Прорізаючи темряву світлом фар, по центральній вулиці сплячого селища повільно їхала автівка. Микита і Ліза, нарешті, дісталися до Старих Мухоморів, які тонули в нічній чорноті. Єдиний старий ліхтар, закріплений на дерев'яному стовпі, вимальовував світло-жовте коло на вищербленій заасфальтованій доріжці, біля зачиненого місцевого магазину.

Глуху тишу тривожило лише шурхотіння коліс по розбитій дорозі.

— Треба десь зупинитися на ніч. А вранці знайдемо Євдокію Іванівну... — Микита не встиг закінчити складання плану дій, як світло фар вихопило з густого присмерку чоловічу фігуру. Микита пригальмував і в прочинене вікно звернувся до перехожого:

— Вітаю, шановний. А підкажіть, будь ласка, де б ми могли переночувати? Чи є тут готель або кемпінг?

— Та який кемпінг? Нема тут такого. А переночувати зможете у мене вдома, якщо підвезете, — відповів немолодий чоловік, опираючись на саморобний ціпок.

— От і добре. Дякуємо, — промовив Микита, зрадівши такій слушній нагоді. І не виходячи з автівки, повернувся, щоб відчинити задні двері чуйному місцевому мешканцю.

— Ой ні, з собакою до салону не треба, будь ласка. У нас тут кіт, — Схвильовано вигукнула Ліза.

І Микита, тільки зараз, помітив позаду привітного незнайомця великого чорного пса. Місцевий здивовано озирнувся і, як здалося Микиті, з острахом, поквапився сісти у машину і зачинивши двері, полегшено видохнув.

— Навіть не знаю, звідкіля й взялася... Наче, не бігла за мною... — уривчасто бурмотів чоловік, вмощуючись на сидінні.

Микита потихеньку натиснув педаль газу, і автівка знову зашелестіла колесами по напівґрунтовій дорозі. Місцевий завзято почав пояснювати Микиті, куди їхати та де треба буде повернути.

Ліза ж не відриваючись дивилася у бокове дзеркало на чорну собаку, яка віддалялася, залишившись сидіти в жовтому колі старого ліхтаря.

Чоловіки встигли познайомитися. Розговорилися. І Ліза, почувши, що їхнього попутника звуть Василем, звернулася до нього з питаннями:

— А ви ж — з цього села, пане Василю? І всіх тут знаєте? Ми шукаємо Євдокію Іванівну. Чи Ви нам підкажете, де вона живе?

— То он до кого ви приїхали... До баби Явдохи. Ну так вона не в селі живе, а в лісі. От відпочинете з дороги, а ранком я вас до неї проведу, — відповів їй дядько Василь.

— У лісі... А чому — у лісі? — здивувалася Ліза, оглядаючи через вікно чорні обриси високих дерев, які скупчилися темною стіною навколо села.

— Та була на то причина... Явдоха здавна там оселилася. Ще мій дід розповідав, як його дід казав, що прийшло вона була. Звідкіля з'явилася в їхньому селі, ніхто не знав. Тоді вона ще молодою була, нестримною, гнівливою. Сусідів не поважала. Та ще й з нечистою зналася. Як щось не по її бажанню відбувалося, то карала кожного без жалю. А могла і без причини, заради розваги, накапостити комусь. Багато людей покинули то село через злидні та хвороби. Здогадувалися селяни, звідкіля ті всі напасті й побоювалися жити поруч Явдохою. Тож, якось, зібралися односельці та вирішили, що відьмі нема чого в селі робити. Відрядили її до лісу. Збудували там хатку, щоб було де жити. Бо, хоч і пам'ятали селяни про її лихі витівки, та поставилися до неї по-людськи. І вона стала іноді людям допомагати: у когось тілесну хворь подолає, а кому й душевну рану загоїть. Так досі й живе в лісі баба Явдоха. Босорка, по-нашому, — охоче пояснив балакучий дядько Василь. — Тож, баба та — не проста. А навіщо ж ви до неї приїхали? Чи хтось направив? — поцікавився він у Лізи. 

— Ні, ніхто не направляв нас. Мені, наче наснилося, що вона кличе мене та допомогу обіцяє. І як звати її, вона мені у тому сні сказала. І що в Старі Мухомори їхати до неї треба... — Ліза почала відверто відповідати, та розгублено замовкла, засумнівавшись, чи їй повірять.

Микита бачив у дзеркало дядько Василя, який сидів, не зводячи очей з Лізи.

— Так то ви на відьмин поклик приїхали... — тихо мовив чоловік. — ...... то — справа серйозна. Мабуть, мені й не треба буде вас до неї вести... Вона сама за вами прийде.

Хотів Микита уточнити, скільки ж років тій бабі Явдосі, та дядько Василь, схаменувшись, що за розмовами може проїхати повз свій будинок, зачастив поспіхом:

— Он, біля синьої хвіртки гальмуй, Микито. Все приїхали.

Дядько Василь кваплячись, наскільки міг, пошкутильгав до кособоких воріт. З зусиллям відкрив їх. І було зрозуміло, що до цього вечора ті ворота стояли зачиненими дуже давно.

— Щось мені зовсім не хочеться до цього Василя в хату заходити, — з побоюванням у голосі мовила Ліза.

— Заспокойся, люба. Все буде добре. Ти — просто втомилася. От відпочинемо і все здаватиметься милим і приємним, — підморгнув дружині Микита.

Ліза вийшла з машини, відкрила задні двері та обережно витягала переноску з заспаним Мишком.

Микита діставав дорожню сумку з багажника, аж раптом почув переляканий зойк дружини. Визирнув з-за машини та побачив, що біля Лізи, яка злякано притискала до себе переноску з котом, стояла та сама чорна собака, яку вони бачили біля магазину.

Ліза не зводила очей з тварини. Собака ж дивився просто в очі жінці. І було в тому погляді щось дуже дивне. Чорна глибина очей затягувала і не відпускала. Заспокоювала. Присипала. А десь на самому дні темної безодні  заманливо мерехтіли зелені вогники... Собака повільно повернулася, не зводячи очей з жінки, наче кликала її іти за нею. Та заворожена Ліза стояла  не в змозі ворухнутися. Крізь заціпеніння жінка відчула, як легка вібрація м'яко торкнулася її рук. Ліза зрозуміла, що то замуркотів у переносці Мишко, якого вона, все ще притискала до себе. А наступної миті жінка дійсно почула голосне котяче муркотіння. Запаморочення розвіялося і Ліза побачила, як з-за машини вистрибнув Микита. Він чимось розмахував. І гучно вигукуючи погрози, намагався відігнати дивну собаку від дружини. Але та спроба виглядала кумедно і безглуздо, бо собака й не ворухнулася. Вона стояла у напівоберті і дивилася на Лізу.

— От баба Явдоха і прийшла по тебе, — почула збентежена жінка співчутливий голос дядька Василя. — Нічого не поробиш, тобі треба йти за нею.

* * *