д о р о с л е ж и т т я
А мій потяг вже наближається,
та серце зовсім мені не підкоряється,
пахучий цвіт навкруги розлітається,
та сонце з неба більше не усміхається.
Дорога далі — в порожнечу,
а я все більше хочу скоїти втечу,
та своїм думкам знову суперечу,
і вкотре випробовую свою удачу.
А я стою і бачу потяг,
і на ньому якийсь безглуздий кольоровий стяг,
у своїх руках калини тримаю кетяг,
аби мене із справ невдалих витяг.
Ще лічені секунди,
і я буду згадувати про його троянди,
і про те, як разом вішали гірлянди,
а спільні з ним епізоди
залишаться для підліткової легенди.
Сиджу і дивлюсь на краплі дощу,
що стікають по брудному склу,
та за ними бачу найвищу гору,
а ми туди ходили досхочу.
Світ жорстокий так швидко свої обійми відкриває,
а ностальгія з головою накриває,
здається, десь за рогом соловейко заспіває,
та більше його там немає.
Нова сходинка в доросле життя,
а мені так хочеться відчути його серцебиття —
і через це я поринаю у безпам'яття,
аби зробити нове відкриття.
Стільки чужих людей,
і про них стільки ж абсурдних повістей,
та в мене нема відповідей,
аби виграти хоч одну із лотерей.
А в голові мікс відчуттів,
і про це можна написати безліч віршів,
та я вже чекаю його листів,
аби здолати один із складних маршрутів.
© Блакитноока
20.05.2021
13
0