1 березня 1263р. 13:21

Ялен, Королівство Родок

Нік блукав вулицями давнього міста та зацікавлено спостерігав за людьми, які йшли по своїх справах та незважали на інших. Сонце світило в очі, але вітер досі був доволі холодним. Через кілька хвилин Нік підійшов до одного молодого чоловіка.

- Вітаю вас,- дружелюбно сказав чоловік,- Ви хотіли щось спитати?

- Так. Я шукаю одну людину. Лицар в дорогій броні.

- Тоді вам краще піти до свадів. Вони більше часу приділяють своєму зовнішньому вигляду, тому нерідко вдягають дорогу та красиву, але неякісну броню.

- Мені цікаво чи був тут один з таких.

- Що ж,- сказав чоловік, бачачи, що Нік не збирається йти,- Так, був один такий. Швендяв тут туди-сюди кілька днів тому. Кілька разів питав мене про корабель до Явіксхольма.

- Де він зараз може бути?

- Напевно, на кораблі. Він скоро відпливає, але ви можете встигнути.

Нік вдячно кивнув чоловікові та швидко покрокував до порту, де було лише кілька кораблів. Більшість з них не могли б пережити подорож до Пендору, тому чоловік пішов до найбільшого та найрозкішнішого. Підійшовши ближче, чоловік не побачив нікого знайомого. Вирішивши, що йому нічого робити в порту, чоловік пішов в таверну.

- І ось я сам, а проти мене тисячі цих чортів,- розповідав чоловік в таверні, тримаючи в руках кухоль пива, а навколо уважно слухало кілька десятків людей,- І тут, раптово, прибуває ціла армія всіх королівств Кальрадії, а головну роль відіграли родоки, адже саме родоцькі снайпери нещадно поливали ворожих солдатів арбалетними болтами.

- Ми родоки!- крикнув один чоловік з натовпу, а інші схвально загуділи.

Нік впізнав чоловіка, але вирішив стояти в стороні, спершись на балку, що тримала стелю.

- Розкажи ще щось!- вигукнув хтось за натовпу.

- Добре. Був я, значить, в одному особливому загоні Пендору. Ми були найманцями, але брали замовлення лише в тих людей, які були чисті серцем. І ось, через деякий час, ми надокучили королям в Пендорі, тому вони оголосили на нас полювання. Ми добре приховувались кілька місяців, доки не потрапили в пастку одного хорошого найманця, якого королі найняли, щоб вбити нас. Багато наших людей загинуло. Вижили тільки я, мій друг та його дружина, щоб привести нас до короля.- Нік усміхнувся, слухаючи чоловіка та згадуючи старі часи,- Я і мій друг змогли вибратись, але, на жаль, його дружина загинула в бою. Він довго шукав її вбивцю, а я пішов на службу короля, щоб дізнатись, хто з коронованих голів замовив вбивство.

- І так і не дізнався,- втрутився Нік.

- Дізнався, але він помер швидше, ніж я зміг його дістати.- мовив чоловік, обертаючись до Ніка,- Не думав, що ти будеш тут.

- Я довго шукав тебе, хоча не думав, що ти будеш розказувати історії в таверні,- Нік підійшов до Сера Рейна та потиснув його руку.

- Прошу мене вибачити,- звернувся Рейн до слухачів,- але в мене не так багато часу і я б хотів поговорити з своїм другом. Надіюсь, що ми ще побачимось.

Лицар кинув кілька монет власнику таверни та, разом з Ніком, вони вийшли надвір, де пахло рибою.

- Цілий рік пішов на те, щоб тебе знайти,- сказав Нік.

- Навіщо?

- Не знаю. Мені нічого робити, тому я вважав це за розвагу.

- Я вражений,- сказав Рейн та повернувся до океану,- Чесно кажучи, мені сподобалось в Кальрадії. Якщо не враховувати жахливо прокладені шляхи та розбійників, то тут дуже спокійно.

- Тобі пощастило, що ти потрапив в такий час. Якщо тобі тут сподобалось, то чому ти відпливаєш в Пендор?

- В мене є незакінчені справи. Мені жаль, що ми зустрілись тоді, коли я змушений відпливати. Що ж, як в тебе справи?

