Вірші
Вона стерегла його секрети..
Вона стерегла його секрети,
Вона чекала на нього невтомно.
Малювала кожну ніч портрети,
Дивилася в небо на ночі чорні.
Вона так сміялась, що заплакатись можна..
Лише раз на сто років стрічають подібні зізнання.
Вона не думала,що бодай на щось спроможна,
Та зустріла кохання.
Поки пишуться пісні і цитати,
Вона просто хоче його пам'ятати.
І любити так щиро, немов уперше,
Не забути жодне з його звершень.
Вона буде битися проти світу,
Попри зло,біль і ненависті завісу.
Її серце при цьому шалене й глибоке,
І він знає про її джерела й уроки.
І він знає про кожну з її поразок.
І вона для нього відкрилася,наче книга.
Він каже,що біль минає із часом.
Але очі не брехатимуть нині.
Її історії можуть бути найкращою прозою в світі.
Та їх, як і її, ніхто не побачить.
Відстань з'їдає щасливі миті.
Ніхто не знає, ніхто не бачить.
5
3
197
Одна із тисячі історій..
Оленка.12 років було взимку.
Тоді ще зробили їй святковий знімок.
Оленка стоїть, в руках тримає торт,
В очах дитяча радість бринить навколо турбот.
Тоді ще Оленка не знала що таке страх,
Дивилась на чарівний світ, що здавався без вад.
Одного разу в ночі хтось постукав у двері.
Оленка більше не вірить в добро і хоче вернутися в іншу еру.
Кажуть, вона мала, багатьох речей не розуміє.
Мабуть, не хочуть забирати хоча б в дитини надію.
Але їй багато роз'ясняти не треба.
Тато пішов воювати, Оленка почула сирену.
За мить вони з мамою вже у підвалі,
Там Оленка зустріла людей, подумала "як на вокзалі! "
У кожного з них в очах вона бачила сльози й страх.
Оленка почала сумніватися, що є, як в казках, добрий птах.
Оленка встає під звуки сирен– знайомий будильник.
Вчора потрапив снаряд у сусідній будинок.
Оленка не знала, як на це відреагувати,
Боялась дивитись туди, де раніше була чиясь хата.
Люди казали мамі, що треба кудись тікати.
Мала тоді весь день не виходила із кімнати.
А потім, коли вона була у бабусі– повідомили новину,
Що ракета зачепила кухню , в якій мама готувала їжу.
І тепер Оленку забрала тітка, сестра мами.
Дівчинку тепер поселили десь в Польщі, сказавши щоб перечекала.
Оленка мовчала,кричала лише німота,
Оленці 13 , на фото в її погляді мерзлота.
5
1
248
Що вона знала про нього?
Що вона знала про нього?!
Багато. Особливо, враховуючи те, що вони незнайомі.
Він просто жив у сусідній кімнаті,
Ховаючи серце своє за стіною.
З ним у кімнаті жив спортмен і зануда,
І він тікав звідти подалі.
Гуляв по місту, рахував секунди
Того часу, що на очах минає.
Потім заходив в кав'ярню, кожного разу в іншу.
Хотів замовити каву, але завжди виходив ні з чим.
Намагався не звертати уваги на жорстокий світ,
А потім вертався в кімнату і знову жив як всі.
6
2
158
Чоловіча печаль.
Він перетнув межу, яку колись створили.
Уникав любові, бо з нею з'являється страх.
Хотів знайти рівновагу, але вона ніщо в порівнянні з почуттями,
Які породжуються із нічого, а насправді важать для тебе все.
Колись, коли його життя перестало важити і мати бодай якийсь сенс,
Він не втрачав сталевого погляду в небо.
Дивився, бо лише так міг побачити бодай щось,
Що могло порятувати його. Наприклад, зорі.
Любив ранки, тобто скоріше ранні підйоми,
Бо вони ламали його душу немов кістки, які більше не зростуться.
Часто мав емоційні гойдалки, але мовчав,
Бо грав золотий стереотип про чоловічу печаль.
7
2
186
Віра.
Що таке віра?
Людська ілюзія чи інстинкти звіра?
Надія на вищі сили всесвітні,
Чи власний страх?
Люди починають вірити снам.
Люди починають вірити в Бога.
