Затамувавши подих, Ліза ступила на вутлий хиткий ґанок.

— Яка старезна хата... Справжня візуалізація казки, — захоплено прошепотіла жінка.

— От тільки курячих лап не вистачає, — з легким сарказмом погодився Микита, який вже стояв біля напіввідкритих дверей у хату.

— Тихіше, любий. Бо хазяйка почує, ще образиться, — зашикала на нього Ліза.

— А чого ти вирішила, що в хаті — хазяйка, а не хазяїн? — не вгамовувався Микита, стукаючи у напіввідкриті двері.

І замовк від несподіванки. 

Двері, від різкого ривку зсередини, відчинилися, а у напівтемряві сіней стояла молода струнка дівчина у довгій полотняній сорочці. Микита завмер на місці, не в змозі відірвати погляд від її очей. Чоловік був готовий заприсягтися, що ті неймовірні очі світилися в темряві смарагдовим сяйвом.

— Як прийшли, то заходьте, — зневажливо посміхнувшись, неприязно промовила дівчина. Відступила у бік, даючи гостям дорогу, і зникла у темряві.

Ліза переступила поріг слідом за чоловіком, і відчула приємний аромат сушених трав і духмяного воску.

Двома кроками перейшовши маленькі темні сіни, Микита з Лізою зупинилися перед зачиненими низькими дверима, з під яких, крізь щілину, пробивалося холодне блакитне світло.

«Наче від телевізора», — подумалося Микиті. Він озирнувся, шукаючи поглядом молоду дівчину, яка їх зустрічала. Не побачив. Постукав, і не почувши відповіді, чоловік відчинив двері.

Пригнувшись, вони один за одним, переступили через поріг. І несподівано опинилися у неочікувано-просторому приміщенні. Микита і Ліза нерішуче зупинилися, роздивляючись напівтемну кімнату.

Посередині важкою тінню темнів стіл. На ньому, у вищербленому горняті, тремтів маленький жовтенький вогник свічки, яка вже майже розтанула. Але не це тепле світло вогника освітлювало помешкання.

Рівне холодне сяйво текло з глибини великого, в людський зріст, дзеркала. Воно стояло прихилене до стіни, якраз напроти дверей, і у похмурому сутінку кімнати його дивне сяйво приманювало Микиту і Лізу. Вони зацікавлено розглядали велике старовинне свічадо. Красива філіґранна оправа обрамляла люстро, яке як і належало дзеркалу, відображало кімнату. Але не зовсім ту, в якій знаходилися Ліза і Микита. У яскравому віддзеркаленні було добре видно масивний стіл, зроблений з в тесаних колод, накритий грубою полотняною скатертиною з дивними візерунками. Замість надбитого горняти з огарком, що догоряє на столі стояв кований свічник з довгою витою і ще незапаленою свічкою. Низенькі двері. Зачинені. 

«Дивно, — подумки зауважив Микита, — але ж двері, все ще, відчинені, бо ось, ми з Лізою, все ще стоїмо на порозі кімнати.» 

Та у кришталевому віддзеркаленні їх не було. Зліва від дверей, відображення показувало, як біля побіленої затопленої печі поралася охайна жінка. Вона озирнулася, підбадьорливо підморгнула гостям зеленими очима, і крізь дзеркальну прозорість, привітно посміхнулася.

Здивована Ліза обережно ступила у кімнату, щоб привітатися з люб'язною господинею. Подивилася у правий бік і ошелешено завмерла.

Бо не було гостинної господині. Замість неї, біля обшарпаної холодної печі, на низенькому ослінчику незворушно сиділа і курила люльку згорблена бабуся, закутана у велику сіру пухову хустину. Біля теплих капців-чунів, в які була взута бабця, дрімав сірий кіт.

— Та це ж наш Мишко! — не втрималася і вигукнула Ліза. — Так ми ж його залишили у дядька Василя, — і не розуміючи, що відбувається, Ліза здивовано озирнулася на чоловіка, шукаючи чи то відповіді, чи то підтримки. Микита присів. Простягнув до кота руку, і той, піднявши хвоста, голосно муркочучи, охоче підійшов до нього.

Микита гладив кота і намагався усвідомити все, що відбувалося.  

Те, що кіт — реальний, сумнівів не було. А це означало, що реальним є і дивне дзеркало зі своїм альтернативним відображенням. Цілком реальна і стара, яка не звертаючи на них увагу, сидить і курить люльку. Реальна і зеленоока зухвала дівчина, яка одразу з'явилася в уяві чоловіка, як тільки він згадав про неї. І ця незрозумілість дійсності, яка не має пояснень, абсолютно реальна. 

А Ліза, трішки вгамувавши своє здивування, ввічливо звернулася до бабусі, яка наче забувшись у раптовому сні, сиділа прикривши очі:

— Вибачте, будь ласка. Ми шукаємо Євдокію Іванівну. Чи не тут вона мешкає?

— Тут. Тут ми мешкаємо, — не розтуляючи очей, втомлено відповіла їй бабця. — Зачекалися ми на вас. Ніч до середини наближається, час починати. — прошамкала стара. Повернулася у бік гостей і скоса уважно подивилася на них. 

І Микита, немов зачарований, прикипів зором до сяйва її зелених очей.

Ліза ж, не помічаючи сітки глибоких зморшків на старому обличчі, бачила лише лагідну посмішку привітної господині з дивного віддзеркалення.

Раптом, Мишко з гудінням вигнув спину і розпушився збільшившись чи не вдвічі. Не зводячи круглих жовтих очей з чорноти відчиненого віконця, кіт, намагаючись не втрачати гідності, повільно задкував. Та коли величезний пугач, безшумно злетівши, став вмощуватися на маленькому підвіконні, Мишко з фирканням дременув під ноги до босорки. 

— Привів? — спитала стара у птаха, який жмурився на світло. 

— Угу... — відповів їй пугач, клишоного переминаючись з лапи на лапу на незручному підвіконні. 

— Ну то клич їх. А сам, лети. Дякую за допомогу, — промовила бабуся. 

Пугач вдруге угукнув. М'яко махнув сильними крилами та щез у темряві. А в маленьке віконце, зовні, хутко сковзнули два промінці та розчинилися у світлі кімнати. 

* * *