- Якщо чесно, то не дуже. Після битви в мене видіння та кошмари. Останнім часом їх стало набагато менше, але вони ще є. Радує те, що це не зайшло занадто далеко.

- Ти сильний, справишся.

- Так. Мені це вже казали.

- Я, закінчивши справи, планую поселитись в Пендорі. Заведу господарство і сім'ю і проживу так до кінця життя, якщо пощастить.

- Ти і осіле життя?

- Варто спробувати.

Вони сиділи на сходах на пристані та ще дві години говорили на різні теми, дивлячись на моряків невеликих кораблів, що готувались вирушати.

- Сер Рейн?- спитав чоловік, який неочікувано опинився в них за спинами.

- Так,- сказав чоловік, обертаючись до незнайомця.- Якщо вже пора відпливати, то я готовий.

- Ні. Я посланець з села Глунмар.

- Звідки?- перепитав Нік.

- З села Глунмар. Воно розташоване далеко в горах, тому не належить жодному з лордів. Єдине вільне село на планеті.

- Вітаю,- сказав лицар,- Чого вам потрібно від мене?

- Думаю, ви знайомі з паном Карпом. Декілька днів тому він помер і його останнім бажанням було, щоб ви були на похоронах.

Нік майже одразу побачив, як збліднів Нік.

- Сім'я загиблого хотіла б знати, чи ви приїдете на поховання.

- Так, приїду.

Посланець низько вклонився і через кілька хвилин чоловіки його вже не бачили.

- Чому?- спитав Нік.

- Що "чому"?

- Чому ти хочеш їхати в це забуте село, коли в тебе скоро відпливає корабель в Пендор?

- Цей Карпо був мені близьким другом на час подорожі по Кальрадії. Корабель буде новий, а в село я поїду.

Чоловік вирішив, поки що, не розпитувати друга про це. Вони віддали речі власнику таверни на зберігання, сіли на коней та швидко поскакали в село.

Вночі, коли вони зробили привал, Нік підійшов до Рейна, що сидів віддалік від вогнища.

- Навіть не питай мене,- сказав лицар,- Я не хочу про це говорити.

- Добре. Ти був у Глунмарі до цього?

- Ні.

- Ти повинен знати, що не просто так Глунмар ізольований від решти королівства. Ходять чутки, що люди там живуть за своїми правилами. Коли я був малим, батько розповідав мені про село, де не діють закони, а люди живуть так, як первісні предки. Я ніколи не був у Глунмарі, але впевнений, що він говорив саме про нього.

- Люди ж там живуть.

- Ніхто не знає як. Я зустрів багато мандрівників та пілігримів за своє життя, які подорожували по всьому світу, але ніхто не був в цьому селі.

- Чому ти мені це говориш?

- Для того, щоб ти був готовим до того, що можеш там побачити.

4 березня 1263р. 07:09

Глунмар, Королівство Родок

Морок, голод та смерть живе в цих краях. Забуте в глушині, відірване від всього світу, село, що дехто назву боїться вимовляти, уособлює в собі всі гріхи світу цього. Люди, що живуть у цих землях, бездушні та егоїстичні. Вони легко встромлять ніж у спину вчорашньому другу за крихту черствілого хліба. Та як це дивно не звучить, вони не винні у своїй жорстокості. Це лише небажаний наслідок від їхньої адаптації. В горах, що є неподалік від села, живуть розбійники, які витягують усі сили з навколишніх земель. За багато років залишилось лише одне єдине село, та одного дня люди в ньому збунтувались. Вони зрозуміли, якщо намагатись лише вижити, якщо коритись розбійникам, то і вони скоро зникнуть з лиця землі. Під час повстання померло багато розбійників, а ще більше селян, але цього було досить, що надовго відбитись від мародерів. За численні набіги та марні спроби розбійників повернути свою владу в цих землях, люди, із звичайних селян, перетворились на справжніх воїнів. Та через сотні битв, земля спустошилась, а ріки висохли, в лісах та горах зникли звірі та птахи, але люди не хотіли йти. Вони більше не знали нічого, окрім битв. У цих спартнаських умовах люди гартувались роками, і нарешті сатли тими, хто не тільки переживе найжорстокішу війну чи найсмертельнішу хворобу, але й стане сильнішим після цього. Ці люди найкраще ілюструють вислів: "Виживає найсильніший".

