Моє місто. Як же боляче дивитися, що вони з тобою роблять. Декілька днів тому гуляла у своєму нічим непримітному спальному районі і подумки казала собі, як же мені подобається кожен панельний будиночок. Нехай вони, як хтось скаже, сірі, лякаючі, але для мене все одно по-своєму чарівні. А сьогодні один з таких будинків зруйновано, як і житті людей, що жили у ньому. Сльози самі течуть, вкотре я вже плачу... А у цей час, у образі імператриці, десь там виступає кандидатка від росії, претендуючи на звання міс всесвіт. І всі це допустили. Ще ніколи я не почувала себе такою самотньою, тільки от під "себе" я маю на увазі усіх нас.
Невже може бути бажання вчитися, писати картини, робити хоча би щось задля майбутнього, у яке не віриш? Усе майже як тоді, коли прилетіло до нас під дім: відчувається так само, але той раз хотілося жити попри все. А зараз я розумію, що не впораюся. І кожен раз, коли я кажу слово "вірю", я не вірю, від цього ще болючіше. Розмовляла з мамою, закінчили на тому, що вона пообіцяла передзвонити, в принципі, як і вчора.
Коли гуляла з Джесі, у голові звучало лише: чому я це роблю? Десь там крики, відчай і плач, а я повинна робити те, що і вчора, те, що і завжди. Як же важко. Відчуваю, як розчинилися усередині два корвалменти, я знаю, що для скорішої дії їх треба розжувати, але згадую кожен раз, коли вже ковтну.
З кожним днем усе більше відчуваю яке життя швидкоплинне. Мені нічого не потрібно, я не маю більше ні бажань, ні мрій, єдине лише - я прагну справедливості та розплати. Ох, якби ж можна було ненавидіти ще більше...
Тільки що дивилася в інстаграм історію дівчини, яку дістали зі зруйнованої будівлі, де вона опублікувала свої фото з написом "Як для шахрая я занадто перестаралася". Я декілька разів прочитала текст, і не могла зрозуміти, що то за слово таке ша́храй (саме з таким наголосом я чомусь його прочитала), довелося навіть загуглити, що воно означає. Здається, мені терміново треба поспати...
І ще хотілося би згадати про свого любого друга, який гальмує моє падіння у безодню. Згадаю про нього у кінці запису, ніби випадково, хоча думаю про нього щосекунди. Дякую тобі, М. Знаєш, якщо мені ще коли-небудь вдасться тебе побачити, я буду дуже щасливою. І перше, що зроблю, це торкнуся тебе легенько, лише аби переконатися чи ти справжній. Бо мені і досі не віриться, що така людина може існувати. Можна було би сказати, що першим ділом я тебе міцно обійму, певна, що так і буде, але зараз мені навіть соромно торкатися тебе подумки. На мить забула, яка лякаюча довкола реальність... Що ти робиш зі мною? Залишу тут пречудовий вірш милого Симоненка.
Я і в думці обняти тебе не посмію,
Я не те, щоб рукою торкнутися смів.
Я люблю тебе просто — отак, без надії,
Без тужливих зітхань і без клятвених слів.
Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,
Захмеліть, одуріти від твого тепла.
Я кохаю тебе. Мені більше не треба,
Адже й так ти мені стільки щастя дала.
І останнє, я впевнена, що знаходжуся у глибокій депресії. На цій позитивній ноті піду.
15.01.23 1:55