Моляться тихо, не бачать лихого.
Хоча воно існує поруч,
Ми, інколи, створюємо його власноруч.
Ми все скидаємо на Бога,
В усьому винний наш творець.
А потім живемо потроху,
І сподіваємось на щасливий кінець.
Ми можемо ламатись і вставати,
Казати, що це все зробив Він сам.
Але немає в світі більшої утрати,
Ніж перестати вірить небесам.
5
0
200
А власне, навіщо?
А власне, навіщо писати до болю щирі рядки?!
У вірші, що на папері лиш існує.
Хіба лишається шукати помилки,
В словах і розділових знаках на повторі.
І лише тут десь загубився світ ілюзій,
І лише зараз правда очі розкриває.
Та ми ,на жаль, це вперто ігноруєм,
І думаєм, що що правди тут не має.
Чому ми впевнені, що світ давно в болоті?
Чому ми сидимо і дивимось на це?
Хіба не треба починати зміни доленосні ?
Можливо, тільки так врятуємо себе..
6
2
190
Нема кінця.
Нема кінця.
Хіба можливо прожити без лиця?
Хіба варто шукати десь сенс,
Чи все краще звести нанівець?
Чи варто шукати там, де пусто?
Чи краще відшукати новий згусток?
О, ні! Є рішення простіше!
Забить на все і жити повільніше.
Не бігти в гонитві за недосяжним,
Або за тим, що здається поблажним.
Вимкнути всіх і все на землі,
Бути епіцентром власних подій.
Якщо танцювати, то лише розкуто.
Якщо кохати, то тільки щиро.
Якщо пробачати, то назавжди.
А негатив прибрати навічно.
6
0
180
Часом звикаємо..
Часом звикаємо ми до таких речей,
Ніби кожен із людей зрозуміє тебе.
Та це нажаль велика омана ,
Для когось ти найкраща, а комусь не пара.
Хтось вірить тобі ,
А для когось брехня.
Слова підібрати
Нелегко щодня.
Для когось ти світло,
Для когось туман.
А інший тебе ще
Зовсім не знав.
Смаки різні всюди
Від гарного личка,
До самої темної чорної нички.
Очікуєм чудо, отримуєм те,
Що заслужили від інших людей.
Не дарма говорять,
що стався ти так
До людей навколо
Як належно. На смак.
От тоді тебе зрозуміє хтось,
Вкотре зумівши зупинити дощ .
Той хто в бурю і заметіль
Допоміг тобі витримати штиль.
От таких людей розуміти треба,
А як щось трапляється - вирішить небо.
Люди рідко трапляються з справжнім окрасом,
Та будь яка фарба зітреться з часом...
5
2
221
.Блукання.
Я знайшла не надто гарну дорогу,
Все давно завершилося ще з порогу.
Все було зрозумілим уже давно,
Та Я не вгавала й ішла на зло.
На зло собі чи своїм думкам,
Чи як варто сказати вам?!
Я не думала про наслідки і про себе,
Я просто тикала пальцем у небо.
Шукала щастя – знайшла тривогу,
Блукала світом – загубила дорогу.
Намагалась знайти – та втратила сенс,
Пошук мій звівся нанівець.
Зупинилась на мить. Подивилась назад.
Зрозуміла що щось Я робила не так.
Все не тих Я любила і цінувала,
Все не тим довіряла і тепер важко впала.
Полетіла Я вниз,
Як осінній дощ.
Рвучко й сильно лечу,
В невідому область.
І вже впала, і вдарилась сильно я..
Вже втомилася ранитися так щодня.
Ось тому я обрізала всі нитки,
І тепер я байдужа до наступних стихій.
І тепер я живу, а не просто існую.
І тепер я творю, а не просто "малюю".
7
0
242
Відпускаю..
Відпускаю проблеми життєві,
Що надумую я для барв.
Не турбують вже ті качелі,
Не зайду я ніколи в той сад.
Не зустріне усмішка на розі,
Не подує в лице вітерець.
Відпущу я ті обриси в людях,
І піду собі навпростець.
Так, я буду це все пам'ятати,
Радість й тугу із цими людьми.
І ту вдячність не описати,
Яку я відчуваю у цю мить.
Але я відпускаю всіх "друзів",
Не хвилює мене де вони.
