Колись давно я мала свої зірки. Вони спалахували щоночі, як і всі, але горіли лише для мене, цим вони й відрізнялися від тих, які нам доводилося спостерігати на небі. Ці зірки не були такими ідеальними, як інші, і загасали задовго до світанку, але вони були особливими, а це в рази краще ніж бути чимось ідеальним, я вважала їх своїм маленьким дивом. І коли мені доводилося кудись їхати, знала, що вони на мене завжди чекатимуть. Звичайні зірки згасають, щоб спалахнути, і запалюються, щоб згаснути, але ці згасали, щоб наступного разу сяяти ще яскравіше. З ними хотілося мріяти.
І так мало бути завжди, а якщо ні, то хоча б дуже довго. Але в мене забрали їх. І тоді, зірки, яких я могла торкнутися подушечками пальців, перемістилися кудись далі за звичайні зірки. Разом із ними зникло все. І до мене тільки зараз це дійшло через стільки років.
Цікаво, які думки крутилися тоді в голові? Плани наступного дня? Питання, що мати приготує на сніданок? Ах, яка туга!
Адже зірки, про які йшлося - особливість шпалер, що були на стелі в колись моїй кімнаті. При світлі шпалери були вкриті білими хмарами, а в темряві запалювалися вже зірки, за рахунок енергії, яку вони ввібрали в світлі.
Але чорт забирай, це не просто шпалери!
І ви ж розумієте, що йшлося взагалі не про них? Тоді я втратила щось більше. Така собі алегорія...
І ось, я знову в цій кімнаті, і замість спати дивлюся на зірки. Вони світять все також яскраво, але перестали бути особливими ще тоді, коли запалилися вперше для інших. Розумію. Але мені ніколи не вдасться втихомирити плач і образу тієї дитини, яка б і зараз віддала все за те, щоб зірки знову горіли так яскраво лише для неї.
А ось і світанок...