Вечоріє.. Сонце спускається до небокраю й поволі прощається з землею на цілу ніч. Скільки ж усього може статися за цей час… Десь вдалині чути зойк сови. Вона прокидається. Ніч - її час. Птиця розправляє свої крила, перебирає пір’я на ньому й готується до зльоту. А як злетить, то починає полювання. Її чують усі. Хтось ховається, а хтось байдуже готується до сну...

Ліс стоїть собі безжурно. У ньому безліч тварин. І кожен має свої справи. Хтось прокидається, хтось засинає. Чути тужливий крик ворон. Вони співчувають цій темній, м’ятежній, важкій землі... Вепрі збираються до сну. Це величезні кабани з жахливою спиною, з якої стирчать страшні горби. Десь курличуть низовинки - маленьки пташки. Вони поховалися по закутках і також готуються до сну.

Тишина.. Так красиво. На небосхилі з’являється місяць. Він проводжає сонце й посідає своє місце. За ним услід сходять зорі. Усі вони такі крихітні. Такі різні. Такі прекрасні...

- Спасибі, що погодилася допомогти.

- Я тобі винна.

- Перестань, Елізз. Та й якщо й судити, я тоже тобі винен. Ти ж врятувала й мою задницю від тих породжень.

- Ех. Коби не тільки ти, Раєне, це помітив.

- Ми прийшли.

Вони наблизилися до озера, що мало назву Чисте. Однак навряд чи воно все ще гідне цієї назви. Тепер тут суцільні заворослі, в яких хтозна-що живе… Однак є й у цьому щось прекрасне. Десь кумкають жаби. Цвіркуни грають на скрипці. Вдалині в очереті заховалася качка з дітками. Усі вони, похиливши, куняли.

- Я не чую тут магії. Ти впевнений, що це тут?

- Так казали, - командир знизав плечима. Елізз почала роздивлятися навкруги. А її оточували озеро, лани й красень командир. Чесно кажучи, її думки були лиш про Тінь, однак зараз їй не давали спокою його золоті щирі очі. Його усмішка не зникала з обличчя, коли він бачив її... Коли це почалося?..

- Я почаклую, ти лиш не думай, що я замітаю чиїсь сліди.

- Чого б я так мав думати? - його питання наче було звичним, проте Елізз чомусь мимоволі знітилася й злегка зашарілася, після чого відразу струсила плечима й намагалася зосередитися.

- Вибач, не хотіла образити.

- Ти мене й не образила.

Елізз почала чаклувати. Вона хотіла знайти якісь сліди магії. Вивільнивши трохи енергії, яка поволі потекла по її венам і вийшла через кінчики пальців, та направила думками шукати. Проте промінь магії відразу ж повернувся й дівчина не отримала відповіді.

- Нічого. Що б не сталося з твоїм підопічним, магією тут і не пахне.

- Елізз.. - той чомусь наблизився до неї і подивився їй у вічі. - Чому ти так мені не довіряєш?

- Я? - тепер та добряче зашарілася й злегка відсторонилася від нього.

- Ці слова. Те питання.. Я тобі не ворог.

- Я.. - та склала руки й поправила волосся. - Я не те, щоб не довіряю особисто тобі. Повір, я побачила багато чого, після чого волосся стає дибки.. Просто не хочу опектися знову.. - вона підвела очі: він так щиро дивився на неї й терпеливо слухав.

- Я хочу, щоб ти довіряла мені.

- Чому? Чому хочеш? - вона знову поправила несдухняний локон, який те й робив, що падав у очі.

- Ти мені не байдужа..

Той зробив крок до неї. Вона підняла голову й опустила руки. Він трохи був вищий за неї. Цей момент.. Вони застигли й не могли мовити й слова, лише дивилися один одному у вічі. Їхні серця так швидко билися. Кров пульсувала у венах.

- Хіба ти можеш довіритися магові?

- Мені байдуже.

- Хіба ти можеш вірити тій, що знайшов на руїнах суду? Тій, якої історії не знаєш..

