Вірші
.
аби були сльози виплакати, що наболіло
я просто тіло чи дух, замкнений в тіло
не гріє вино, ковдра мене не гріє
що було милим – тепер не здається милим
аби були сили сказати, у чому справа
чого так бракує, чого так до болю мало
міняй простирадла, латай на собі проріхи
вдивляйся у вічність крізь провалені стріхи
аби було щастя – як небо, як море бездонне
аби було відчуття, що нарешті вдома
але відчуття немає, немає сили
і начебто і мене вже немає, милий
і начебто я сама – як відлуння сміху
відлуння живого, магніт для суму і туги
я себе нотую, для інших, збираю в книгу
щоб хоч для когось в світі лишитись другом
це так тупо казати «життя це – не має змісту»
бо не в змісті справа, в сенсі, – немає правди
я проходжу наскрізь це залюднене місто
де не хочеться жити, ні на лівому, ні на правому
берегах, що постали поміж розливу Стіксу
що постали розривом, розбіжністю і розбродом
я втомилась ховати поміж ними обличчя
я зникаю, пробач, я здаюся, я йду під воду
2
0
347
.
літак полетів
ми лишилися
продовжимо літо
а може поринемо в осінь
від завтра – дощі
від завтра синоптики пророкують зливи
моє волосся ще не вигоріло на сонці, тож можна лишатися
наче подарунок –
зніми пакування
розгорни
всередині буде тепла земля
всередині буде живе море
всередині будеш ти сам
віддам морям останні євро з кишені
на стінах лишу відбитки тіні своєї
доклацаю плівку
не буває надто багато листівок
не буває надто багато спогадів
цінувати точку «зараз» часом складніше
ніж зберігати пам’ять
ніж планувати майбутнє
у точці «зараз» ми завжди найчесніші
найсправжніші
найбеззахисніші
найрозгубленіші
вихід з зони комфорту
вхід у себе
крок праворуч
ліворуч – страшно
краще пускати струмки думок вперед
чи назад – до коріння
літак полетів
ми лишилися
зливи прийшли
та змили у море місто
на шиї – срібло лунниці
та мексиканське намисто
і доки
сіль засихає на кучерях
моє літо буде тривати
я погоджуюсь з реальністю
і продовжую вчитися перебувати
у точці «зараз»
2
0
296
.
врізаєшся в вікна пам’яті пораненим птахом
спалахом гаснуть думки про майбутнє –
все що має статися – вже давно сталося
за кожною тінню на мосту Хіросими – згасле життя
за кожною тінню розлогих дубів – нове покоління
втопи свою втому у чистій воді струмків
гори несуть її з самих верхівок – впади і напийся
доки не знайдена першопричина – зцілення неможливе
чіпляй свій наплічник спогадів і – живи
буяють міста абстрактністю сивих домівок
фарбованих в жовте зелене в біле і бог зна яке
перед обідраними фасадами стань на коліна
вдивись в візерунок їх тріщин – знайди себе
доки околиці ще не відкушені містом
доки трави – по плечі, а сонце – високе
доти
колесо обертається, пальці вчіпляються в вічність
крутять і крутять, щоб позаду лишити
турботи
намагаючись свою повернути пам’ять
втрачену, як спадок цілої нації
танцюй доки можеш, співай, доки маєш сили
живи доки світ твій не піддався руйнації
2
1
355
.
на перонах усіх вокзалів
цілуватися з незнайомцями
наче вперше, наче востаннє
знімати одяг у задушливому купе
розплітати коси
заздрити світові
який не знає поділу на зиму і осінь
який має кожного дня
пахощі квітів
спів пташок
теплі світанки
літо
на пірсах усіх пристаней
проводжати помахом рук
у далеку путь мореплавців
плескати в долоні
кричати та плакати
брати себе за скроні
та міцно стискати
щоб кожна думка лишилася там
і не випала з рота
хай би там як –
за сірими зливами
за грозами
за смертю листів кленових
вічне калинове полум’я сяє
єдиний маяк
на шляху до вічної
як смерть
зими
3
0
291
.
