Приємний жіночий голос GPS навігатора доброзичливо повідомив, що до Старих Мухоморів лишилося 470 кілометрів та 5 годин їзди. Микита зухвало хмикнув: «... Подивимося...». Чоловік полюбляв швидку їзду. І більшу частину шляху він впевнено подолав за значно менший проміжок часу, ніж той, що вирахував навігатор. « Як добре, що Ліза майже всю дорогу спить, а не контролює показник спідометра.» — задоволено подумав чоловік.

В салоні автівки було тихо. Приймач Микита вимкнув, коли помітив, що Ліза задрімала. Кіт замовк, нарешті. Ліза нізащо не хотіла залишати свого старого улюбленця надовго самого у квартирі. Тому, довелося брати Мишка з собою. Невдоволеного кота запхали у переноску і розмістили на задньому сидінні. Мишко  галасував півдороги, протестуючи проти обмеження вільного пересування і, згодом втомившись, припинив буянити. Микита подивився у дзеркало заднього виду на сидіння з котячою переноскою і прислухався. Ані шурхотіння, ані сердитого гудіння. Мишко теж спав. 

Микита краєм ока глянув на дружину. Вона, незручно вмостившись у кріслі поруч, примудрилася міцно заснути. Ліза посміхалася уві сні. Ніякої тривожності. Ніякої напруги. І дивлячись на дорогу, яка сірою стрічкою зникала за обрієм, чоловік думав, що варто було рушати у таку далечинь, хоча б заради цієї щасливої Лізиної посмішки.

Микита дуже кохав свою Лізу. Ще зі шкільних років. Завжди. Все життя. А може, навіть, і всі попередні життя, якщо вони існують. І Ліза його кохала. Він це знав напевно. Та є у їхньому житті важка і болюча історія, яка тягнеться вже чотирнадцять років. Пригадуючи минулі події, Микита відчув, як від серця, вгору піднялася гаряча хвиля і жар охопив обличчя.

Їм з Лізою було по шістнадцять років, коли їх поглинуло кохання. Не маючи змоги опиратися силі найпотужнішою в світі почуття, вони з насолодою  розчинилися в ньому. До нестями. До запаморочення. Юні закохані не зважали на умовності школи та вимоги батьків. Ніщо навкруги для них не мало значення, крім бажання завжди бути разом. Найменша вимушена розлука ставала величезною трагедією. І тоді час тягнувся нескінченно. Життя тьмяніло. Ніщо не тішило, ніщо не цікавило. Все поглинала нудьга. Оживали ж вони, лише, коли бачили кохані очі. Для них було не важливим ані минуле, ані майбутнє. Коли вони були вдвох, час стискався в одну мить. Таку бажану, таку солодку. І таку фатальну.

Коли Ліза зрозуміла, що завагітніла, то дуже перелякалася. Та він, Микита, запевняв кохану, що все буде добре. Бо по-іншому не може бути. Він був  упевнений, що батьки їх підтримають, адже неможливо не зрозуміти безмежності їхнього кохання... Засліплений почуттями, щасливий хлопець вже, навіть, уявляв майбутню дитинку. Дівчинку. Бо Ліза була впевнена, що народиться саме дівчинка. І так кумедно зверталася до свого, ще зовсім плаского животика, "моя маленька Тетяночка" ...

Та всупереч наївним очікуванням закоханих, родина Лізи, та й батьки Микити не зраділи цій новині. Щиросердні мрії було розвіяно непереборними аргументами. Дорослі сприймали Лізине становище, як  проблему. І єдиним рішенням, на їхню думку, було переривання вагітності. Досвідчені дорослі чудово розуміли рівень відповідальності та розмір матеріального забезпечення, які були необхідні для виховання дитини. А у Микити та Лізи не було ніякого забезпечення. І, як з'ясувалося, не було й відповідальності.

У юних закоханих земля йшла з попід ногами. Рожеві замки рушилися. Адже і Ліза, і Микита повністю залежали від своїх батьків. Вони не наважилися змінити своє життя і стати самостійними, бо їх злякала перспектива    втратити звичний комфорт. Тільки тоді молоді люди почали усвідомлювати, що побут, то - не надокучлива батьківська опіка, а вміння виживати у справжньому дорослому житті. Вони ж, в свої шістнадцять років, не мали ані необхідного вміння, ані сміливості його набувати. 

Після операції у дівчини почалася довга депресія. І Микита щодня, вперто, приходив до своєї коханої. Попри те, що був небажаним гостем в домі Лізи, бо родина дівчини ставилася недоброзичливо до хлопця, вважаючи його винним у всьому, що сталося. Микита не міг залишити Лізу наодинці з горем. Пересилюючи відчуття провини, яке згризало його, хлопець намагався розрадити кохану, підбадьорити, потішити.

Якось, біля будинку, де мешкала Ліза, Микита почув слабеньке нявчання.  У запиленій траві на клумбі, біля під'їзду, хлопець помітив маленьке сіре кошеня. Відчувши тепло Микитиних рук, знайда занявчав ще голосніше, а його круглі зелені очі вимогливо подивилася на  хлопця. Лагідно  посміхаючись до беззахисного зухвальця, Микита відніс сіре маленьке кошеня Лізі. 

Згодом Микиті здавалося, що саме з появою у їхньому житті Мишка (так дівчина назвала малого бешкетника) і почалося одужання його коханої Лізи.

Минаючи кілометри шляху до Старих Мухоморів, чоловік згадував, як поступово, день за днем, рік за роком, вони разом з коханою, майже, все подолали. От тільки Ліза дуже змінилася. І Микиті довелося звикнути до регулярних нападів тривожності у дружини. А від постійних виснажливих медичних обстежень стан молодої жінки тільки погіршувався. І сподівання на бажану вагітність з часом марніли. 

Коли ж, минулої ночі, Ліза схопилася за чергову соломинку надії, Микита не міг не підтримати дружину.

Жіночий голос із навігатора услужливо повідомив, що до місця призначення лишилося 100 кілометрів.

Ліза, прокидаючись, солодко потяглася у кріслі. Розплющила очі. І посміхнулась до чоловіка.

- Це було чудово... Як добре, що ти поїхав зі мною. Дякую тобі, коханий, - тихо промовила вона.

І задоволений Микита трішки збавивши швидкість, зосереджено дивлячись на стрічку дороги, яку почали вкривати сутінки, посміхнувся. Тієї миті люблячий чоловік більше нічого і не бажав почути.

* * *