- Я вірю тобі.

У його очах була лиш упевненість. Йому байдуже на все й всіх. Вона злегка трусилася. Елізз боялася віддатися почуттям. Вона сумнівалася. Проте лиш один його погляд був цього вартий. Лише одні його щирі теплі очі.. Елізз наблизилася до нього, так що могла почути, як б’ється його серце. Він не наважувався. Не хотів усе знищити поспіхом… Елізз все ж наважилася й поцілувала його. Їхні губи зустрілися й почали палко вальсувати. Те, що творилося всередині їх не описати. Він обняв її й так помало, ніжно й тендітно. Вона обхопила його шию. Їм вже байдуже було на світ. Нехай би і породження з’явилися. Їхня серця билися в унісон. Це було незабутньо..

***

Світало. Сонце поволі викочувалося й освітлювало світ. Прокидалися звірята. Починали робочий день люди. Наставав ще один Божий день...

До інквизиції прибіг гінець. Він приніс звістку від міс Алли, монахині, яка керувала монастирем при резиденції інквізиції. Вона була у небезпеці. Її загін оточили породження в Велесі. Та просила помочі в Елізз, тож вона повинна була відкласти свої плани й допомогти.

Командир зібрав декількох воїнів, які разом з Елізабет і Варіком відправилися туди. Тепер гном не покидав магессу, запевняючи, що йому просто нудно на одному місці, проте Елізз знала, що той піклується про неї. Вони добряче стоваришувалися. Їй імпонував його характер і вона любила слухати розповіді Варіка.

- Як так Конрад відпустив тебе саму в гущу подій? Безвідповідально з його сторони. Та ти ж точно з відьмами здружишся по дорозі! - жартував Варік, на що Елізз задоволено хохотала.

- Його Гельбер не пустив. Конраду добряче дісталося від нього за той портал.

- Бідняга. Певне, штук з сто варіантів придумав, що ти утнеш.

- Напевне, - та й досі реготала.

Вони йшли помалу позаду, а лицарі - попереду. Хоч дорога була неблизька, Елізз не помітила цього з розповідями Варіка. Цей гном був таким цікавим, знав стільки історій. З ним і хотілося вести розмову, послухати його побрехенькі. Вони добряче здружилися і, хоча не знали історій один одного, довіряли й не сумнівалися…

- Ми прийшли, походу.

- Я вже чую Тінь, - Елізз піднесла руку, на якій вже іскрилася магією рана. Її очі знову мерехтіли. Вона наближалася до Теміхіть.

Група міс Алли допомагали людям врятуватися від породжень. Вони вели всіх до місцевої церкви. Там було їхнє тимчасове сховище. Теміхіть був невеликих розмірів, і тому породжень - не багато. Проте ті були доволі могутніми, й подолати їх важко.

Елізз та лицарі пішли до монахині. Зайшли всередину церкви. Міс Алли читала молитву разом з іншими біженцями, які рятувалися від породжень. Елізз не хотіла її переривати, тому стала збоку й мовчки молилася з ними. Однак її молитва була не про порятунок від Тіні..

- Елізз, ти в порядку? - прошепотів Варік. У Елізз знову іскрилися всі рани, а з деяких текла кров.

- Я впораюсь.

- Це безумовно. Однак я не хочу, щоб ти вмерла через їхні задниці.

- Інквізитор, - до них підійшла міс Алли. - Ви нарешті з’явилися.

- Як бачите.

- Баритися це ваш стиль? Не хочу, щоб ви були поганим прикладом нашим прихожанам, - у її голосі звучала така відраза. Вона, як і решта її поплічників, не любила магів, якщо не ненавиділа їх.

- Вибачте, але я не збираюся перейматися тим, що про мене думають ваші прихожани.

- Пху! Це вже нагло.

- А не нагло грубіянити їй за просто так? - втрутився Варік.

- Хами.

- Міс Алли, - до розмови долучився Раєн, - дозвольте вас.

Той так косо подивився на Елізз і Варіком і відволік міс Алли для того, щоб дізнатися деталі осади.

