Микита з Лізою зробили декілька кроків у темний ліс, і увімкнули ліхтарики своїх телефонів. Так вони мали, хоч якусь, змогу роздивитися стежку, яка ховалася у високій траві. Та зовсім скоро заряд батареї у Лізиному телефоні скінчився. І вони обережно просувалися непривітним лісом за собакою, яку освітлював єдиний промінець з ліхтарика Микитиного телефону.

Раз по разу перечіпаючись через сухі гілки, які стирчали з трави, Микита, втрачаючи рівновагу, змахував рукою, і холодне світло різало мовчазну темряву. Одразу, між високих дерев, чулося сполохане лопотіння крил стривожених пташок і глухе гарчання чорної собаки.

— Їй не подобається, що ми заважаємо спати лісовим мешканцям, — Ліза пошепки оголосила свою здогадку.

— Ну, вибачте, — невдоволено буркотнув Микита. — Ми не наполягали на нічній екскурсії. Могла б і вранці за нами прибігти.

— Значить, не могла, — Ліза, чомусь була впевнена, що все відбувається саме так, як і має бути.

Жінка хотіла ще щось додати у виправдання цієї нічної прогулянки. Повернулася до Микити. Оступилася і впала. Микита допоміг дружині підвестися. І далі вони прямували мовчки, слідом за собакою, думаючи кожен про своє.

Ані Микита, ані Ліза і гадки не мали, що поряд з ними йшла уважна слухачка. Поводячи гострими чорними вухами, собака не пропустила жодного їхнього слова. І жодної їхньої думки.

Микиту не полишало неприємне нав'язливе відчуття того, що тут і зараз відбувається щось незбагненне. Вони з Лізою йдуть нічним карпатським лісом. І це не якась там романтична прогулянка з коханою, а справжній візит до відьми (абсурд). А до тієї відьми, крізь темний ліс, їх веде дивна чорна собака, яка начебто, сама і є тією відьмою (абсурд у кубі).

Невдоволений Микита, захоплений своїми думками, не помітив, як та дивна чорна собака, впевнено крокуючи, хмикнула і куражно закрутила у півкільце свій пухнастий хвіст.

«До того ж ще незрозуміло чим закінчиться все це безглуздя». — Микиту накривало глухе роздратування, бо його знову, охоплювало дошкульне відчуття залежності від стороннього впливу. Якщо ж він не здатен щось вирішувати та щось контролювати, то навіщо він, взагалі, має тут бути. Ця думка сердила Микиту. І він обурено мовчав, але вперто йшов стежкою вперед. А може і не було ніякої стежки в тій клятій суцільній темряві, яку слабенько освітлював ліхтарик Микитиного телефону.

Зовсім скоро, Лізі набридло йти мовчки. Вона почала щось розповідати, але напруженого Микиту все допікало. Навіть безтурботний голос Лізи. Через марні спроби мислити логічно, він її чув, та не слухав. Бо то, на його невдоволений погляд, було звичайне жіноче "ні про що".

Чоловік починав злитися на, майже, дитячу Лізину безтурботність. Здавалося, що її в цій ситуації нічого не дивувало, і все влаштовувало.

«Невже її не бентежить те, що сьогодні вранці ми були вдома, у своїй квартирі та гадки не мали, що цей день закінчиться так... неочікувано.» — подумки обурено дивувався чоловік. Принаймні він, Микита, точно не уявляв собі такого. А саме, що вони слухняно прямуватимуть серед нічного лісу, за цією дивною собакою, яка неквапливо і впевнено їх кудись веде.

«Наче сталкер», — подумалося похмурому Микиті, і він криво посміхнувся цьому визначенню.

«До речі, розумна собака. І дуже гарно тренована», — у втомленого Микити, нарешті з'явилася, хоч якась рятівна резонна думка.

«А пуста балаканина дядька Василя про всілякі перевертання, звісно ж — маячня». — так Микита подумки поставив жирну крапку на всій можливій і неможливій містиці.

А собака знову хмикнула і прислухалися до Лізи.

Жінка, тим часом захоплено розповідала Микиті про свій сон. Вона не помічала неуваги чоловіка, бо з задоволенням переживала спогад про чудові емоції, які подарувало їй сновидіння. Ліза зі здивуванням пригадала, що бачила уві сні саме цю собаку, ще в дорозі до Старих Мухоморів. І що вона, Ліза, гуляла саме в цьому лісі. І була не сама. Ще в тому сні були діти. Двойко. Милі та веселі пустуни. І Ліза знала, що то — їхні діти. Її та Микити. І ця собака була поруч і наглядали за ними. І в впродовж того дивного сновидіння, було приємне відчуття захищеності та безтурботності. І то було вперше, за багато років, щоб у новолуння їй наснився теплий і світлий сон.

Наостанок, вловивши думку Лізи, що той щасливий сон триває і досі, собака прискорилася і, зашарудівши сухим листям, зникла у густому чагарнику.

Микита присвітив ліхтариком телефона у ймовірному напрямку їхнього руху, і з досадою зрозумів, що і їм доведеться лізти через той цупкий чагарник.

Чіпляючись за гілля одягом і волоссям, Микита і Ліза продиралися крізь шпички та темряву. І через кілька кроків боротьби з колючими кущами, опинились на великій галявині. Собаки не було. Натомість, посеред галявини чорною тінню крізь нічний присмерк виднілася якась споруда. І тремтяча блискітка малесенького вогника мерехтіла у пітьмі.

— Там — свічка горить, - чомусь, пошепки промовила Ліза.

«Можливо... це і є відьмина хата», — подумалося Микиті. І втомившись опиратися дивній дійсності, він просто прийняв факт того, що десь в глибині цієї лісової хатинки хтось засвітив свічку.

* * *