Старенькі й смерть

Євгенія Стрельченко

Он видко, за нами волочиться. Роззуйся, ми підемо босими. Нехай дасть сили нам земля. Нехай ось так, раз їй так хочеться. Ми ж просто волі просимо, А вона бажає забуття. Ніколи. Тихенько, щоб не почули розмови, Всі тіні, за нашими спинами, Що йдуть за нами годинами. Кажу: Ти вибач, не мали крову. Я так тебе люблю, лебідко. Прости, жили ми дуже бідко. Он видко, волочиться За нами, старезно- сивими. Нехай зігріє нарешті нас земля. Нехай ось так, раз їй так хочеться. Ми ж просто ступали між росами Дорогою свого життя. Прийшли. Знайшла.

2021-11-30 00:10:25

1

0

Схожі вірші

Всі

Разве сложно сказать...

Позитивна Морквинка ( &Не Мілашка ;)

Много думать слов не хватит Лишь о ком то , кто не рядом Быть со всеми лишь открыткой , Согревая теплым взглядом Каждый день встречая солнце Словно первый луч спасенья Думаешь о всех моментах , Что всплывают вместе светом ... Или множество вопросов На каких нет не единого ответа , К тем , кто был однажды нужен, Став одним твоим мгновеньем Почему ж сейчас нам сложно .. Сказать искренне о чувствах , Как страдать мы все умеем ,, А признать ,что правда любим ? Может быть просто забыли .... Или стали явью сцен сомнений ? Разве сложно хоть глазами Сказать больше ,чем таить в себе ли... Надо больше лишь бояться , Не успеть сказать о главном ... На взаимность зря стараться Ждать когда уйдет шанс бремям ...

53

16

3076

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

11237