Ліза і Микита озирнулися навколо себе. Нікого не побачили. І мовчки чекали обіцяних пояснень.

— Подивіться у дзеркало, — наказала їм бабця.

Старовинне люстро, яке стояло, як раз, навпроти стола, немов дихало прозорим блакитним маревом. Легке ніжне клубочіння повільно тануло, відкриваючи віддзеркалення кімнати.

За столом, застеленим грубою скатертиною з дивним візерунком, сиділа бабуся і з насолодою попивала чай. Ліза і Микита сиділи поруч, а біля них, невагомими хмаринками, прозорилися дві дивні істоти. У тих сутностей не було чітких контурів, та в їхніх розмитих силуетах безпомилково вгадувалися дитячі риси. Так, то були діти, але безтілесні, зіткані зі світлого сяйва, діти-привиди. Хлопчик тулився до Лізи. А дівчинка бешкетливо визирала з-за плеча Микити.

І Ліза і Микита одразу зрозуміли кого вони бачать у кришталеві недосяжності за тонкою гранню дзеркала.

Ліза не могла відвести очей від чудового віддзеркалення, і гіркі сльози текли по її щоках. Микита ж тримав у своїх долонях тремтячі холодні руки коханої, прагнучи віддати їй все своє тепло. 

— Впізнаєте? Так, це ваші діти. З тієї миті, коли ви зрадили їх, вони приречені на повічну кару смутком і скорботою, - різкий, наче свист хлиста, голос безжально шмагав Лізу і Микиту. І то промовляла не стара немічна бабуся, а молода, зухвала і жорстока, зеленоока дівчина. Не маючи співчуття, вона осудливо, з презирством дивилася на приголомшених батьків ненароджених дітей.

Несподівана зміна, старої на молоду, не вразила Микиту. Чоловік вже починав звикати до несподіванок і дивацтва цієї ночі. 

Ліза ж не звертала уваги ні на що довкола. Жінка, обливаючись слізьми, бачила тільки своїх дітей.

— Та їхні добрі душі люблять вас. Діти не вміють тримати зло та образу за марні надії та біль розчарування. Вони просять допомогти вам, бо відчувають ваш біль, — замість безжальної дівчини з'явилася охайна лагідна жінка зі щиросердно сумним поглядом красивих зелених очей. Вона заспокійливим голосом втішала знічених, невідбувшихся батьків.

І кришталевими дзвониками, залунали неймовірно чисті дитячі голосочки:

«Пробачили! Давно пробачили!», — підтверджуючи слова співчутливої доброї жінки

В ту мить Ліза була ладна на все, аби мати змогу пригорнути до себе своїх маленьких діточок, без вини покараних нею самою. Але такої змоги не було. І безсилля жаром пекло в її грудях.

Микита більше не міг триматися, і плакав, усвідомлюючи не вороття скоєного чотирнадцять років тому.

— Микито, уявляєш, їх було двоє, — ледь ворушачи губами, прошепотіла знесилена Ліза і підняла до чоловіка мокре від сліз лице.

Микита похмуро мовчав.

«Ми бачили, як мама тужила» — сумно прошелестів один з голосочків.

— Це — Тетяночка, — впевнено промовила Ліза, помалу заспокоюючись. Бажаючи краще розгледіти свою донечку, вона щосили вдивлялася у дзеркальну глибину.

«Мамо, а щоб ти не сумувала, я подарував тобі те кумедне сіреньке кошеня, і сказав, що це подарунок від Мишка...», — тихенько повідомив другий голосок.

— Мишко? — вражена здогадкою промовила Ліза, пригадуючи, як вперше взяла на руки маленьке безпомічне кошеня. — Так, я дійсно почула тебе тоді..., але вирішила, що то мені здалося. Тож, Мишком я мала звати тебе, а не кота... Вибач мені, любий. — і Ліза винувато посміхнулася.

Дзвінкий дитячий сміх залунав у кімнаті.

«Недаремно,  кіт — теж Мишко», — підсміхнулася душа-Тетянка.

«Вони схожі один на одного. Обидва люблять ластитися. От тільки один з них муркотіти не вміє», — веселунка, душа-Тетянка, залилася дзвінким сміхом.

І всі, хто був у кімнаті, мимоволі посміхнулися.

«Та то добре, що нас однаково звуть», — прошепотів на вушко Лізі сором'язливий душа-Мишко.—«Кликатимеш його, і про мене згадуватимеш» .

— Сонечко, ми про вас завжди пам'ятаємо, — з сумом відповіла Ліза, і озирнулася, сподіваючись побачити Мишка і Тетяночку.

Але марно.

* * *