Нік та Рейн під'їхали до села. Перед селом, в радіусі кілометра, де-не-де видно розкидані кістки тварин та людей. Перед селом, на довгих і гострих списах, встромлені черепи людей, які, скоріше за все, провинились перед жителями. В'їхавши в село, чоловіки бачили покинуті, зарослі та завалені доми тих людей, які вже давно померли.

- Нам тут не дуже раді,- сказав Рейн, оглядаючись по сторонах.

- Точно,- погодився Нік, бачачи хижацькі погляди місцевих.

- Не дивно, що ніхто сюди не приїжджає.

Вони злізли з коней та оглянулись навколо.

- Ви можете нам допомогти?- спитав Рейн в двох молодих людей, які про щось говорили.

- Ти хто, в біса, такий?!

- Сер Рейн.

- Сер?- перепитав чоловік, витягаючи меча.

- Давно до нас не приїжджали багаті люди,- сказав другий чоловік, також витягаючи зброю.

- Опусти зброю,- сказав Нік, підходячи до компанії.

- А то що?

Чоловік спробував вдарити Ніка, але той ледве встиг ухилитись від дуже швидко удару чоловіка та вдарити його ліктем.

- Я здатен на більше.

- Покажемо їм, що ми гостям не раді.- сказав перший чоловік та спробував напасти на Рейна, але прогримів гучний вистріл і його голова розлетілась на шматки.

Рейн злякався вистрілу, тому відстрибнув від трупа, а Нік обернув голову, щоб побачити, хто це зробив.

- Вам краще піти зі мною,- сказав молодий чоловік, тримаючи в руках небезпечну зброю.

Вони зайшли в один з старих будинків, який виглядав давно покинутим, а все вкрилось товстим шаром пилу, окрім речей чоловіка.

- Що ви тут забули?- спитав Роб.

- Я можу спитатись в тебе те саме. Як ти після Булуги опинився тут?

- В мене з твоєю сестрою не вийшло скласти відносини, тому я вирішив подорожувати сам.

- В неї все добре?

- Так, я в цьому впевнений.

- Навіщо тобі ця зброя?

- Хай краще буде в мене, ніж в замку з селянами, які не можуть меча тримати та збіднілих лицарів, які хочуть лише слави та багатств. Я довго подорожував, намагаючись не залишатись на одному місці. Особливо після того, як дізнався, що Яроглек найняв мисливців за головами, щоб вони знайшли мене. Не дивись так на мене. Я знаю, що він обіцяв свободу всім, хто брав участь в Битві за Булугу, але він ще той кретин - говорить одне, а робить інше. Тікаючи від мисливців, я опинився тут. Місцеві побачили, яка сила в моїх руках, тому вирішили дозволити мені залишитись.

- Ти вбив одного з них,- сказав Рейн.

- Такі тут закони. Ти або живеш і вбиваєш, або не вбиваєш і помираєш. Краще скажіть, як ви тут опинились.

- Мій старий друг помер недавно, тому я приїхав, щоб вшанувати його пам'ять.

- Я й не знав, що у місцевих є друзі.

- Ти так багато знаєш про це село?

- Ні. Лише те, що сам бачу. Місцеві не дуже говорять про своє минуле та своє життя, а починати розмову з ними доволі небезпечно, як ви вже могли переконатись, але я дізнався, що свого часу група людей покинула село і заснували неподалік село Ільвія. Кажуть, що життя там прекрасне.

- В Кальрадії нема прекрасного життя.

- Порівняно прекрасне. На скільки часу ви приїхали сюди?

- Не знаю, але скоро поїдемо назад.

4 березня 1263р. 11:21

Глунмар, Королівство Родок

- Ніку,- сказав Роб до чоловіка, який сидів на порозі,- Я знаю, що ти тільки недавно прибув, але я зараз вирушаю в Ільвію для вирішення деяких справ і було б добре, якби ти поїхав зі мною.

