощ..

Сонця не видко. Певне, теж бідне заховалося, щоб не бачити, що тут твориться. Десь журливо співають пташки. Їм також гірко на серці. Їх залишилося так мало тут. Породження все розігнали..

Пагорб. На ньому кремезний старий дуб, коріння якого, певне, поглинули всю історію цього Аравену. А обабіч нього пусто. Лиш самотня дівчина схилила свою голову на його величний стовбур і про щось журливо наспівувала. Її пісня здіймалася з її вуст, і підносилася вітром. То були не просто слова, а сльози душі:

Хіба я винна, що народилася красива,

Проте, бач, нещаслива?

Хіба моє серденько повинне

Слухати ті речі. Бідне..

Бідне, бідне моє серденько,

Що мене слухає миленько..

Раптом ззаду почувся звук вже переламаної гілки. До Елізабет наблизився командир:

— Не хотів тебе зупиняти.

— Я бачу.. — та знітилася й швидко витерла сльози. — Я думала ти зайнятий порятунком селян.

— Мої хлопці займаються цим..

— Чому ми перейшли на “ти”? — раптом подумала вголос Елізз.

— Тому що ми одного віку приблизно, — той легковажно знизав плечима.

— І скільки ти мені даси?

— Дев'ятнадцять.

— Мені двадцять один. А тобі, мій однолітку?

— Двадцять чотири… Ти така юна.

— Повір, я себе не вважаю юною, — відказала та. — Я взагалі на це увагу не звертаю, як і інші, які бачать у мені лиш монстра.

— Я так не вважаю.

— Справді? І кого ти в мені бачиш?

— Хорошу дівчину, в якої є шанс врятувати цей світ.

Вона усміхнулася. Лише зараз вона глянула на нього. До того чи не хотіла, чи побоювалася. Елізз зміряла його очима. Це був високий і доволі симпатичний парубок. Його золоте волосся виблискувало на сонці, густе та дещо кучеряве. Очі — бурштинові. Бороду той не запускав, проте, певне, заходився з усім, і тому не встиг поголитися. Мав мужні риси, проте в очах ховається якась печаль. Рот вузенький, ніс з невеликою горбинкою. Брови чорняві, широкі. Виднівся шрам на щоці…

Раптом Елізз відсторонилася, бо її рана на руці почала мерехтіти. Вона подивилася вдаль: десь там відкрився новий портал.

— Ти мене зовсім не знаєш, командиру.. Я не така вже й хороша. І за це віддаю плату…