- Ходімо, Варік. Я покінчу з цим і зникну з їх мерзенних очей.

- Як скажеш.

Двоє вийшли й направилися до порталу. З кожном кроком рани Елізз іскрилися більше й більше. Їй ставало дедалі важче іти. Але вона не зупинялася. Елізз хотіла пошвидше з цим покінчити.

- Прикриєш мене?

- Звісно ж, дівко.

Двоє приготували зброю й почали відбивати породжень, які хлинули з Теміхіть. З кожном кроком їх більшало. Вони нападали, а ті відбивали. Елізз намагалася тримати контроль над своїми силами, проте, як тільки та наближалася до порталу, це ставало дедалі важче зробити. Її магія хотіла вирватися назовню й віддатися Тіні, але дівчина не могла цього позволити. Вона навіть думки про Тінь відкидала. Не хотіла все згадувати знову..

Варік старався брати на себе більше породжень, щоб вони не дошкуляли Елізз. Він бачив її стан. Вона мучилася… Варік цілив своїм арбалетом, який, виявилося, мав назву Кассандра в честь першої шинкарки, яка налила йому безплатно пива. Він так любив свою зброю й турбувався про неї, як про якусь дівчину. Ніжно до неї говорив, не давав нікому в руки. А арбалет, дійсно, був хороший. Варік ним завжди міг швидко й точно вистрілити...

Породжень було значно менше, ніж у попередніх разах, і вони стали слабшими. Однак Елізз мучив сам Теміхіть. Саме він заставляв магії всередині її виринати й проявляти себе. Він наче закликав Елізз увійти в Тінь. Але вона не була готова до цього ще..

Коли вони подолали більшість породжень, Елізз почала закривати Теміхіть. Коли дівчина це робила, їй здалося, що вона чула голоса. Ці голоса.. Такі знайомі.. Вони пробудили спогади. Перед неї на хвилину постав дім. Вона бачила своїх рідних. Вони говорили до неї, але Елізз не могла їх зрозуміти. Вона ні слова не вловила.

- Елізз, усе добре? - до неї підійшов Варік. Його голос знову вирвав дівчину з її спогадів. - У тебе сльози на очах, і я чую звідси, як важко б’ється твоє серце.

- Усе добре, - та витерла сльози.

- Ти наче привида побачила.

- Можливо.. Можливо..

Теміхіть був закритий, проте ці голоса… Ці голоса… Знову вони. Вони розбуджували в Елізз спогади, які та так прагнула забути. Вони торкалися кінчиків її душі, які та весь час притуплювала тим, що вона вже нічого не вдіє. Але ці голоса.. Ці голоса зводили її спроби забути завше нанівець…

***

Теміхіть закритий. Монахиня привела всіх біженців до городка. Настав час пирувати. Принаймні, так Варік каже.. Він наказав Елізз, щоб та скликала глав інквізиції і решту, щоб ті випили пива, попліткували й зіграли Кроваву Мері. Та й ще кухарів підговорив, щоб ті щось смачненьке утнули. А сам кудись змився, скажавши, що до пиру повернеться.

Поки все це готувалося Елізз усамітнилася біла старого дуба. Її думки були такі далекі до їхньої буденщини. Вона не могла заспокоїтися. Ті спогади заставляли її серце битися дужче.

- Елізз? - її думки перервав Раєн.

- Я, - ледь чутно промовила дівчина й витерла сльози.

- Щось трапилося?

- Ні.. Чого б мало щось статися?

- Ти сама не своя. Все добре?

- Так, - Елізз збрехала. У її душі був буревій емоцій, які затьмарювали її розум.

- Щось все ж сталося. Ти сама не своя після закриття того Теміхіть.

- Я втомилася..

Вона сиділа на малій колоді, дивлячись на захід сонця. Елізз і справді втомилася. Вона так хотіла душевного спокою.. Проте спогади їй цього не давали.