- Навіщо?

- Гірські шляхи занадто небезпечні, тому їхати самому це чисте самогубство.

- Впораєшся сам?- спитав Нік в Рейна.

- Я не мала дитина. Просто не буду виходити з дому.

Через півгодини Нік та Роб вже вирушили в дорогу.

- Як давно ти з ним знайомий?- спитав Роб.

- З ким?

- З лицарем.

- Давно. Ще з ним ми робили свої подвиги в Кальрадії. Що ти збираєшся робити в Ільвії?

- Я домовився про зустріч з своїм старим знайомим. Маю передати йому одну річ.

Так вони говорили про різні речі, хоч більшість часу проїхали мовчки, доки не приїхали в село.

В порівнянні з Глунмаром, воно було ідеальним. Всі люди чисті та ситі, всі хати прибрані та багаті, всі тварини ситі та здорові. Кілька разів Нік бачив, як на нього задивляються дівчата. Раптово, до них вийшов староста. Це був старий дід з довгою сивою бородою та білосніжному вбранні.

- Вітаю вас, мандрівники,- дружелюбно сказав староста,- Чим я можу вам допомогти?

- Ми прибули сюди по власних справах,- сказав Роб.

- І прибули заскоро,- з докором мовив Нік,- Ми б хотіла оглянутись, якщо ви не проти.

- Так, звісно.

Нік зіскочив з коня.

- Я піду в таверну. Там має бути зустріч.- сказав Роб.

Нік мовчки кивнув та пішов в інший бік. Вийшовши на пагорб за селом, він побачив прекрасний вид на всю долину.

- Красиво. Хіба ні?- спитав староста.

- Красиво,- підтвердив Нік.

- Для мене велика честь бачити, що до нас приїжджають мандрівники. На жаль, вони не так часто тут через чутки про розбійників та сусідів.

- Як довго ви тут живете?

- Я один з перших поселенців. Близько сімдесяти років я ходжу по цій землі.

- Зважаючи на ваше розташування, до вас не часто приходить війна.

- Точніше сказати, ніколи. Якщо ви не проти, я б хотів провести вас та показати все найкраще, що є в нашому селі.

- Так, звісно.

- А ваш супутник?

- Здається мені, що він не дуже любить культурну діяльність, тому краще йому бути в таверні.

Зайшовши в таверну, Роб дуже здивувався чистоті та високій культурі людей. Всі були вихованими, культурними, не смітили та не лаялись, що зовсім суперечило тому, що бачив чоловік за своє життя. Знайшовши вільне місце, він сів та почав спостерігати за людьми, чекаючи, коли прийде його знайомий.

Через кілька хвилин до чоловіка підсів старий дід.

- Тобі чимось допомогти?- невдоволено спитав Роб.

- Тобі потрібна допомога. Ти не тутешній.

- Ти спостережливий.

- Так. Навіщо ти прибув сюди?

- Я не думаю, що тобі варто про це знати, старий,- агресивно відповів чоловік.

- Ти думаєш, що ти крутий, якщо молодий та сильний, але насправді це не так. Запам'ятай, що навколо тебе багато демонів.- швидко говорив дід. Роб дивився в божевільні очі старого.

- Ти про що?

Раптово до них підійшли три молодих хлопця та витягнули старого з-за столу. Вони взяли його за сиве волосся та витягнули на середину таверни.

- Ти порушуєш місцеві правила, старий,- мовив один з хлопців та сильно вдарив діда по нозі, від чого він заверещав.

- Ти що робиш?!- розлючено спитав Роб, підходячи до хлопців. В цей момент чоловік побачив, що іншим людям абсолютно байдуже на те, що робили з старим.

- Ми не хочемо заподіяти тобі болю, тому відійди.

- Можливо, ти й не хочеш, але я дуже хочу,- сказав Роб та сильно вдарив хлопця в обличчя.

Другий хлопець напав на Роба, але той ухилився від удару та сильно вдарив противника в ногу. Той закричав, а Роб сильно вдарив його коліном. На жаль, третій хлопець підійшов до чоловіка з-заду та приставив ножа до його горла. Один з хлопців встав, підійшов до старого та одним рухом зламав йому шию.

