Про наймиліше створення.
Я розумію твій біль, хоч і не можу відчути його своїм тілом. Хотілося б мені поділити його з тобою. Я могла б не роздумуючи подарувати тобі своє жалюгідне життя, аби ти знову знайшла своє, хай навіть побудоване на інстинктах, щастя. Але навіть після твого відходу моє жалюгідне життя має продовжитися. З новим болем і рубцем на серці, я продовжу свій шлях в ім'я всіх, хто пішов і тебе в тому числі. І нехай мої руки будуть опускатися, а погляд каламутніти, навіть якщо мене помістять у вакуум, я знайду свій ковток повітря. Так, його буде вкрай мало, але я обіцяю з його допомогою встигнути просунутися далі.
Ти знову відкриваєш свої прекрасні темні очі крізь біль і пильно дивишся мені в душу. Дивись на зерно! Що лежить перед тобою. Невже тобі воно більше не цікаве? Адже це стало наслідком твоєї фатальної помилки. На те ти і птах, щоб бути вільним: жити як забажаєш, узгоджуючи все лише з вітром і мати право померти від власної помилки. Я вже люблю тебе і буду пам'ятати надалі до своєї кінцевої помилки, напевно, це єдине, що можу тобі дарувати. І нехай після смерті нічого не буде! Я все одно сподіватимусь, що коли ти закриєш свої прекрасні очі, то побачиш ясне небо, а не темряву. Не зважаючи ні на що, щиро рада нашій зустрічі. Дякую тобі, птах.