22/12/2020
Від побаченого я в котре втратила частинку себе і здатність мислити адекватно. Шок упереміш із болем пронизав мене з такою силою, ніби вдавлюючи моє тіло у землю. Стислий видих і мої ноги кинулися у бік проїжджої частини. Було вже надто пізно, та я ніяк не хотів цього визнавати. Шматки металу так само продовжували свій рух, лише водій маршрутки, трохи зменшивши швидкість, кинув на мене косий погляд. І тільки повернувшись до тротуару я все усвідомила. Руки самі потягнулися до обличчя, засуджуючи окам'янілий на ньому жах. Я голосно закричала од болю, видихнув свій відчай у повітря. «Люди, мені так погано... Люди, невже ви цього не помічаєте?!» - подумки спитала я у перехожих, бо не заслуговувавала на жодну реакцію з їхнього боку і не мала права заважати їм і далі ігнорувати все навкруги. Усі звуки змішалися у суцільний гул і покинули спроби повернути мене у реальний час. Та жахлива мить мого життя луною проникала у свідомість. Я прокляв себе за те, що не зробив нічого, аби щось змінити, дорікав собі й за те, що мав у таку жорстоку хвилину кудись іти.
Коментарі