Краще буду сама я у тузі,
Та із часом біль стихне навік...
Краще бути і жити для себе,
Ніж заради тих людей,
Що знецінюють твоє ставлення
Та і дружбу твою геть.
Треба бути для себе важливим,
І тікати від тих людей,
Що лиш бачать свої проблеми,
І їм байдуже де ти тепер..
7
2
187
Серце..
Просто так не буває сумно,
Просто так не падає з неба.
Дощ не може стихнути вмить,
Та і серце людини кипить.
Воно б'ється у такт з нашим світом,
З нашою плоттю і єством.
Відчуває все чітко, як треба,
І у відчаї б'ється знов.
Коли сил вже не має у нас,
Ми здаємося й забуваємо...
Попри біль наш, наше серце,
Не зупиняється, а змагається.
Воно б'ється ,місцями, слабко,
Та не взмозі зупинитись.
Серце наше надто сильне,
Щоб при смутку вбитись...
13
0
217
Мрія...
Ти сидиш у просторій кімнаті,
Із запаленим серцем й очима.
Вони світло тобі заміняють,
І говорять про щось значиме.
Ти береш у руки гітару,
І запалюєш іскри миттєво.
Ти прагнеш створити багаття,
Хоч ціна за це буде мізерна.
Ти так хочеш знайти тих людей,
Що так само вірять у мрію.
Що важливим бачать світ,
Де є музика , прагнення й сила.
Віра в те, що хтось сприйме твій дар,
І оцінить невтомні старання.
І, дивившись у очі їм,
Будеш бачити світло й визнання.
Іскри, що живуть у тобі,
Й спонукають до дій рішучих.
Ти побачиш їх у всіх,
Хто підспівує занадто гучно.
7
0
210
Життя іде...
Життя іде ,а ми стоїм, чекавши
Наступної зупинки теплохода.
Ми свято віримо, що скоро забере нас,
Маршрутка, що зустрілась біля входу.
Та час летить. Ми досі на зупинці,
Чекаємо ту бажану іскру.
Що, як ми думаєм, нас підштовхне до зміни,
Того, що не влаштовує навкруг.
Пройдуть роки в очікуванні чуда,
Яке ми вигадали лиш для себе.
Аж тут ми не помітимо, що час цей,
Хороші чи погані зміни принесе.
Занепад сил природи і краси,
Що вже в полоні у стереотипів.
Які диктують різні голоси,
І думають, що знають як нам жити.
Світ фальші і обману бачим строго,
Хоча через роки ще гірше статись може.
І вже хтось спить, а хтось руйнує,
Ту правду, що ніяк не переможе.
Поглянь на вулиці –лиш люди в телефонах,
Вже ніби руки незворотньо склеєні до них.
І ту важливу чи звичайную розмову,
Вони звели до переписок , тобто до нулів.
Важливий смайлик , а не те що відчуваєш.
Важливе фото, а не зміст.
Важливим також стало віртуальне,
І все безцінне котиться униз.
Слова вже діями ретельно заміняють,
Біда , що ті слова – брехня.
І річ про справедливість й щирість навіть у словах,
Вже докорінно втратило буття.
Так шкода, що на зупинку не приходить,
Той транспорт, що для нас є порятунком.
Хоча ще не відомо до сьогодні,
Найвища ступінь нашого гатунку.
7
2
175
Маленьку крапку я поставлю...
Маленьку крапку Я поставлю,
Чи може оберу Я інше...
Знаку оклику додавати не стану,
Й намагатись питання задати.
Напишу Я останню строку,
Що завершить моє признання.
І думки, що висловлюю тут,
Стануть вічністю хрустальною.
Дописавши останнє слівце,
Я у роздумах досі блукаю.
Я все вирішити не можу,
Ставить крапку чи знак питання?
Відчуваючи оклик душі,
Я поставлю вірний знак.
Бо важливо на папері лиш,
Щоб відчувалася правда в словах.
9
0
185
Присвячено Україні!
Привіт, Україно!
Тобі вже тридцять.
Хотілося б тебе привітати.
Всі свою любов до тебе показують, як вміють.
Мені теж є що сказати.
За що полюбила тебе, Україно?!
Не тільки за те, що ти рідна земля.
