Потяг...
Мілена_Мі
Залізничний вокзал вже чекає, Новий шанс для різних людей. І не раз направляє, Куди рухатися кожен день. Ти біжиш, аби встигнути сісти І поїхати аж до серця. Але час невпинно стікає, Кроки треба робити ширші. Ти біжиш і вже вбачаєш, Що от-от потяг рушить із місця. І останній вагон наздоганяєш , Дуже важко туди влізти. І ти вже сидиш у плацкарті, В оточенні незнайомців. І ти щиро чекаєш зупинки, Ніби все вирішує доля. І ти їдеш, і так чекаєш, Тої миті, що зміни приведе. Та шкода, що забуваєш, Потребу збудувати себе.
2021-08-10 17:58:03
10
2
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (2)
Мілена_Мі
@Alexey Belomestnov Дякую🙏
Відповісти
2021-08-11 07:59:17
1
Lelyana_ art
Метафорична поезія 😍
Відповісти
2021-08-11 18:13:06
Подобається
Інші вірші поета
Ти дивишся, але не спостерігаєш... Дощ Там , де заходить сонце... "Не всі птахи літати можуть..."
Інші поети
Юлія Мушак
@yulia_mushak
Схожі вірші
Всі
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12873
La lune
Nadine Tikhonovitch
Quand les rues de la ville sont plus sombres, Quand la moitié de la planète dort, Quand les étoiles de rêve tombent, La lune me brille, la lune d'or. Je peux la regarder la nuit Et j'écris mes poèmes bizarres, Peut-être je suis folle ou stupide, Mais la lune me donne de l'espoir. Elle est froide, comme l'hiver, Elle est pâle, comme malade, Je peux là regarder les rivières Et parfois je vois les cascades. Elle est mystérieuse, magnifique, Satellite sombre de notre planète, Séduisante, heady et magique, L'ami fidèle pour tous les poètes. La lune, pourquoi tu es triste? La lune, je ne vois pas ton sourire, Dis moi ce qui te rend attriste, Dis moi ce qui te fais souffrir! La lune, tu es loin de moi, Il y a des kilomètres entre nous, Je rêve de toi de matin à soir, Je rêve et j'écris sur l'amour. Et je danse dans ta lumière, Mes idées sont tristes et drôles, J'aime tes yeux tendres, lunaires, Ils me disent que je suis folle. Mais, ma lune, tu es mon rêve, Tu es mon inspiration, ma lune, Mon souffle, tu m'aimes, j'espère, Parce que tu es mon amour!
49
14
1606