- Елізз, - той сів поряд неї і хотів взяти її руку, проте вона її відразу забрала й наче поправила волосся, - що сталося? Ти.. - він не знав як спитати, які слова підібрати, щоб її не образити. - Ти не відчуваєш до мене нічого?

- Раєне…

- Якщо ти цього не хочеш.. - він її перебив, - просто скажи. Я все розумію… Я більше тебе не потривожу.. - той підвівся.

- Раєне.. - вона також встала, - ти мені подобаєшся. Чесно.. Але діло не в цьому, - вона опустила очі донизу, так як не могла більше нічого сказати.

- А в чому? Ти не хочеш, щоб інші знали? Ти тому мене весь день уникала?..

- Раєне, - він так багато питав, але вона не могла так швидко сформувати відповіді. - Мені байдуже, хто знає чи не знає… Я просто не хочу, щоб ти страждав через мене..

- Чому я страждатиму?

- Я.. я не можу тобі все розповісти… Ні тобі, ні комусь іншому. Я.. Я не можу, допоки сама в цьому буду впевнена.. Я не хочу, щоб ти мучився..

- Я не прагну, щоб ти мусово відповідала. Ти мені не байдужа.. - той підійшов ближче і хотів її обняти, проте не наважився.- Я хочу бути поряд, незважаючи на все.

- Я.. - вона не могла продовжувати його в чомусь переконувати. З її очей покотилися сльози. Раєн рукою легко підвів її обличчя й подивився їй в очі.

- Елізз, - той витер її сльози, - я не піду, щоб ти не казала… Якщо й я тобі не байдужий..

- Не байдужий, - та прошептала, глянувши йому у вічі. Вони були такими щирими. Її серце так шалено билося. Врешті вона не витримала, і поцілувала його. Він відповів їй тим же..

- Елізз.. Я не хочу, щоб ти більше боялася цих почуттів. Я зроблю усе заради тебе..

- Я знаю..

- Ти можеш на мене покластися.

- Знаю..

- Просто довірся мені..

- Я.. Я постараюсь. Але.. Як ти можеш довіряти мені?

- Елізз, я все розумію... Ти розповіси, коли будеш готова. Я не давлю..

Вона мовчала, обнімаючи його. А він ніжно обхопив руками її талію. Вони мовчали. Мовчали і слухали, як б’ються їхні серця в унісон…

***

У кімнаті було тихо. На столі ще пусто, проте покоївка вже розпалила камін. Там тріскотіли дрова. Надворі вечоріло.. Тому повсюди в кімнатах горіли свічки. Від них світло було слабеньке, проте вони створювали атмосферу.

Тишину в кімнаті порушив Варік. Він зайшов разом з Вейн і Блер, щось знову рощказуючи:

- Отаке то було!

- Ой Варік. Колись гаплик тобі пришиють за твої історії.

- Вейн, не бурчи. Я як, можна сказати, глава суду Варіка ніколи не засуджу.

- Тепер я й там зв’язки маю, - захихотав Варік.

Ті двоє всілися за стіл і продовжили балакати. За хвилину увійшов голова з Конрадом. Ззаді них зайшла Жозі.

- Не розумію, навіщо тратити час на цю маячню, - знову буркотів Конрад.

- Нам всім слід відпочити на хвилину. Особливо, пані інквизитору, - Жозефіна сіла біля Вейн. Варік сидів посередині, а Блер недалечко. Голова з Конрадом сіли навпроти Варіка. У кімнату ввійшли Елізз з командиром. Вони намагалися не показувати їхні стосунки, проте Елізабет побачила хитрі Варікові очі. Він завжди все знав...

- Сідайте, пані Інквизитору й командиру, - з деякою іронією сказав Варік і показав на два вільні місця поряд нього.

- Спасибі, пане розбійнику, - у тон йому відповіла Елізз і сіла якраз біля нього.

- Розбійнику? Та я хіба розбійник, - жартуючи продовжував Варік. - Подумаєш раз весь ель у шинкарки вкрав і її охороні по-п’яні в зуби дав… Гаразд. Не сумуйте, Інквізиторе, зара почнем гру. Ви, певне, ніхто про неї і не чув.