Не тільки за гори, і за полонини,
Не тільки за ріки , і за моря.
І не лише за смачну традиційну кухню.
Полюбила Я тебе.
І пісні твої милі,
Не раз заколисували мене.
Ти припала мені аж до душі.
Я люблю тебе за різне.
Ти чаруєш усіх і даєш знання,
Що на досвіді знаєш барвистому.
Ти багато всього за роки прожила,
Були перемоги і невдачі.
Але ти все-одно не здавалась і йшла,
Показуючи надію й удачу.
Ти була непохитна і тримка,
Навіть, коли на колінах.
Коли всі дивилися тільки вниз,
Твої очі шукали проміння .
І ми, твої діти, ще зовсім малі,
Багато чого зрозуміти нам важко.
У кожного є свої таємниці,
І нам обходиться тяжко.
Ми справді прагнемо в унісон,
З братами І сестрами жити.
І творити на рідній землі кораблі,
Відпускаючи в буйний вітер.
Ти була, і ти є ,і ти будеш завжди.
Й не важливо, хто про що гомонить
Просто щиро бажаю тобі добра,
Кожну- кожнісіньку мить.
9
2
301
Про книги...
Беру у руки книгу й починаю,
Я мандри в світ незвіданий для мене.
Так серце швидко-швидко калатає,
Коли торкався до неї.
Ці сторінки наповнені глибоким,
Чимось, що варте нашої уваги й визнання.
А запах аркушів і тихий їхній шелест...
Все це рідко зустрінеш навмання.
Бо всім давно важливий стан " у мережі ",
І зручно стало " Бути популярним".
А книги хай валяються у шафі,
Гниють хай золота склади.
Для того, хто без очей любить читати
Відкриваються всі завіси.
Та істина хоч і фатальна,
Від неї нікуди дітись.
Я й досі збагнути невсилі,
Яку магію містять книги?!
Ти можеш поринути в вимір,
І прожити там різні події.
І відчувати райдугу емоцій,
Щось зрозуміти чи чомусь навчитись.
Ми ніби раз живемо,
Та читавши – живемо незлічимо.
8
2
231
Потяг...
Залізничний вокзал вже чекає,
Новий шанс для різних людей.
І не раз направляє,
Куди рухатися кожен день.
Ти біжиш, аби встигнути сісти
І поїхати аж до серця.
Але час невпинно стікає,
Кроки треба робити ширші.
Ти біжиш і вже вбачаєш,
Що от-от потяг рушить із місця.
І останній вагон наздоганяєш ,
Дуже важко туди влізти.
І ти вже сидиш у плацкарті,
В оточенні незнайомців.
І ти щиро чекаєш зупинки,
Ніби все вирішує доля.
І ти їдеш, і так чекаєш,
Тої миті, що зміни приведе.
Та шкода, що забуваєш,
Потребу збудувати себе.
11
2
215
Мистецтво?
Можливо, видалю Я це мистецтво,
Воно хіба потрібне тут комусь?
Ні, тут лише живе моє єство,
Але мені давно вже все-одно.
Бо тут хіба ковток цікавості живе,
Чи просто це мистецтво потім все згниє?
Я вже засвоїла урок,
Що людям подобається переполох.
Що всі вже полюбили Інтернет
Ну а талант - незрозумілий тренд.
Ми за цікавим дійством гонемося нанівець,
Але нас програмують, мов ми стадо овець.
Хоча ми люди,
Маємо творити.
У кожного своя іскра живе,
І вже ніколи не помре.
Якщо ти хочеш сяяти яскраво,
Щоби не потопити свій талант.
То просто слухай серце , йдучи прямо,
Туди, де відчуваєш ти потребу без порад.
9
4
197
Бувають іноді хвилини...
Бувають іноді хвилини,
Коли торкає відчуття .
Немов усе на світі вічне,
І цьому вже нема кінця.
Ми впевнені, що маєм тисячі хвилин,
Для того, щоб створити щось коштовне.
Ілюзія – обман дуже хороший,
Він часто заганяє нас у тин.
Ми свято віримо, що робимо на благо,
Але з закритими очима важко розгледіти.
І люди всі говорять різні таємниці,
Які витають у суспільстві.
І правда в тому, що її не має,
І кожен свою правду створює собі.
