Величезне поле битви. Багатотисячна армія зійшлась у масштабній битві з не менш великим військом. Люди помирають тисячами через незрозумілі для них причини. Вдруге в історії всі правителі Кальрадії об'єднались проти спільного ворога. Десятитисячна армія вершників скакала вперед, просто на ворожих солдатів. Лицар на білому коні був одним з керівників ордену Нічних Вершників. Такими були його умови. Розрубуючи противників, він скакав вперед, щоб вбити ворожого головнокомандувача. Білого коня поранили, тому лицар пробирався пішки. Він бачив смерть, на нього лилась кров, взуття грузнуло в землі, яка була мокрою від крові, ранені солдати кричали та благали про допомогу, а в повітрі відчувався металевий присмак. Нарешті, лицар пробрався до головнокомандувача, при цьому вбивши десятки ворожих солдатів. Чоловік напав на свого ворога. Відбивши кілька ударів, лицар спробував вдарити у відповідь, але щось пішло не так. Головнокомандувач відбив удар та сильно вдарив лицаря. Той пропустив ще кілька смертельних ударів та впав на землю.

25 жовтня 1262р. 08:45

Околиці Рейвадина, Королівство Вегір

Нік різко підвівся на землі. Сонце, що сходило з-за горизонту, світило йому в очі, тому він був змушений закрити обличчя руками.

- Знову кошмари?- спитав Лезаліт.

- Так. Битва за замок,- відповів Нік.

- Який це вже раз? Десятий?

- Не знаю. Я збився з рахунку.

- Вони вже ніколи не повернуться. Ми відбили їхній напад та розбили їхні війська.

- Я так не думаю. Кілька років тому я був в одному з храмів Пендору. Я бачив пророцтво, яке було адресовано мені.

- Вражає. Що там було?

- Якийсь мудрець, чи псих, говорив, що Пендор і Кальрадію чекають дві біди: хвороби та величезна армія.

- Наскільки я знаю, хвороба вже знищила імперію, а ворогів ми відбили, тому можеш не хвилюватись. Може тобі варто відпочити від цього всього?

- Я й так залишив замок на Джеремуса.

- І вирішив мандрувати. Під відпочинком, я маю на увазі, щоб ти десь оселився, завів сім'ю та почав жити нормальним життям.

- Я думав над цим, але ніяк не можу наважитись закінчити таке життя. Я боюсь розчаруватись у сімейному житті.

- Ти просто не хочеш...- почав Лезаліт, але Нік перебив його.

- Годі! Якщо ти вже проснувся, пішли в село. Скажемо, що бандити більше їх не турбуватимуть.

Лезаліт втомлено видихнув, зібрав речі і вони швидко поскакали в село.

- Ми вам дуже вдячні!- радісно говорив староста села, коли почув хороші новини від чоловіків,- Якщо чесно, багато селян втратили віру в таких людей, як ви, але я все ще вірю.

- Віру в кого? В найманих вбивць?- спитав Нік.

- В тих, хто допомагає простим людям.

Поговоривши з старостою про нагороду, Нік та Лезаліт пішли в таверну.

- Скільки нас вже не було?- спитав Лезаліт,- Близько року, якщо я не помиляюсь. Думаю, що нам вже пора повертатись.

- Навіщо? В замку для мене всеодно немає роботи. Ми запросили велику кількість селян і Фірентіс їх успішно тренує, а Джеремус робить все решта. Нам просто нічого там робити... Принаймні, мені.

- Не треба мені тут говорити, що тобі там нудно. По-перше, в замку вже багато людей, тому завжди комусь потрібна допомога, а по-друге, визнай, що ти просто тікаєш подалі звідти, щоб позбутись кошмарів. Ти вважаєш, що чим дальше ти від поля битви, тим легше тобі буде.