- Я її грала, коли ще у Золотій фортеці вчилася… Коли Посвячені давали нам спокій. Хоч це було не довго й рідко… - Елізз задумалася. Згадуючи ті часи, вона ятрила свою душу. Її зуби від цього навіть нили, бо згадували, як за просто так їх карали..

- Тоді буде весело, - Варік побачив її враз зажурене обличчя й змінив тему.

- А от ми не чули. Є якась легенда чи це просто гра? - поцікавилася Жозефіна.

- Є. Але я так швидко вам не дам її дізнатися. Потримаємо інтригу. Тримайте 6 карт, - він почав роздавати карти кожному, добряче перемішавши колоду перед тим. - Почнемо? Значить.. Правила. Ходимо одинаковим числом або кольором на прості, спеціальні використовуйте з розумом і частіше, - він усміхнувся задоволено. - Нехай почнеться гра.

І гра почалася. Усі поки ходили простими. Правила прості, тому всі їх швидко зрозуміли. Першою спеціальну карту використала Блер:

- Це правда, що ви тоже мало що в тюрму не сіли? - вона пред’явила Конраду Правдошукача.

- Ні.

- Брешеш. Я особисто бачила фрагмент твого діла.

- Ох. Ну було.

- Оу! Розказуй, буркотуне! - Варіка вже не стримати.

- А що розказувати.. Влюбився в одну дівку, а вона, дочка великої шишки, не хотіла з мною, простушкою, знатися… І я розізлився. У неї був ухажор. Здається, Дмитро його ім'я. Хороший він був... А я і його пожалів, і її хотів покарати. Коротше, я її осоромив на одному пишному балу. Взяв і підрізав її плаття. Як сьогодні його пам'ятаю. Рожеве, пишне й оздоблене золотими дрібничками... З першого погляду не зрозуміти, що воно було недобрим. Але, коли її попросили сказати пару слів гостям, плаття розчахнулося і всі увиділи її корсет, затягнутий настільки, що тоже тріс на ходу. Ну уявляєте картину... Ну й розізлився її папінька. Ледви душу спас..

- Не вірю! Ви здібні на таке? - підколював його Варік.

- Усі ми робили дурниці в молодості.

- Усі. Проте чогось, стаючи дорослими, забуваємо про це й судимо молодих занадто строго, - натякнув Варік.

- Моя черга, - порушила незручну тишину після Варікових слів Елізз. - Я даю тобі, Варік, Розбійника. Відкупишся?

- Ображаєш, - жартівливо фиркнув той і підкліпнув їй. - Договоримся.

- Моя черга, - сказав Гельбер. - Правдошукач вам, міс Баквел.

- Мені? - Вейн у деякій мірі засмутилася.

- Вам. Я хочу знати, кого ви знайшли перед битвою в городку.

- Вам таки не дає те спокій?

- Ні.

- Гаразд, - та зітхнула й пильно дивилася у вічі голові. - Це був мій брат. У нього великі проблеми... Він зв’язався не з тими і тепер має проблеми. Я мусила його рятувати, тому мене й не було.. - щось вони двоє не договорювали, і тому всі інші відчули себе зайвими. Варік порушив знову назрівшу тишину:

- Продовжимо наші походенькі.

Було пройдено ще декілька кіл простими картими, допоки Варік не пред’явив Раєну Правдошукача:

- Розказуй, блондинчику, чому тебе погнали з Посвячених, - Варік прикусив губу й пильно глядів за командиром. Елізз також задумливо стежила за рухами Раєна.

- Звідки ти..

- Повір, я знаю багато. Так чого?

- Так, я провів частину свого життя, готуючись стати Посвяченим. Однак, як ти кажеш, мене вигнали.. Просто мої думки не збіглися з керівництвом.. Ми якось більш менш розійшлися мирно, тому я прост забуваю про це.. - він не хотів говорити, бо бачив, як Елізз знітилася після його підтвердження. Це помітив і Варік:

- Думаю досить. Твоя черга, Жозефіно.

