— Ну то що, довгоочікувані гості, ласкаво просимо до вітальні. — бабуся важко підвелася зі свого ослінчика, і повела рукою в запрошувальному жесті.

Ліза з Микитою все ще стояли на порозі, приголомшені побаченим і почутим, не наважуючись увійти без запрошення.

— Я б запропонувала Вам поїсти з дороги, та піч не топлена. Нездужаю. Мерзну. Зовсім слаба. — бідкалася стара.

Попри всі дивовижі, які відбувалися в цій кімнаті, зараз Микита бачив перед собою звичайну стару немічну жінку.

— Так я допоможу. Зараз піч розтопимо, і Ви зігрієтеся. Де у Вас тут дрова і сокира? — пожвавішав чоловік, зрадівши нагоді, нарешті, бути корисним.

— Сокира — у сінях, а дрова — на дворі. — слабким голосом відповіла йому бабуся, ховаючи хитрий погляд під прищуром старих вицвілих очей.

Лізі сподобалася Микитина ідея. І дійсно, чому б не допомогти самотній старенькій. Але, міська жінка зовсім не вміла поратися біля печі. Та все ж таки, слухняно виконуючи вказівки бабусі, вона взяла кочергу і почала старанно вичищати внутрішні стіни давно охололої печі.

Тільки-но Ліза закінчила свою роботу, в хату, тримаючи у руці сокиру увійшов Микита. Чоловік зніяковіло повідомив, що обійшов усю галявину, але дрова не знайшов.

— Так закінчилися, мабуть..., а я й забула, — вдаючи збентеженість, пробурмотіла бабуся.

— А що ж робити? — розгублено спитала Ліза. — Ніч на дворі. Де ж зараз рубати ті дрова?

— А от що ми зробимо. — мовила стара. Повернулася до печі, зробила рух скоцюрбленими пальцями, наче щось невидиме вкинула в горнило.

У холодній глибині, тільки що вичищеної, печі спалахнув вогонь. Веселе полум'я розбудило сплячу піч, і вона задоволено загула димарем, який поволі розігрівався.

— Ну от знову..., - з досадою в голосі, промовив Микита, втомлений незрозумілостями, які не припинялися відколи вони приїхали у ці Старі Мухомори

А старенька, пустотливо посміхалася, задоволена чи то вдалою перевіркою, чи то простим жартом.

— Сідайте, сідайте до столу, — привітно звернулася бабуся до Лізи з Микитою. А сама вже наливала з великого чайника гарячий духмяний чай. Гостям — у череп'яні кухлі, а собі — у металеву кружку. — Посидимо. Побалакаємо. Бо вже перепорило все обговорити, з'ясувати, а щось і пояснити. Ти ж за цим приїхав, так Микито? Бо все має пояснення, чи не так? — стара, глузуючи, повторила Микитину думку, яка весь час крутилася в його голові.

— Ну, а ви там чого стишилися? — голос бабусі став неочікувано лагідним. — Йдіть-но сюди, ближче до столу. Бо як же без вас... — старенька доброзичливо запрошувала когось, підвівши очі до стелі.

Ліза і Микита здивовано простежити за її поглядом. Нікого не побачили. А наступної миті відчули м'який дотик легенького вітерця, який торкнувся щетинистої щоки Микити та сколихнув м'яке Лізине волосся.

Кіт Мишко потерся бочком об ногу Лізи. Мимохідь, обійняв пухнастим хвостом ногу Микити. Муркотнув і заскочив на бабусині коліна.

В кімнаті настала тиша. На столі кухлі парували ароматом лісових трав. Але ані Ліза, ані Микита не пригощалися чаєм. В напруженому очікуванні, вони дивилися на бабусю, яка обережно сьорбнула гаряченького напою зі своєї кружки та почала говорити.

— Спочатку, маю попередити тебе Лізо, і тебе Микито, що разом з нами в цій кімнаті є ще дехто.

* * *