- Тобі не зрозуміти. Я знаю, що ти досвідчений командир і воїн, але я брав участь в десятках битв, вбив тисячі людей, боровся з тобою проти клятого монстра та побував в іншому світі, щоб перемогти чародія, але це... Це зовсім інше. Битва за Дирим була звичайною політичною сутичкою, до якої я вже звик, але те, що сталось коло Булуги - інше. Сотні тисяч, якщо не мільйони, людей вбивали один одного. Заради чого?

- Виживання. Ти не бачив того, що бачив я. Ті воїни - варвари. Вони вбивали всіх, хто не міг бути їхнім воїном чи рабом. Я бачив як три сотні їхніх воїнів жорстоко та за кілька хвилин жорстоко вирізали тисячу моїх найманців. Я бачив, як вони захоплювали Ривачег. Вони не відчували страху і не злякались машин, що стріляли вогнем, хоча навіть я боявся їх, хоч і був по цю сторону. Якщо ти хочеш себе жаліти і говорити, що в тебе травма, тоді заважати не буду, але я тебе жаліти не збираюсь! Я теж брав участь у тій битві і теж бачив все на власні очі!

- Звідки ти їх так добре знаєш?- спитав Нік, надпивши пива.

- Коли я був малим,- неохоче почав Лезаліт,- вони напали на замок, де я народився. Їх було небагато, близько трьох тисяч, але, як ти розумієш, цього було достатньо, щоб вбити сім тисяч добре озброєних та навчених захисників замку. Я і сестра втекли звідти під час нападу. Вони вбивали всіх, тому новини про них поширювались повільно, а тим, хто виживав - не вірили. Я з сестрою бігли кілька днів, але вони дістали її. Я спробував врятувати її. Мені тоді було 14 і зрозуміло, що я не міг боротись навіть проти десяти воїнів. Я зміг втекти від них і влаштуватись на службу до одного з близьких друзів мого батька, але він і чути не хотів про похід на ті племена, щоб врятувати сестру. Тоді я зрозумів, що робити мені нічого, тому я відправився в Кальрадію.

- Мені жаль.

- Не думай, що тільки ти бачив жахіття в своєму житті.

Лезаліт встав з-за столу та вийшов надвір, ледь не наткнувшись на трьох озброєних чоловіків, які зайшли в таверну.

- Дай нам найкраще пійло та найкращу дівку!- крикнув один з прибулих.

- Ми не надаємо таких послуг,- відповів власник таверни.

- Тоді дай нам свою доньку чи дружину,- сказав чоловік і засміявся. Його п'яні друзі теж почали сміятись.

- Я думаю, що хорошо пійла ти можеш попити в калюжі,- сказав Нік, встаючи з-за столу,- а щодо дівчини? В тебе є два друга, тому можеш попросити в них допомоги в цьому питанні.

Чоловіки глянули на Ніка та потягнулись по зброю.

- Йшов би ти звідси обірванцю, доки яких проблем не сталось,- сказав чоловік.

- Відчуваю, що вже пізно. Проблеми вже тут.

Розбійник підійшов до Ніка та замахнувся для удару, але чоловік вчасно ухилився, вдарив противника ліктем в спину і кілька разів в живіт. Другий чоловік побіг просто на Ніка, але воїн ухилився та вдарив ворога головою об стіну. Третій ворог замахнувся. Нік приготувався відбити удар, але, на мить, йому здалось, що він вже бачив це обличчя в битві коло Булуги, а навколо чути крики болю та розпачу. Цієї миті вистачило ворогу, щоб повалити Ніка на підлогу та кілька разів сильно вдарити його гострою палкою. Ворог витягнув ножа та замахнувся для удару, але, почувши шум бою, Лезаліт ввірвався в таверну та двома швидкими ударами меча вбив противника.

- Старієш?- спитав Лезаліт, допомагаючи Нікові піднятись.

- Мені лише 29, на відміну від тебе. І цих двох,- чоловік вказав на два тіла, що лежали на підлозі,- переміг я.

- Потім будеш хвалитись.

