Ледь пересуваючи закляклі ноги у вогкому холоді Межичасся, змерзла босорка вдивлялася у сіру імлу.
Вона добре знала це тужливе місце. Тут, безмежна скорбота наскрізь просочила нескінченну пустоту. Стара відьма довгі роки жила у світі де все народжувалося, росло та у свій час помирало. Все змінювалося за законами буття. І тому завмерле небуття Межичасся було найнебажанішим місцем для суворої босорки. Але, час від часу їй, могутній у своїй досвідченості, доводилося з'являтися серед цієї вічної нудьги. Стара босорка не змарнувала жодної нагоди, щоб визволити когось з тих, хто, мимоволі, потрапив у вічний холод забуття. Але попри її старання, незчисленна кількість загублених душ ненароджених дітей залишалася тут на віки вічні. Бо, навіть, вміння сильної відьми мають обмеження.
Безіменні, приречені до кінця віків жалібними голосочками кликати мам. Ніколи не бути почутим. Захлинатися у солоному тумані зі сліз. Од віку і до віку у сірому хмаровинні, сповненому безнадії, блукають безвинні дитячі душі, змерзлі від забуття. Та є серед них і такі, що страждають більше за інших. То ті, що вимушені весь час терпіти біль від гострих скалок спогадів про материнські зради.
Та зрідка, на Чорний Місяць, деякі відчайдухи, що не мають долі, наважуються полишити свій сумний притулок. Легкими тінями літають вони між світами, ризикуючи заблукати, і назавжди втратити дорогу у похмуре Межичасся.
Так минулої ночі, першої ночі Чорного Місяця, дві скорботні, але трішечки пустотливі дитячі душі літали в пітьмі серед беззіркового неба. Вони шукали розваги. Забувши про обережність, занадто наблизилися до світу живих. І випадково потрапили у відьмину пастку, яка призначалася для бісенят-розбишак.
Стара відьма з давніх часів прискіпливо слідкувала за порядком у своєму лісі. Пильнувала, щоб і люди шкоди не робили, і залітна нечисть не бешкетувала. Чаклунка майстерно плела напівпрозорі сітки-павутиння, замовляючи їх потайним відьмівським словом. Тож, якщо потрапляла незвана-неочікувана безтілесна сутність у таку пастку, то вже і залишалася в ній, аж поки босорка не навідається до необачної невдахи.
Серед ночі, жваві кажани злетілися до старої лісової хати, і снуючи між дерев навперебій висвистували новину про те, що хтось потрапив у відьмину пастку. Довелося босорці йти визволяти, і вести до себе додому переляканих безталанників.
Якою б жорсткою і похмурою не здавалася б стара відьма, та й вона не могла витримати неспинний плач загублених дитячих душ. Заспокоїла бабуся своїх маленьких гостей. А от зігріти, навіки змерзлих, не змогла. Бо не розвіяти чарами холод зрадженої дитячої надії. Зарадити тому може лише материнська любов. Та босорка знала, як відвернути увагу. Утішити. І врешті решт розговорила одну маленьку щебетуху.А
—А я встигла сказати матусі, що мене зватимуть Тетянкою. І пам'ятаю, як вона мене Тетяночкою звала. І голос матусин пам'ятаю. Такий тихий і лагідний. — схлипуючи, повідомила босорці одна з душ. — А от Мишко не встиг. А я йому казала, щоб поквапився. А він думав, що встигне. А часу не вистачило. — затараторила жвава душа-Тетянка, киваючи в бік другої душі, яка принишкла і винувато позирала на стареньку бабусю.
— Так ви - двійнята? — уточнила босорка, наливаючи собі у великий залізний кухоль заспокійливого м'ятного чаю.
— Звісно, що двійнята. І це добре. Мені так шкода тих дітей, яких залишили зовсім самотніми. — мимохідь відповіла невагома душа-Тетянка, літаючи по бабиній хаті, і з цікавістю зазираючи у численні глечики, які стояли на полиці під стелею. — От ми з Михайликом завжди вдвох. То він мене втішає, то я його. — промовила душа-Тетянка, і на мить замовкли, розглядаючи дивні малюнки на стінах босорчиної хати.
— То - добре. Дуже добре. — підбадьорюючи своїх гостей, бурмотіла стара. І сьорбаючи гарячий чай, задоволено споглядала зеленими очима, за верткою душею-Тетянкою.
— Та все одно, нам сумно. Бо нас не чують ті, інші, живі діти. — душа-Тетянка вже шаруділа між пучків сушених трав, які висіли біля печі.
— Так, це - сумно. — зітхнувши, погодилася стара, тішачись балакучою душею-Тетянкою, яка помалу забувала про свій довічний смуток.
— От і Мишко мені каже що, мабуть, весело було б пограти разом з живими дітьми, — продовжувала цікава лопотуха, — і добре було б, якби, і ми були живими.
— Так, добре. Дуже добре, що сьогодні перша ніч Чорного Місяця. — невлад, задумливо промовила бабуся. — Тож, варто спробувати. Маємо встигнути. — скоромовкою бубоніла собі під ніс босорка.
Згадавши про час, звернулася до своїх гостей:
— От що дітки. Вже зовсім скоро світатиме, і Вам пора повертатися. А я обіцяю, що постараюся допомогти вам.
— А можна ми з Михайликом ще до вас у гості завітаємо? — з сумом і надією запитала душа-Тетянка.
— Звісно, що можна. — відповіла бабуся. — От тільки не годиться малечі блукати у темряві без нагляду. І, щоб Ви знову не втрапили в якусь халепу, зараз я вас разом із туманом відправлю у Межичас. А наступної ночі, сама за вами прийду і приведу сюди. Згодні?
— Так! — повеселішала душа-Тетянка.
— Так... — тихенько і недовірливо мовив душа-Михайлик.
Вийшла стара відьма з хати. За нею слухняно линули її безтілесні гості. Босорка помітила, що дитячі душі з цікавістю спостерігали, як вона зняла з голови хустку і розпустила до самої землі довге сиве волосся. Скоса поглядаючи на малечу, чаклунка, ховаючи пустотливу посмішку, почала повільно розгойдуватися. А потім вголос, так щоб її почули маленькі цікаві гості, стала промовляти потайні слова, які зазвичай, ніхто від неї не чув:
« В ніч глуху у срібні роси сиві коси прибираю,
і твердим чаклунським словом тумани сірі підіймаю,
щоб серпанком над землею розстелилися тумани,
і під косами густими дитячі душі заховали.»
Здивована малеча з захопленням спостерігала, як заворушилося сиве відьмине волосся і крізь нього сизими смужками засочився легкий туман. Обійняв сірим клубочінням босорку. Розстелився галявиною. Піднявся над хатою і поплив лісом.
Без нагадувань і спонукань дитячі душі з розгону пірнули у густу імлу і зникли.
І відкілясь, здалеку, до подобрілої босорки долітав лункий відгомін дзвінкого дитячого сміху.
Тож, наступної ночі, виконуючи свою обіцянку, виснажена і змерзла стара ледь пересувала свої закляклі ноги серед вогкого холоду Межичасся. Крізь солону, від дитячих сліз, сіру імлу розгледіла, як наближаються розмиті силуети. І почула радісні голоси, що було дивовижею для цього скорботного місця:
«.. це до нас!... це по нас!...»
І дві зраділі душі вихором закружляли навколо відьми. А в старих втомлених очах бабусі заблискотіли теплі вогники.
* * *