13-14/04/2023
Спершись грудьми на руку, випадково відчула своє виразне серцебиття, яке повернуло мене у реальність, і нагадало, що я все ще жива.
Кожен раз, як ставало трохи легше, я намагалася жити. Жити попри все, жити, ніби вчора я вкотре не померла усередині, жити, ніби сьогодні ввечері я знову не буду плакати навзрид. Бо кохаю це життя попри все. Пам'ятаю, як колись дитиною підрахувала, скільки мало ми живемо (від середньої тривалості життя відняла час, який ми витрачаємо на сон, і вуаля), як же я тоді була шокована! І виявляється нічого не усвідомлювала... У березні того року, коли спустошена лягала спати на підлозі у кладовці, знаючи, що можу не прокинутися, і тоді, коли прилетіли під дім ракети, розуміючи, що могла вже як п'ять хвилин тому померти, навіть тоді я нічого не усвідомлювала. Дякую, тривожність. Тепер, коли життя перетворилося на існування з поодинокими вкрапленнями життя, у мене немає часу. І якщо вже його так мало, то треба хапати ті нещасні хвилини без тривоги та жити їх, так я влаштована. Як цікаво виходить: завжди вважала себе слабкою, а я, виявляється, он який ще горішок! Ха-ха, намагаюся підбадьорити себе цією писаниною, а сама ридаю другий день без зупинки.
Я ненавиджу себе та своє існування, бо вони не дають мені жити. Маю море ідей, які хотілося би втілити, а скільки всього важливого треба ще сказати, а я не можу... Як чудово, що до всього цього додався ще і фізичний біль, що зводить мене з розуму. Мені так боляче, що хочеться скрутити собі шию.
Прийшов кіт і затулив мені телефон, зарахуємо це за знак, що час уже лягати спати. Колом ходе голова, щось-десь ніби защемило, і тепер я втрачаю глузд. Чи прокинусь я завтра? Якщо ні, опублікуйте моє відео за третє квітня, бо я сикуха так і не наважилася його викласти. І викиньте з вікна всі ті вази, які я так і не змогла розмалювати, вибачтеся за мене перед замовницею. А інші слова для себе додумайте самі, бо у мене немає сил...
Та жартую, обов'язково прокинусь, мені ще завтра працювати :/
Кожен раз, як ставало трохи легше, я намагалася жити. Жити попри все, жити, ніби вчора я вкотре не померла усередині, жити, ніби сьогодні ввечері я знову не буду плакати навзрид. Бо кохаю це життя попри все. Пам'ятаю, як колись дитиною підрахувала, скільки мало ми живемо (від середньої тривалості життя відняла час, який ми витрачаємо на сон, і вуаля), як же я тоді була шокована! І виявляється нічого не усвідомлювала... У березні того року, коли спустошена лягала спати на підлозі у кладовці, знаючи, що можу не прокинутися, і тоді, коли прилетіли під дім ракети, розуміючи, що могла вже як п'ять хвилин тому померти, навіть тоді я нічого не усвідомлювала. Дякую, тривожність. Тепер, коли життя перетворилося на існування з поодинокими вкрапленнями життя, у мене немає часу. І якщо вже його так мало, то треба хапати ті нещасні хвилини без тривоги та жити їх, так я влаштована. Як цікаво виходить: завжди вважала себе слабкою, а я, виявляється, он який ще горішок! Ха-ха, намагаюся підбадьорити себе цією писаниною, а сама ридаю другий день без зупинки.
Я ненавиджу себе та своє існування, бо вони не дають мені жити. Маю море ідей, які хотілося би втілити, а скільки всього важливого треба ще сказати, а я не можу... Як чудово, що до всього цього додався ще і фізичний біль, що зводить мене з розуму. Мені так боляче, що хочеться скрутити собі шию.
Прийшов кіт і затулив мені телефон, зарахуємо це за знак, що час уже лягати спати. Колом ходе голова, щось-десь ніби защемило, і тепер я втрачаю глузд. Чи прокинусь я завтра? Якщо ні, опублікуйте моє відео за третє квітня, бо я сикуха так і не наважилася його викласти. І викиньте з вікна всі ті вази, які я так і не змогла розмалювати, вибачтеся за мене перед замовницею. А інші слова для себе додумайте самі, бо у мене немає сил...
Та жартую, обов'язково прокинусь, мені ще завтра працювати :/
Коментарі