- Тобі пора поговорити з старостою.- сказав хлопець.

Нік та староста довго гуляли по селу, яке виявилось набагато більшим, ніж виглядало з пагорбів. Старий часто жартував та усміхався, тому Нік і не підозрював, що в таверні щось не так.

- Я чув, що село заснували вихідці з Глунмару,- сказав Нік.

- Так,- постійна усмішка на обличчі старости зникла,- Ми намагаємось не згадувати про це, оскільки в нас немає нічого спільного з цими варварами.

- Ви підтримуєте якісь зв'язки?

- Ми схожі на тих, які підтримують зв'язки з варварами? Ми живемо повністю відокремившись від них, тому наше село процвітає.

До старости підбіг малий хлопець та щось тихо прошепотів на вухо.

- Прошу мені вибачити, але в мене ще є невирішені справи,- сказав староста,- Не сумуйте.

Нік легко кивнув та оглянувся, щоб побачити куди йти далі. Оглядаючи село, він побачив молоду дівчину, яка вибігла з дому та побігла до лісу, що ріс неподалік. Дівчина йшла необережно, тому частини її сукні рвались, зачіаючись за гілки. На мить, вона побачила швидкий рух серед дерев.

- Агов! Тут хтось є?!

Вона швидко оглянулась навколо, але нікого не побачила.

Нік йшов по її слідах, обережно ступаючи, що не привертати до себе увагу. Пройшовши ще кілька метрів він почув крик. Нік рвонув з місця та без проблем пробіг двісті метрів менше, ніж за хвилину. Чоловік зупинився за тридцять метрів від дівчини, яка притулилась до дерева, та двох вовків, які повільно підходили до неї, чекаючи моменту, щоб напасти. Нік натягнув тятиву та вистрілив в одного з вовків стрілою, яку йому колись дала Іміра. Попавши в тіло тварини, стріла голосно вибухнула, розірвавши його на шматки. Другий вовк злякався вибуху, тому втік до лісу. Чоловік повільно та обережно підійшов до дівчини, яка була дуже зляканою. Вона не плакала, але була шокована.

- Я хочу тобі допомогти,- сказав Нік.

- Позаду!!!- крикнула дівчина.

Нік вчасно відстрибнув вбік. Ще секунда і йому в голову потрапила б сокира. Натомість, вона ввіткнулась в стовбур дерева. Нік обернувся та побачив чоловіка середніх років та двох вовків, що були коло нього. Чоловік безмовно вказав пальцем на Ніка і два вовки швидко побігли до нього.

Чоловік встиг відстрибнути від стрибка тварини. Прокотившись під поваленим деревом, він витягнув рунний меч. Один з вовків напав на Ніка, але той швидким рухом відрубав голову хижаку. Другий вовк повільно йшов навколо чоловіка, чекаючи хорошого моменту для нападу. Доки увага Ніка була прикута до хижака, старший чоловік стрибнув на чоловіка та повалив його з ніг. Чоловік зміг захиститись від сильних ударів противника та скинути його з себе. Нік спробував встати на ноги, але на нього накинувся вовк. Чоловік ледве стримував пащу хижака, щоб той не перегриз йому шию, але розумів, що довго не протримається, тому витягнув ножа та вдарив хижака в живіт, а потім добив його ударом в шию. Нік скинув з себе закривавлене тіло тварини та побачив, що чоловік повільно наближається до дівчини.

- Я ж вам нічого не зробила!

Чоловік замахнувся сокирою, але Нік стрибнув на чоловіка. Противник зміг втриматись на ногах, але Нік міцніше схопив свого ножа та кілька разів вдарив ворога в шию. Чоловік впав на спину, придавивши Ніка, але він скинув з себе тіло чоловіка.

Дівчина підійшла до одного з струмків та почала жадібно пити воду звідти.

- Хто ти?- спитала дівчина.

- Той, хто врятував тобі життя. Тобі не треба знати мого імені. Чому ти пішла в ліс?

- Я не могла просто чекати вдома.

- На що?

- Я не хочу про це говорити.