- Я хочу вручити Елізабет Розбійника. Мені цікаво дізнатися, що ви бачите у тріщинах. Або розкажіть мені щось про породження. Хочеться знати про ворога більше.

- Хочете? - вона зміряла всіх очима. Це стосувалося всіх, не лише Жозефіни. - Так, я знаю дещо про Тінь. Однак моїх знань занадто мало.. Тріщини - це просто згустки магії. У них не можна побачити нічого. Принаймні я не можу.. А щодо породжень.. Це просто посудини для ницих душ, якими керують певні верховодці. У даному випадку це Паладин. Їх не слід досліджувати, бо в цьому немає сенсу..

- Гаразд. Давайте забудемо про буденщину на цей вечір і просто зіграємо і повеселимося, - запропонував Варік.

Вони зіграли ще декілька партій простими. Видудлили кілька фляшок елю і з’їли смачненького. Потроху напруга пішла на спад. Усі розказували свої веселі історії:

- Ви знаєте: я ще до інквизиції працювала дипломатом при одній шишці в Орлеані, звідки я родом, - почала розказувати Жозі. - І от якось у мене був роман з одним доволі специфічним молодим чоловіком. Виявилося, що й він грає чималу роль при дворі. Так угадайте, що він зробив.

- Невже ваше спіднє розкидав по залу? - кепкував Варік.

- Майже. Він у ньому на бал вийшов. Без своєї одежі. Лише у моєму спідньому.. Ви б бачили лице їх величності. Одним словом, на другий день я з ним порвала.

- Ви жорстокі! Він заради вас на такі речі готовий. Так вас любить, - продовжував кепкувати Варік.

- То байки. А я була раз так опозорилася, що крізь землю готова була провалитися. Якось до нас завітав посланець з одної доволі спецефічної країни. У них настільки складна мова, що її практично неможливо зрозуміти. І от я її, добряче не вивчивши, вирішила проводити прийом. Ми запросили посланця. Той прийшов. Ми почали переговори. Спочатку все було добре. Ми більш менш розуміли один одного. Однак одного я не врахувала. А саме схожості слів “пане” й “засранцю”, “лице” або “дипломат” й.. - вона запнулася, бо їй манери не дозволяли просто так вимовити це слово. - І ну нижня частина спини.

- Себто “задниця”, - поміг їй Варік, після чого всі засміялися.

- Угу. Тож замість “Шановний пане дипломате”, я сказала “Шановний засранцю заднице”. Ви б бачили його лице. А вони дуже гордий народ. Я ще й його ім'я перекривила настільки. Замість Рубшедальіод чи як там, я сказала Рубидаліідіод. А ці слова співзвучні в двох наших мовах. Мене тоді чуть не убили. Це такий народ, що війну готовий почати за якесь там слово. А я тут таких дрів нарубала. Одним словом - жах.

- І коли війна? - підтримуючи Варіковий політ жартів, відповіла Елізз, усміхаючись.

- Не знаю. Слава Богу мій колега якось викрутився потім.

- Ой Жозі, ти ще квіточки робиш. Я от такі діла творила, коли вчилася в мого наставника з такими ж витівниками, як і я, - Вейн хильнула елю й продовжила вечір історій. - Було раз: наш наставник настільки надокучив нам, що ми вирішили його провчити. Ми купили в одного чаклуна зілля, добре не дізнавшись його дію, і підсипали його в напій. Як сьогодні пам’ятаю, всю цю картину. Він пив свій заспокійливий чай, в який ми й підсипали зілля. А він, зробивши ковток, напучив очі, почервонів і наче спух. Потім різко встав з крісла, на якому сидів, і поклав кружку. Ним почало трести, а потім той став бігати по кімнаті й клясти свій же чай. Потім почав робити якісь фізичні вправи: присідати, віджиматися і таке інше, весь час згадуючи нас “добрими теплими” словами. А ми реготали, як навіжені. Зупинився він еж наступного дня. Ми занадто велику дозу дали. Після того ми місяць були покарені й наречені шибениками й приспішниками чорнокнижника.