мені б писати листа
може навіть самій собі
у інші міста
де ще не була
проте
усі мої думки знову кружляють навколо смерті
питання не в тому, чи є перед нею страх
не мати страху так само дивно
як і панічний її острах
річ у тім
що коли б я не виходила з дому
не заходила в дім
я знову двадцять чотири на сім
повертаюсь думками до неї
може винна осінь
адже саме осінь принесла в моє життя
найболючішу зі смертей
мені навіть довго здавалося
наче це я померла –
не жити п’ять років
бути ходячим небіжчиком
десь так само по відчуттях
якщо уявити, що мертві можуть відчути
ці думки гігантськими хвилями
набігають на схили моєї свідомості
важкі, разбиваются о скелі моєї нормальності
заливають її собою повністю
і от я стою
сама
посеред океану
холодного лютого жадібного
нещадного гострого
темного, наче травнева ніч
і ніц немає
лише вони
мої тихі печальні думки
мої хворобливо темні сни
мої болі і туги
і моє спасіння від смерті
у ній самій
3
0
273
.
чорні гори
розлогі долини
дороги люди
море
синь його
тепле каміння
розпечене місто
золото кучерів
засвічених сонцем
тихі ліси
мовчазні озера
пташка цвірінькає –
чуєш? кличе
шурхіт шин
по шосейній темряві
пахощі квітів
тонких та тендітних
сіль на плечах
на волоссі та віях
гола і боса
чесна і тиха
осінь крокує
маренням зливи
дощі почалися?
а що почалося?
немає кінця
як немає початку
є тільки тут
є тільки зараз
гола і боса
що з тебе взяти
виходиш з себе
щоб стати осінню
3
0
277
.
мені б гриміти
говорити
грюкати
бити посудом тишу між нами
і стінами
мені б бігти
мчати
нестися
збиваючи з ніг себе саму
свій гнів
свою тугу
мені б кричати
репетувати
скиглити
вити вовком
від щему у серці
надламаному
мені б зупинитися
снитися кожному
хто думає
обіймає
дмухає на збиті колінки
мені б прихилитися до грудей твоїх
покласти голову у впадину плечову
зачаїтися між ключицями
та слухати
як б’ється серце
у якому немає місця
коханню
до мене
2
0
252
.
очі вода застилає солона
то не море
хоч й схоже
сльози не витримують тиску
проливаються
пробиваються крізь зчеплені зуби
гарячі
затікають у вуха
щоб не слухати цю мовчазну пустоту
щоб не чути мовчання простору
у мені все якесь неправильне
якесь понівечене
страждання і біль від того
що ти любиш більше
може саме так матері
з гучним видохом
заплющують очі
і відпускають свою дитину
сепаруючи її тіло
від власного
її душу від своєї
повертаючи своє життя тільки собі
що б не сталося далі
мені вже так невимовно сумно
наче зграя
яка була – дім
піднялася до сходу сонця
полишила тебе
сам на сам
із новим життям
я рахую до чотирьох на вдохах
до чотирьох на видохах
намагаюся вгамувати серце
що хоче розірватись від болю
і відпускаю
не привласнюю
лети, моя любове
ніхто не має сили
змусити іншого
кохати
2
0
231
.
сум
щем
п’яна від образи
під вересневим дощем
танцюєш сальсу
танцюєш танго
танцюєш танок люті
і болі
волі
не вистачить
сказати одразу
заперечити для себе
можливість подальшого перебування
у колі нелюбові
у колі холоду
у колі апатії
браття і сестри
ось серце моє
хто наважиться руку підняти
та встромити у нього ніж
скінчити мої страждання?
хто стане рятівником?
ком слів у горлі застряг
не виплюнути
ні сказати
час
втік
що було рік
що було два роки тому?
тоді – чи лишив би ти мене
так само одну
посеред руїн мого єства?
дорахуй до ста
озернись і іди
не доводь мене до гріха
себе – до біди
2
0
219