- Це, скоріше за все, щось важливе, якщо ти пішла в ліс, в якому водяться вовки.

- Так.

Нік сів на один з великих каменів, що був неподалік та мовчки дивився на дівчину.

- Добре,- видихнула дівчина,- Кілька років тому я познайомилась з одним з хлопцем і полюбила його, а він мене. Батьки були проти такого, бо хотіли одружити мене на багатому та впливовому. Мій хлопець зник рік тому і я його шукала, але сьогодні батьки сказали, що бачили його в цьому лісі, тому я і прийшла сюди. Коли я побачила вовків, я все зрозуміла, тому змирилась з долею, але ти врятував мене... І тепер ти мене не залишиш.

- Якщо хочеш, я можу піти,- сказав Нік, встаючи з каменя.

- Ні!

- Тоді ходи зі мною в село... Ти сказала, що все зрозуміла. Що саме?

- Вже кілька років в нашому селі загадково зникають люди. Жителі кажуть, що вони йдуть в ліс і їх роздирають вовки, але молоді говорять, що це старійшини приносять данину комусь, щоб вони не нападали на село. Спочатку я не вірила в ці чутки, але тепер...

- Це жахливо.

Вони швидко йшли лісом, тому шлях до села був недовгим. Там вони побачили скупчення людей, що зібралось на найбільшій вулиці.

- За наказом старости села з 1261 року, ти засуджений до смертної кари,- говорив незнайомий чоловік.

- Це несправедливо,- вигукнув хлоець, виходячи з натовпу,- Я був в таверні та бачив, як наша "міліція" напала на старого. Цей мандрівник робив те, що мав робити, поки інші просто спостерігали,- хлопець вказав на Роба.

- Якщо тобі щось не подобається, то можеш йти в Глунмар,- сказав чоловік, що виносив вирок,- Там таких, як ти люблять.

- Мені теж дещо не подобається,- сказав Нік, виходячи вперед.

- Ти друг того мандрівника! Схопити його!

Декілька чоловіків підійшли ближче до Ніка, але той витягнув меча.

- Тільки спробуйте. Я думаю, що ви знаєте, хто я такий.

- І хто ж ти?

- Нік Блек... Герой Битви за Булугу... Ви не чули про мене? Про Лезаліта? Фірентіса? Летардіана? Ні?

Нік спостерігав за воїнами, що обступили його. Всі вони чекали моменту, щоб напасти на чоловіка. Всі, крім одного. Невідомий хлопець напав на чоловіка з-за спини. Той, не обертаючись, ухилився від удару, рубанув противника по животу, а другим ударом відрубав голову. Лише після того, він побачив, що хлопцеві було не більше 13 років. Впевнене та вдоволене обличчя Ніка сповнилось жахом. Він не вперше вбивав дітей, але поклявся собі, що більше ніколи цього не зробить.

- Значить герой, не такий вже й герой,- байдуже сказав чоловік з натовпу,- Я, як довісдчений мисливець можу сказати, що ти ведеш себе, як звір.

- Тобі не місце в нашому селі! Ти повинен померти.

На Ніка напало з десяток людей. Чоловік міцніше стиснув меч та почав вбивати всіх, хто піднімав на нього зброю. Робив він це своєрідно, наче в танці. В цей момент чоловік не думав про те, кого вбиває, а лише згадував свої тренування в Нічних Вершників. Коли майже всі противники лежали мертвими, пролунав постріл, а Нік відчув печіння в плечі. Обернувшись, чоловік побачив, що це мисливець зробив постріл з зброї Роба.

Дівчина, яку врятував Нік, швидко підбігла до Роба та розв'язала його, поки всі були в шоці від нової зброї. Роб та дівчина допомогли Нікові піднятись, сіли на коней та швидко втекли з села.

- Вони втекли,- сказав один з селян до мисливця, дивлячись на зброю.

- Хай тікають. Їм всеодно ще недовго залишилось жити.

4 березня 1263р. 19:49

Глунмар, Королівство Родок

Був хороший сонячний день. Легкий холодний вітер дув з-за гір. Сер Рейн йшов брудною вулицею Глунмару, доки не прийшов до поховання Карпа.