Друзі вийшли з таверни та, сівши на коней, поскакали з села.

25 жовтня 1262р. 21:21

Рейвадин, Королівство Вегір

Нік та Лезаліт сиділи в кімнаті на другому поверсі таверни.

- Треба думати, куди йти далі,- сказав Лезаліт,- Може хочеш навідати свою сестру? Я чув, що вона доволі непогано освоїлась в Хальмарі.

- Поки що, я за нею не так сильно скучив, щоб їхати в Хальмар.

- Тоді куди?

- В Джелкалу. Давно я там не був.

- Чим далі від Булуги,- пробурмотів Лезаліт. Він встав з крісла та підійшов до вікна.- Ти просто хочеш подивитись на місто?

- Ще не визначився.

- Давно пора,- сказав чоловік в чорній броні, що несподівано опинився на кріслі в кутку кімнати.

Нік та Лезаліт одночасно витягнули зброю.

- Як ти це, мать твою, робиш?!- спитав Лезаліт.

- В цьому немає потреби,- сказав Спайс,- Я прийшов сюди з іншої причини. Ніку, наскільки я пам'ятаю, ти винен мені за битву і я б хотів, щоб ти сплатив борг. Ти маєш зробити те, що я ввічливо попрошу.

- Що саме?

- Після поразки Чорного Ордену залишилась група людей, яка вирішила не зупинятись та продовжувати боротьбу за їхні ідеали.

- Наскільки я знаю, в вас з Чорним Орденом схожі інтереси.

- Методи в нас різні. Вони хочуть все вирішити однією війною, а ми робимо все поступово. Справа не в цьому. Група людей, про яку я говорив, серед яких і твої знайомі, заважають нам виконувати наш план. Крім того, Чорний Орден продовжує загрожувати Кальрадії, тому я хочу, щоб ти знешкодив цих людей.

- Кого?

- Нойон Тирида, Емір Лакем, Емір Атис, Граф Харрінгот і ще один, чиє ім'я мені невідоме.

- Я не вбиватиму їх.

- Я й не просив цього. Мені начхати, що ти будеш робити, але я хочу бачити результат. Зроби все необхідне, щоб вони нам не заважали і не становили загрози.

Спайс встав з крісла та вийшов з кімнати.

- Це був магістр Нічних Вершників?- вражено спитав Лезаліт.

- Він самий.

- Вау! Що тепер будемо робити?

- Треба зустрітись з тими, кого він назвав. Проігнорувати Спайса ми не можемо.

- Їдемо на свято в Дуркубу?

- Так, саме туди.

29 жовтня 1262р. 20:46

Дуркуба, Саранидський Султанат

Нік та Лезаліт їхали гарячою пустелею, серед золотих пісків, доки не наблизились до воріт багатого міста Дуркуба, яке нічим не відрізнялось від інших саранидських міст, окрім того, що більшість жителів цього міста ніколи не відчували сильного голоду, що було рідкістю для Кальрадії.

- Сьогодні в місті свято, тому всяких бродяг не впускаємо,- сказав гвардієць, що стояв коло воріт.

- Ми не бродяги,- заперечив Лезаліт,- Ми привезли з собою вино та вишукану їжу. Просто з Правену.

- Покажіть.

- Ми б з радістю, але відкривання діжок та скринь з харчами може зайняти немало часу, а свято вже давно триває,- мовив Нік.- Не думаю, що ви хочете, щоб сюди прийшов Емір Атис та дізнався в чому справа.

Гвардієць обдумав слова Ніка, а тоді відступив, пропускаючи їх. Вони в'їхали в велике місто, яке було прикрашене екзотичними рослинами та ретельно прибране.

- За скільки ти купив цього воза?- спитав Нік, поки вони їхали вулицею міста.

- Кілька десятків динар.

- Лише?

- Я сказав селянину, що ми залишимо віз тут, тому він зможе прийти через кілька днів та продати все, що там наскладав.

- Розумно.

