д о р о с л е   ж и т т я
            
            А мій потяг вже наближається, 
та серце зовсім мені не підкоряється,
пахучий цвіт навкруги розлітається, 
та сонце з неба більше не усміхається. 
Дорога далі — в порожнечу,
а я все більше хочу скоїти втечу, 
та своїм думкам знову суперечу, 
і вкотре випробовую свою удачу. 
А я стою і бачу потяг, 
і на ньому якийсь безглуздий кольоровий стяг, 
у своїх руках калини тримаю кетяг, 
аби мене із справ невдалих витяг. 
Ще лічені секунди,
і я буду згадувати про його троянди, 
і про те, як разом вішали гірлянди,
а спільні з ним епізоди 
залишаться для підліткової легенди. 
Сиджу і дивлюсь на краплі дощу, 
що стікають по брудному склу,
та за ними бачу найвищу гору, 
а ми туди ходили досхочу. 
Світ жорстокий так швидко свої обійми відкриває, 
а ностальгія з головою накриває, 
здається, десь за рогом соловейко заспіває, 
та більше його там немає.
Нова сходинка в доросле життя, 
а мені так хочеться відчути його серцебиття —
і через це я поринаю у безпам'яття,
аби зробити нове відкриття. 
Стільки чужих людей, 
і про них стільки ж абсурдних повістей, 
та в мене нема відповідей, 
аби виграти хоч одну із лотерей.
А в голові мікс відчуттів, 
і про це можна написати безліч віршів, 
та я вже чекаю його листів, 
аби здолати один із складних маршрутів.
© Блакитноока
            2021-05-20 13:45:11
            
            
                                                    13
                
                
                
        0