- Він був хорошим воїном та сильним чоловіком,- говорив один з жителів,- Пам'ятаю, він завжди казав, що ненавидить це місце, тому втече, як тільки буде нагода. Тепер він у кращому світі.

Люди по черзі підходили до могили Карпа та говорили чутливі слова, а Рейн мовчки слухав та дивувався, бо не думав, що ці люди здатні на такі емоції.

Через кілька хвилин до лицаря підійшов один з селян.

- Не забувай своє місце, чужак. Якщо нам щось не сподобається, тобі не жити.

Прощання тривало ще кілька годин. Сонце стояло високо над горизонтом, коли люди почали розходитись. Рейн постояв ще кілька хвилин та підійшов до дружини Карпа.

- Ви його знали?- спитала жінка, коли побачила лицаря.

- Так. Одного разу він врятував мені життя.

- Як вас звати?

- Рейн.

- Сер Рейн з Пендору. Після повернення, Карпо часто згадував про вас. Він говорив, що ви дуже допомогти йому.

- Так. По дорозі з Рейвадину на нього напали розбійники, а я був поряд, тому допоміг. По дорозі до Ялену на нас ще нападали кілька людей, але ми з ними справились.

- Я думаю, що він би зрадів, якби знав, що ви прийшли сюди. В нього не було друзів, крім вас.

- Всі ці люди, що прийшли?- спитав Рейн.

- Ні. Це просто односельчани. Якщо хтось помер в селі, то всі мають прийти попрощатись з ним. Такі в нас звичаї. Справжнім другом були лише ви.

- Він страждав?

- Ні,- відповіла жінка і Рейн побачив, що по її щоці прокотилась сльоза.

Увагу лицаря та жінки привернули вершники, що в'їхали в село.

- Йому потрібна допомога,- сказав Роб, коли Рейн підійшов до них. Чоловік підняв Ніка, вони зайшли в один з будинків і Рейн перев'язав раненому рану.

- Що сталось?- занепокоєно спитав лицар.

- Ідеальне село виявилось занадто далеким від ідеалу.

Рейн побачив дівчину, яка постійно виглядала вікно та з острахом чогось чекала.

- Щось не так?- спитав лицар.

- Павет вже давно будував плани нападу на Глунмар, а зараз в нього є зброя та привід.

- Павет?

- Мисливець, який ранив Ніка,- пояснила дівчина.

- Чекай, ти хочеш сказати, що в будь-який момент сюди може прийти кілька сотень озброєних селян?- спитав Роб.

- Так.

- Мені треба зв'язатись з своїм другом. Думаю, він може допомогти,- говорив Роб,- Тут є голуби?

- Я попереджу людей, щоб були готовими до нападу,- сказав лицар.

- Ти думаєш, що вони тобі повірять?

- Це вже їхня справа, але попередити їх треба.

- Будь обережнішим, бо одне зайве слово чи рух і ти труп,- сказав Роб,- Де тут ці чортові голуби?!

Рейн та Роб вийшли з старого будинку, залишивши дівчину приглядати за Ніком. Рейн підходив до чоловіків, що стояли на вулиці та попереджав їх про напад.

- Ви повинні готуватись до бою,- говорив Рейн до чоловіка,- Сховай тих, хто не може воювати.

- Не смій мені наказувати!- сказав брудний чоловік, підходячи до Рейна,- В нас всі воюють.

Лицар провів поглядом чоловіка, який також пішов попереджати людей, коли почув крики. Лицар повернув голову та побачив кілька сотень озброєних селян, озброєних вилами, косами та саморобними луками.

- Смерть варварам!- кричали нападники.

Двоє селян побігли до лицаря та спробували вбити його, але чоловік вправно ухилився від двох ударів та легко розрубав противників. Спочатку лицар приготувався до бою, але через кілька секунд почав відступати, розуміючи, що не встоїть проти сотні.

- Почалось,- сказав Роб, який разом з дівчиною був коло Ніка. Чоловік визирнув у вікно та побачив, що нападники вбивають все, що бачать.- Мені треба йти.