І ідеалів ми шукаємо для себе,
Але таких іще не винайшов цей світ.
В нас обмаль часу, щоб зізнатись в чомусь...
Що любимо когось чи віримо у щось.
А час вичерпується... І ти знову
Блукаєш серед цих холодних рос.
8
2
257
Там , де заходить сонце...
Там , де заходить сонце буду жити Я,
Де день і ніч зустрінеться на схилі.
Де захід вимальовує стежину,
Із золотого сяйва маяка.
Там буду Я...На цьому горизонті
Прощаємося з сонцем ми щодня.
І міліарди визирнуть в віконце,
Щоби побачити зникання ліхтаря.
В отой момент всі дивляться за обрій,
І думки наші стелять сонцю шлях.
Якою йде у небуття ця зірка,
Щоб зранку знову сяяти для нас.
10
4
277
Подих
Лісовий вітерець подув,
Він є вісником дощу.
І де б ти не був,
Погода настигне лише тут.
Там, де є ти,
Де все потрібно зрозуміти,
І переосмислити.
Приходить подих-чарівник.
Ти так повільно вдихаєш повітря прохолодне,
Що всі легені ніби заново стають.
І погляд твій на горизонт упав,
І цей момент у вічність потопав.
Ти дихаєш і подихом холодним
Ти освіжаєш світ своїх думок.
Для тебе все важливе стало незворотнім,
Бо вже воно пройшло.
Ти дихаєш і починає розуміти,
Що ти живий.
Для когось в цей момент настав останній подих,
Ну а когось нова поява веселить.
6
2
207
Майбутнє..
Час летить дуже швидко,
Ти не маєш сил зупинити.
І буває так на світі,
Що біжимо ми тільки вниз.
Для нас всі двері відчинені,
І не має меж ніде.
Головне – відлічити,
Вогонь і воду завжди.
Ти один, як в пустелі,
Тобі треба знайти джерело.
І немає кінцю каруселі,
Що обертається всім на зло...
Тільки ти один зможеш точно,
Знайти свій шлях у житті.
І ти сам собі допоможеш,
Бо ніхто не допоможе тобі.
Ця драбина веде тільки вверх,
Якщо ти хочеш туди.
Досягти цілей своїх,
Зможеш навіть в дощові дні.
Слідуй мрії! Живи і твори!
Знай, що все у житті прекрасно.
І зрозумій, що ти головний,
У своєму майбутньому ясному.
7
7
420
Історія (невдалого) кохання
Хотілося вам розповісти,
Про досвід той гіркий.
Бо так часто буває,
Що кохання – не на віки.
Ти любиш щиро,
Відкриваєшься людині.
Аж тут, коли повіяв багатства звук,
Покинула його без мук.
А ти сиди і не показуй,
Що ти сумуєш і тремтиш.
Чекаєш слушної хвилини,
Лиш би побачитись на самоті.
Вона крута, і вже давно тебе забула.
Де ж ті слова, де клятви, що казала?
Вона вже ладна лялькою для когось бути,
Аби купатися у розкошах й похвалах.
А ти життя свого не уявляєш,
Без тої самої, що серце полонила.
І все чекаєш ти, що все буде як завжди,
Але ніщо у світі не буває вічним.
7
2
345
Кожен день - на перемотці...
Кожен день- на перемотці
І ти ніби в німому кіно.
І цей день на повторі,
Вбиває тебе знов і знов.
І так важко вбачати
Одні й ті самі помилки.
Вони повторюються доти,
Доки не запам'ятаються на віки.
Ти бачиш день...
Коли життя твоє перевернулось.
І ніби це все сон,
Але ти наяву.
Так страшно розуміти,що не скоро,
Ці всі події проминуть.
Звичайний день. Звичайні люди.
Ніхто б подумати не міг...
Що через декілька хвилин,
Наступить час для перемотки.
Не треба людям всім обробки.
Вони без цього ледь живі.
Цю матрицю не розірвати,
Хоч дуже хочеться сказати...
Все те, що наболіло дуже,
Ти не розкажеш мені, друже.
Віки ідуть, а ти не знаєш,
Що в світі коється сьогодні.
Для тебе перемотка - свято,
Для тебе перемотка - сум.