- А як трава називалася?

- Не пам’ятаю. А тобі нащо, Варіку?

- Просто цікаво.. - він багатозначно усміхнувся.

- У тебе квіточки творилися порівняно з нашими витівками, - зізналася Елізз. - У перекурі між безліччю тягарів, які на нас повісили Посвячені, ми відплачували їм, як могли. Ми називали це “тестуванням нових заклять”. Що ми тільки не робили. Було раз я так хороше закляття левітації на міс Ейер попробувала, що вона місяць у повітрі парила. Ніхто не міг розчаклувати, навіть я сама. Її доводилося за ногу прив’язувати до чогось, щоб неполетіла в атмосферу.

- Справді? - Варік реготав, як несамовитий.

- Так! Вона раз полетіла через відчинене вікно, що ледве зловили. Але потім чи закляття вивітрилося, чи моя сила вслабла й вона нарешті спустилася. Цілий день землю цілувала після того. А мене покарали, як слід… А ше було раз я з своїм товаришем покепкували над нашим вчителем і напустили йому туман феромонів. Так він цілий день нашим вчителькам спокою не давав. А ті думали, що здурів. Його ледве не вигнали. Але феромони вчасно вивітрилися. На цей раз нас не спалили. А йому дісталося.

- Іш ти яка. Вчителів мучила. Певне, тебе після того жахалися, - саркастично відповів Варік.

- Та нє. Мучили, як і завжди. Їхня ненависть завжди пересилювала все...

- А ви все життя там провели? - делікатно поцікавилася Жозефіна.

- Ні. Однак мук вони мені дали достатньо, щоб, як і інші мої побратими, їх остерігатися..

- Ну що ж.. Тепер ти з нами, - незручну тишину перервав голова. - Я б вам тоже щось розказав, однак нічого цікаво не пам’ятаю. Тож піду, я, певне, розважайтеся.

- Спокійної ночі, - побажала йому Елізз.

- І солодких снів, - додав Варік і взявся розказувати свої історії: - Якось було раз, я, бувши молодим, незрілим, вирішив продавати цуценят. Тоді в моєму місті була мода на деяку породу собак. Грошей у мене майже не було, а просити в рідні не хотів. І от за два золоті купив я суку саме тієї породи, як мені казали. Але ви б її бачили! Вона була така стара та ще й мала більмо на оці. І от привів я її до своєї кімнати, яку орендував у одній таверні. Тай тримав там. Шинкарка мене не сварила, бо я з нею домовився. Пообіцяв, що з суку ні на мить не лишу без нагляду й вона не нашкодить.. І от я замкнув двері на замок і ліг спати, нічого поганого не очікуючи. А вона явно хотіла не спати, - він натякнув, розводячи руки. - Прокинувся я від крику шинкарки: “Варіку, прокляття! Ти нафіга мені суку свою підопхав?! Вона поприводила мені тутки свій зброд! Розбирайся!”. А я питаюся, як вона, по-перше, зайшла і чого, по-друге, до моєї суки пристала, якщо вона.. Я не договорив, бо побачив, що собаки не було поряд мене. Вона повідомила, що моя сука так гонилася, що сама якимось чином відімкнула двері й вийшла. Я нашвидкоруч надягнув штани, бо спав у одній сорочині, й разом з шинкаркою зійшов до головного залу. А там.. Там ціла орава псів! І посередині них на столі розгляглася моя сука, як якась богиня, щоб тебе!.. Я годину їх розганяв. Потім її до себе завів, прив’язав до ліжка й ліг спати. Не вспів заснути, як чую ліжко їде до дверей. “Е нє!” - думаю. Ото кобилячу силу мала. Взяв зв’язав її ноги, а на голову мішок накинув. Що ж мені ще було робити?.. Сплю. А потім якось просинаюся й чую, що я зв’язаний і на голові моїй мішок. Та й ще нога до ліжка прив’язана. Пів години мучився з мішком. Зняв. Вижу, двері відчинені навстіж знову. Розв’язав себе й побіг донизу. А там! Знову орава псів. А шинкарка, зв’язана, сидить на барній стійці. Та й ще якось вони й рот їй зв’язали! Я злий, еж не можу. Дивлюся, а за неї ще й два пси б’ються. Дуелі влаштували! Трясця! Я їх розганяти - а вони на мене гарчать та й ще хочуть вкусити. Боже, але я й намучився з ними, поки розігнав. А сука сама втекла, поки я шинкарку розв’язував. Ох і мержений я був від неї за псів. Не вийшло з мене розводчика псів, - він закінчив, усі витерали очі від сліз. Настільки їм було смішно.

