В темному квадраті маленького віконця знову з'явився пугач.

Сірий кіт вжався в бабусині коліна. Старенька, заспокійливо погладжуючи кота, лагідно промовила:

— Добре, дітки, вирішено. Вже скоро ви повернетеся в свою родину, щоб прожити разом довге життя. А зараз вам час летіти. Он і пугач вже чекає, щоб провести вас. — терпляче вмовляла бабуся дитячі душі, які ніяк не хотіли полишати своїх батьків.

— Не зволікайте. — голос старої посуворішав. І двойко світлих промінців гайнули у темряву через відчинене вікно. Неповороткий пугач розвернувся на підвіконні та злетів слідом за Тетянкою і Михайликом.

— Дуже добре, що ці душі — тепер не безіменні. — з полегшенням промовила Євдокія Іванівна.

— Знаю, що Ви двоє, каялися, шкодували та журилися через те, що знедолили невинні душі. Знаю, що хотіли та чекали діточок. Даремно. Бо за загублену і забуту душу ви мали віддати сім років свого життя. А ви спромоглися зробити нещасними дві дитячі душі. Тож і самі бідкувалися чотирнадцять років. - голос баби Явдохи був твердим і виразним.

Микита з Лізою уважно слухали та усвідомлювали кожне її слово. Тепер перед ними сиділа не старенька немічна бабуся, а мудра і могутня босорка. Її сила відчувалася і в упевненому голосі, і в прямій поставі, і в гордовито піднятій голові, і у проникливому погляді зелених очей.

— Спритна Тетянка встигла назвати, тобі Лізо, своє ім'я. І ваш зв'язок з нею не переривався ані на мить. І вона мала змогу прийти до вас очікуваною народженою дитиною. От, тільки Мишко, для вас лишився безіменним. А це значить, що він був навіки загубленим, відірваним від роду, потерчам. Тетянка ж не хотіла його лишати одного серед навічно забутих. І свідомо ділила з ним сумне знедолення і безнадію, на яку ви його прирекли.

Микита затамував подих, слухаючи про самопожертву Тетянки. І, згадуючи свою нерішучість перед можливими життєвими труднощами, відчував себе слабким і не вартим мати таких дітей.

Стара босорка чудово бачила важкі думки зніяковілого Микити. Відчувала його сором за негідний вчинок. Знала, що ті спогади гнітитимуть його до кінця життя.

— Картаєш себе... - майже, співчутливо звернулася вона до Микити. — ... і є за що. Ніхто не покарає тебе безжалісніше за тебе самого. От і все пояснення. Але ж знаю, що підтримуватимеш свою родину у будь-якій скруті. Знаю, що будеш уважним і люблячим батьком. І ще знаю, що згодом навчишся обирати правильні шляхи.

Євдокія Іванівна, знову, вказала на дзеркало.

У стемнілому відображенні Микита і Ліза побачили себе: як продиралися у темряві крізь густий чагарник, коли шукали дорогу до лісової хатинки. А он де, зовсім поруч, в декількох кроках, від чагарника була ж добре натоптана, широченька доріжка. Їм варто було гарненько обдивитися, і не довелося б дряпатися колючками.

— Ото ж бо й воно... — погодилася з їхніми думками мудра босорка.

Ліза, все ще не вірила, що її мрія здійсниться, що Михайлик і Тетянка повернуться до неї. Жінка ловила очима кожен рух, кожен погляд суворої Євдокії Іванівни, шукаючи підтвердження своїм очікуванням.

— Ти будеш чудовою мамою. — лагідно підбадьорила її бабуся. — Тепер знаю це достеменно. Для того і кликала тебе сюди, щоб саме це з'ясувати. Бо дитячі душі — добрі та довірливі. Як не проконтролювати їхній вибір, то можуть потрапити не в родину, а в пекло. А за Тетянку і Мишка я не хвилююся. Тепер. — наостанок додала Євдокія Іванівна і посміхнулася до Лізи.

Отримавши підтримку, жінка наважилася і спитала:

— А чи можна, щоб до нас прийшли ще декілька забутих душ. Обіцяю, я все робитиму, щоб їм було добре поруч з нами.

Босорка, хмикнувши, поблажливо глянула на Лізу і відповіла:

— Ні. До вас можуть повернутися тільки ваші діти. Гіллячко вашого роду. Чужі безіменні до вас ніколи не знайдуть шлях. Якщо ж буде бажання, то й діточок у вас буде багато. Ви ще молоді, встигнете. — пустотливо підсміхнулася баба Явдоха.

* * *

На світанку Ліза і Микита впевнено ступали по доріжці, витоптаній багатьма людьми, які задовго до них, йшли до старої босорки по допомогу.

Микита ніс сірого кота, який весь час намагався вирватися з міцних чоловічих рук.

— О. Забув спитати, як же наш Мишко опинився в хаті у Євдокії Іванівни. — раптом промовив Микита.

— Ну як... З Тетянкою прилетів. — пояснила чоловікові задумлива Ліза. Жінка подумки, все ще, була разом зі своїми дітьми.

— Та я про кота кажу, а не про Михайлика. — усміхнувся Микита і додав:

— Треба буде коту якесь котяче ім'я дати, щоб у майбутньому не виникало плутанини. — і грайливо підморгнув своїй коханій Лізі.