11
0
421
Монолог Душі
Сидиш, мовчиш,
Цей монолог веде душа.
Яка зависла від буденних справ.
"Привіт, Я душа. Мені сумно бути тут самою. Мене ніхто не бачить, і не чує. Я сама. Чому люди думають, що якщо мене не бачать, то мене не існує? Мене це ображає.Кожна вдумлива людина називає мене по-різному. Доброта - це Я. Чесність - це Я. Щирість - це Я. А хто ти? Ми повинні бути друзями... Бо інакше не зможемо працювати в унісон. А один без одного ми - непотріб. Але подивися на себе уважно. Що ти там бачиш? Що відчуваєш? А Я знаю.... Ти бачиш мене в собі, бо ми одне ціле. Я маленька матеріальна точка в твоєму розумі, серці і житті. По суті, Я не граю визначну роль для тебе... Але разом... Ми - сила. Давай будемо слухати один одного. Слухати себе... Свої бажання.... І пам'ятай, що ти - це Я, А Я - це ти. "
8
3
332
Час вичерпався...
Таке буває часто,
Що ми виростаємо швидко.
Із тих відносин, що вважали
Ми кращими на світі.
Так сумно прощатися з ними,
І тебе розриває сумління.
Бо так легко ти прив'язався,
І це не просто спинити.
І наш час стікає невпинно,
Почуття - то потухше багаття.
І так важко зрозуміти,
Що відносини наші фатальні....
Що ми стали зовсім чужими,
Хоч такі рідні були.
І нам краще бути лихими,
Але не примушувати жити, як всі.
Треба дякувати за досвід,
Що приносить нам людина.
І завжди пам'ятати цю істину,
Завдяки якої стаємо ми сильними.
7
8
188
Подивися....
Подивися уважно, будь ласка,
На цей дивний світ вдалині.
Ти побачиш всі проблеми суспільства,
На які начхати хотів.
Ми живемо у світі де є,
Лише гори сміття--більш нічого.
Де люди вбивають тварин,
Відчуваючи тільки втому.
З кожним роком стає все тепліше,
І для нас це не проблема.
Ми живемо в буденних речах,
І не дивимося на небо.
Кожен день ріжуть у світі,
І вивозять кудись ліси.
Але нам все одно де жити,
Головне - живі ми.
Але все так просто змінити,
Зберегти землю свою.
Просто треба трохи прожити,
Створивши світ, неначе в раю.
12
4
291
Вікно
Вікно - дуже розширене поняття,
Ти можеш дивитися скрізь віки...
І там вбачати чесності й печалі,
Що так таємно заховали свої сліди.
Ми можемо дивитися в вікно,
І кожен буде бачити там різне...
Для когось осінь- темноти ковток,
А іншому- то радості первісник.
Ми можемо ховатися в кімнатах,
У найтемніші закутки душі.
І тільки у вікні вбачаємо ми правду,
Яку пройдисвіт знищує без сліз.
Вікно відображає спів людини,
І чує кожного серцебиття.
І правду, І брехню ти бачиш нині,
Через це, маленьке І беззахисне вікно...
10
0
261
Ти дивишся, але не спостерігаєш...
Ти дивишся, але не спостерігаєш,
Маленькі деталі ти не вбачаєш.
Хоча вони можуть відкрити,
Нову нішу всіх створінь.
Ти звик бачити, але не чути,
Тому бачимо тільки обложку.
Якби чули серця стук,
Мали б справжніх друзів навкруг.
Ти читаєш, але не проходиш скрізь слово кожне,
Хоча воно може задіти безпереможно.
І життя змінити твоє,
Може слово чарівне.
Багато речей приходять і зникають,
І всього позитиву ми не помічаєм.
Якщо ми б не квапили своє єство,
Проходили б через всі бурі і зло.
6
1
208
Фото
Фото-нетлінна історія,
Якою треба дорожити.
Все можна забути,
Та картинку не змінити.
Вона лишить по собі слід великий,
Про те, що дуже давно колись було.
І нагадає про все на світі,
Ти озирнешся- це лиш сон.
Так дивно, вона вертає нас в минуле,
А потім повертає у реаль.
І іноді так сумно стане раптом,
Така собі неуловимая печаль.
Ця фотоплівка, залишена на пам'ять,
Не перестане душу гріть твою.