- Ох Варіку! Дай тобі Боже здоров'я, - хихочучи, сказала Вейн.

- Та дай, - усміхаючись на всі тридцять два, відповів Варік.

- Гаразд. Дякую за вечір, але мені й Жозі вже треба йти спати. Треба ще багато зробити завтра. Спокійної ночі.

- Вам також, - Варік знову хилив ель.

- Мені також уже пора. Доброї ночі, - пішов і командир, його поглядом провела Елізз. Їм слід потім поговорити...

- Ох і весело ж було, - підсумувала Блер і також підвелася. - Слід частіше так збиратися. А от елю взяли ми мало.

- Тоже так кажу, - засміявся Варік.

- Солодких снів. Боронь вас витівників, Боже, - судейка вже зникла в дверях.

- Лишилися лише ми троє. Гру догравати не має сенсу..

- Постривай, Варіку. Я зберегла Правдошукача пану буркотуну.

- Мені? Ну що ж питайте.

- Ви мене ненавидите?

- Я тебе не ненавижу, Елізз, - той почесав тім’я. - У мене жахливий характер і я дуже переймаюся долею нашої країни, тому часто стаю монстром для тебе й інших… Прости мене. За те, що мучу питаннями, за те, що недовіряв, за те, що вчинив тоді біля порталу.. Я справді хотів, як краще..

- Я вас прощаю, але надалі навіть не думайте мною керувати, - вона дивилася на нього суворим поглядом. Їй було в деякій мірі навіть боляче. Однак вона все ж вміла прощати.

- Я також, напевне, піду. Бережіть себе, Елізабет. Ми надіємся на вас, - Конрад вийшов, залишивши у кімнаті лише Варіка й Елізз.

- Ну що, дівко… Може, також підем на боковую?

- Угу. Сьогодні був важкий день, - вона підвелася й направилася до дверей. - Варік?

- Що?

- А ти мені віриш?

- Вірю. Ти одна з цих усіх, - він очима провів усі крісла, - яка чесна завжди з усіма.

- Спасибі.. Я вдячна долі, що маю, кому довіряти. Бо інколи я й сама собі не вірю..

***

Елізабет увійшла до своєї кімнати. Вона так втомилася. Хотіла понад усе потрапити до свого ліжка. Дівчина замкнула двері. Потім почала знімати свій одяг. Це була довга шкіряна коричнева безрукавка, довгі теплі темні штани, довгі шкіряні теплі чоботи на шнурівках, темно-зелений светер з довгим рукавом. Вона одягла замість них довгу білу шовкову сорочку й штани. Змолила вечірні молитви. Потім наблизилася до стола, щоб погасити свічку, яку запалила, коли прийшла. Раптом вона побачила на ньому кусок паперу, на якому було наступне: “ Кровава Мері жадає правди...”. Знизу цього рядка був підпис: “Ті, хто з тобою також ув’язли в цьому”. Біля аркушу стояв згорнутий в полотняну тканину ніж. Елізз дістала його й відчула магію, яку наклали на нього. Також вона могла відчути емоції, які відчував маг, який і зачаклував його. Це була злоба, біль, ненависть, жадоба помсти. Відповідь на те, хто приніс це, з’явилася відразу ж:

- Маги.. Ох і яке ж лихо ви всі заподіяли..