— Чшшш... Тихенько, люба... Знову страшне наснилося? — Микита, лежачи у ліжку, сперся на лікоть. — Заспокойся. Все добре.

Але Ліза, наче і не чула його. Жінка сиділа на ліжку. Рівно. Напружено. І дивилася у бік вікна. Світло міських ліхтарів не лишало для ночі ніякого шансу на темряву. Крізь багатошарові щільні штори, спальню подружжя наповнювали м'які сутінки.

Микита дивився на розгублену і безпорадну дружину, терпляче очікуючи на відповідь. А Ліза, все так же нерухомо, сиділа на ліжку. Чоловік лагідно обійняв дружину за плечі. Крізь м'яку тканину піжами він відчув, як її тіло б'є озноб.

— Та ти ж зовсім змерзла. — Чоловік хотів загорнути дружину у ковдру. Але Ліза хутко зіскочила з ліжка.

— Мені треба негайно їхати. — Чітко промовила жінка, ніби сама собі підтверджувала вірність прийнятого рішення.

— Куди їхати? Лізо, що з тобою? Ніч на дворі. Заспокойся. Лягай спати. — Микита починав хвилюватися. Він знав, що бувають ночі, коли Лізу уві сні мучать страхіття. Що саме снилося їй в ті важкі ночі, жінка ніколи не могла пригадати. Бо не було спогадів. Були відчуття, які повторювалися кожним новолунням. Тільки — холод, туга і безнадійне бажання зустріти когось давно загубленого. Жінка або чула, як з-за туманної пелени хтось кликав її, або ж сама когось шукала у густій імлі, і ніколи не знаходила. Після тих снів, Ліза прокидалася у сльозах, тремтіла від холоду і не могла заснути до ранку.

Та цього разу жінка не плакала. Вона була зосереджена і рішуча. Впевненими рухами Ліза складала необхідні речі у свою сумочку. Паспорт. Водійські права. Ключі. Косметичку.

Раптом в прочинені двері зазирнув сірий кіт. Він сонно жмурився, але підняв хвіст вгору і підійшов до жінки. Ліза, присівши навколішки, мовчки гладила кота по м'якій шерсті.

— Лізо, люба, ну поясни мені, куди ти збираєшся їхати уночі? — Микита намагався говорити спокійно і переконливо. Він добре знав, що дружину можуть зупинити лише аргументовані доводи. — Для поспіху нема жодної підстави. Тим паче, що зранку тобі потрібно бути в офісі. Розкажи мені, що трапилося і ми разом все вирішимо.

Жінка гладила кота і вагалася розпочати розмову. Та нарешті, підняла очі на чоловіка і тихо промовила:

— Я знаю, що те що зараз скажу може здатися маячнею. Але, я впевнена, що ти мене зрозумієш і повіриш мені.

Микита напружено чекав.

Ліза хвилювалася. Її голос зривався і вона ледь змогла видавити з себе коротке:

— Мені негайно треба їхати до Євдокії Іванівни. У Старі Мухомори.

— Куди? У Старі Мухомори? — Микита з полегшенням посміхнувся, бо в його голові промайнула заспокійлива думка: «Ліза марить... це просто продовження її сну...» . Але, тієї ж миті, побачив розчарування в очах коханої, і замість спокою його охопила тривога.

— Ти серйозно? Хто ж така та Євдокія Іванівна? — Микита зрозумів, що спроба аргументованих доводів не спрацювала. Чоловік відчув, що всупереч його волі, він втягується в якісь незрозумілі, не заплановані події. Це було неприємне відчуття безпорадності, коли нічого не здатен контролювати, бо не розумієш, що відбувається. Коли нічого не вирішуєш, бо хтось все вирішив за тебе. І почута, наступної миті, відповідь дружини підтвердила абсурдність того, що відбувається.

— Я її не знаю.

— Добре. — Микита, все ще намагався взяти ситуацію під контроль. — А чому ти вирішила, що потрібно до неї їхати?

— Вона кличе мене. — розгублено відповіла Ліза. І додала, майже, пошепки:

— Вона мені допоможе.

— Що ж... зрозуміло. — пробурмотів Микита і почав зосереджено шукати у Гугл-карті населений пункт «Старі Мухомори». Тому що, вже прийняв єдине вірне, для себе, рішення. Він нікуди не відпустить Лізу саму. Він буде поруч з нею, навіть, якщо ця ситуація виявиться найбезглуздішою в його житті. Він поїде з дружиною в ті Старі Мухомори до тієї дивної Євдокії Іванівни. Він обов'язково все з'ясує, знайде сенс того, що відбувається. Адже Микита був упевнений, що все повинно мати зрозуміле пояснення.

* * *