Бо якщо фото зроблено без фальші,
То це велика рідкість у бою.
~Мілена~
8
6
273
Інтернет
Ми в світі ілюзій живем давно,
Але не думаємо, бо це -ніщо.
Ми віримо всім і всім пробачаєм,
І хочемо болю - його шукаєм.
Знаходимо думку, а може і дві,
Що породилися в вишині.
Телефон важливіший, ніж щастя потік,
Але Я б ніколи звідси не втік.
Ми ламаємо себе самого,
Думаючи про когось другого.
Цей обман не достоїн нас,
Тепер цю суть зрозуміти час.
~Мілена~
7
0
197
Дощ
Пора суму і тишини,
Коли очі піднімуться в небо.
Ти побачиш справжні мости,
Що зжигають себе без потреби.
Хмаринок зовсім не видно,
І птахи ледь -ледь літають.
В таку пору смутку,
Не хочеться бачить деталей.
Якщо причин не має,
Ти просто глянь на небо.
І нічого там не побачиш,
Серед дощових наметів.
Тебе поглинає печаль,
Що огортає пелиною.
Без причини жити - страх,
А життя без урону - погоня.
~Мілена~
7
0
269
"Привид"
В темному закутку сирого вечора,
Він повстав із глибокого місця.
Привид вийшов у світ людей,
Неначе німа пісня.
Він кружляв над тихим містом,
І шукав собі друзів в дорогу.
Але всі його боялись,
Мов він сама страшна потвора.
Хоча привид був зовсім іншим,
І нікого не міг образить.
Він боявся цього світу,
Що з'їдає всі наші мрії.
Просто люди судять інших
По палітрі своїх кольорів.
І тікати вже не сила,
Від таких, гнилих створінь.
Але він невпинно шукав,
Ту надію, яка допоможе...
Знайти у світі шлях,
Де душа для людини дорожча.
Де знецінюється страх...
Де всі люди дружні і добрі.
Якщо ви зустрінете цей край,
Обов'язково нас зустріньте без злості.
~Мілена~
9
4
202
"Дружба"
Ми живемо серед купи фальші,
Благаючи порятунку.
Та думки з'їдають нас,
Немов то кінець нашого гатунку.
Навколо нас сотні душ,
Нам треба лиш знайти ту,
Єдину, підходящю, саме свою.
Серед цієї толпи....
Ти знайди...
Знайдеш, неодмінно, колись,
Може, завтра, а може у сорок.
Пам'ятати треба одне:
Мине дощ- райдуга прийде.
Ти відчуєш піднесення культ,
Ніби життя ти своє переміг.
На новому "левелі" ти все знайдеш,
Те, на що раніше сподівання свої марнував.
Дружба? Це довіра чи може правда?
Для кожного по - різному значить...
Але без неї ніхто не зможе жити,
Можна лише існувати, і то не багато це значитиме.
~Мілена~
12
1
234
"Квітка "
Ти ідеш по світу, мов квітка,
Що росте, аби вижити швидко.
А вже потім шукати навколо,
Пережитки минулих історій.
Ти хотіла б пробитися в світ той,
Що наповнений виром загадок.
І прожити достойнеє літо,
Щоб заснула з тобою ця згадка.
Ти – маленьке створіння природнє,
І тебе розтоптали так швидко.
Хоч ти дуже хотіла собою
Милуватися цілу зиму.
Ти хотіла знайти в собі сили,
Полюбити себе в різний час.
Та людська доля – зовсім не квітка,
Ну а квітка–це доля людська.
~Мілена~
13
3
357
"Не всі птахи літати можуть..."
Не всі птахи літати можуть,
Або снаги нема на це.
У когось - крила не хороші,
Комусь, на жаль , не дано таке.
А, може, на щастя, не дано,
Бо тоді б кожен міг літати.
І сенсу мало від таких,
Які красу не здатні помічати.
Ту велич без крайньої висоти,
Свободу дій і співи вітру.
Якщо б таке відчути кожен міг,
Не цінували ми б величність цього світу.
І марнували всі святі моменти,
Не розуміли ці небесні казочки.
А просто тихо линули у небо,
Як ті крилаті, недоторкані птахи.
~Мілена~
12
0
224