Жителі Глунмару, яких було набагато менше, швидко організувались та напали на ворогів. Між селянами почалась битва. Вони нещадно різали один одного і продовжували боротись, незважаючи на рани та крики. Жителі Глунмару тримались достойно, оскільки все життя тренувались, але нападників було набагато більше, тому бій, який мав бути швидким, затягнувся.

Скориставшись різаниною, в покинутий дім ввійшов Павет та двоє селян. Він одразу побачив раненого Ніка та молоду дівчину, що стояла коло нього.

- Ти була однією з нас, але вирішила допомогти варварам та вбивцям.- сказав мисливець.- Дуже жаль.

- Не смій чіпати мене!

- Ти перейшла до них, бо я ранив його? Ти ж бачила, що він зробив. Він вбив дитину та кілька десятків твоїх односельчан. Людей, які тобі допомагали, з якими ти дружила та гралась. Він заслужив на смерть, бо це справедливо.

Один з селян швидко підійшов до дівчини та схопив її, а другий витягнув ножа та підійшов до Ніка. Селянин замахнувся, але Нік сильно вдарив його своїм ножем в живіт. Професійний воїн давно отямився, але чекав слушного моменту, щоб напасти. Другий селянин відпустив дівчину та пішов до Ніка, але той кинув ножа в противника. Павет приготував зброю та прицілився в Ніка.

- Сьогодні ти точно здохнеш,- сказав мисливець та приготувався стріляти.

Тоді Павет побачив, що просто на нього біжить дівчина, тому повернув зброю та вистрілив в неї. Нік побачив, що тіло дівчини впало на підлогу, а з її рани пішла кров. Чоловік швидко взяв ніж з руки мертвого селянина та пішов до Павета. Чоловік спробував вистрілити ще раз, але марно. Нік притиснув чоловіка до стіни та кілька разів проткнув його ножем.

Чоловік кілька секунд дивився на стікаючого кров'ю Павета. Почувши крики, чоловік швидко вдягнувся та вийшов на двір. Біль від рани давав про себе знати, але чоловік терпів його. Тоді він побачив Сера Рейна та Роба, до яких бігло кілька десятків селян. Нік розумів, що не зможе до них пробитись, але вступив в бій, б'ючись пліч-о-пліч з жителями Глунмару.

- Здається, удача не на нашому боці,- сказав Рейн.

- Пам'ятай, друже, удача - це міф.- сказав Роб.

Ворогів було все більше. Тоді Рейн та Роб побачили кінноту, що спускалась з пагорба, що був зовсім близько до села. Кіннота вдарила в тил нападаючих та швидко проріджувала їхні ряди. Селяни, які не мали броні та нормальної зброї не могли протистояти професійним воїнам. Після прибуття кінноти, бій тривав недовго. Селяни вирішили здатись та зберегти свої життя.

Через кілька хвилин після завершення битви, до Ніка, який сидів на лавці, неподалік від старого будинку, та Роба, що сидів коло нього, підійшов лицар в дорогій броні.

- Дуже радий бачити легендарного захисника Булуги,- сказав лицар, тиснучи руку Нікові.- Чесно кажучи, не думав, що ви ходите в такій легкій та дешевій броні.

- Важка сковує мої рухи.

- Нам дуже пощастило, що ти був неподалік,- сказав Роб до лицаря.

- Так. в мене були справи в Ялені, але як тільки я отримав твого листа, одразу вирушив сюди. Ти обіцяв мені, що покажеш неймовірну зброю.

- Так, вона в будинку. Ходи зі мною.

Роб побачив невдоволене лице Ніка, але проігнорував його. Нік провів їх поглядом та побачив Рейна, що йшов до нього.

- Думаєш, правильно, що ця зброя опиниться в руках найманців?- спитав лицар.

- Колись ми були такими ж.

- Я не думав, що ще буду брати участь в битвах, але, здається, це був мій останній бій,- сказав Рейн.- Що будеш робити тепер?

- Треба залікувати рани, а там буде видно. Напевно, відправлюсь в подорож.

- Ніяк не заспокоїшся?

- Здається, що ніколи,- усміхнувся Нік.

- Просто будь обережнішим.

Сер Рейн сів на коня та поскакав з села.