Чоловіки зупинились коло одного з провулків, за кілька десятків метрів від таверни, і злізли з воза.

- Що далі?- спитав Лезаліт.

- Поки що, не знаю. Нам потрібно пробратись в палац та поговорити з лордами. Якщо те, що говорив Спайс правда, то нам потрібно вбити їх.

- Так, це я зрозумів. Проблема в тому, що нас не пропустять всередину. Я вже був на таких святах. Нікого без запрошення не впускають. Якщо принесли якісь припаси, то виходять слуги в супроводі охоронців.

- Це проблема. В будь-якому випадку, свято тільки почалось, тому в нас ще є, як мінімум, два дні, щоб все обдумати.

Вони пройшли вулицею та зайшли в таверну, де було доволі мало людей. Самотній бард напивався від горя, а в найдальшому кутку сиділа компанія найманців, яка святкувала недавню перемогу.

- Принеса нам пива,- сказав Лезаліт до молодої дівчини, що розносила напої.

- Я не буду,- відмовився Нік.

- Відколи ти не п'єш?

- Завжди. Нам треба придумати план, а для цього треба тверезо мислити.

- Хіба ми колись діяли по плану? Зайдемо туди, переб'ємо всіх, хто підніме на нас зброю і... Так, ти правий. Нам потрібен план. Можна підкупити охорону, щоб вони нас пропустили. Тоді ми зможемо все зробити тихо.

- Не думаю, що це хороша ідея. В нас з собою не так багато грошей. Треба трохи подумати. Найкращі думки приходять з часом.

- Як аргументи після суперечки.

- Саме так,- погодився Нік, встаючи з-за столу.

- Хочу тобі нагадати, що незважаючи на їхню допомогу коло Дириму та Булуги, вони вбивці та зрадники, тому не треба їх жаліти,- сказав Лезаліт до Ніка, що вже йшов до кімнат на другому поверсі таверни.

Нік на кілька секунд зупинився, щоб обдуати слова Лезаліта, але через кілька секунд піднявся на другий поверх.

- Мій друг оплатить кімнати,- сказав Нік до власника таверни, що спускався сходами.

Чоловік лише кивнув та спустився вниз. Зайшовши в кімнату, Нік побачив молоду дівчину, що сиділа всередині.

- Прошу мене вибачити, але мені здається, що ви помилились.- ввічливо сказав чоловік.

- Пробачте, але мене призначили вашою служанкою на час перебування в цій таверні,- сказала дівчина, встаючи з стільця.

- Дякую, але мені не потрібні ваші послуги. Я цілком можу сам про себе подбати.- чоловік усміхнувся та відступив від дверей, натякаючи, щоб дівчина пішла.

- Прошу, не треба. Мене можуть вигнати, якщо я не буду робити свою роботу, а мені просто нікуди діватись.

- На півночі є чудовий замок під назвою Булуга. Там раді всім.

- В мене немає коштів, щоб дістатись туди. Ви повинні розуміти, що я помру в пустелі, якщо мене виженуть звідси.

- Добре, добре, залишайся,- сказав Нік,- Залишайся, але, прошу, не заважай мені.

Нік ліг на ліжко та швидко заснув.

Як і в минулі рази, він опинився на величезному полі битви. Навколо були лише кров та крики. Противники атакували його зі всіх сторін, але він вдало ухилявся та відбивав ворожі удари. Відбивши черговий удар, чоловік побачив, що його проткнула стріла.

Нік проснувся з криком.

- Чорт забирай,- сказав до себе Нік.

- Я вам можу чимось допомогти,- через кілька секунд в кімнату зайшла дівчина.

- Ні, все добре.

- Пробачте. Просто я побачила, що ви досвідчений воїн, судячи з вашого одягу та броні. Я подумала, що ви брали участь не в одній битві, а оскільки мій брат був солдатом, я могла б вам допомогти.

- Дуже сумніваюсь.

- Дуже часто розмова допомагає набагато краще, ніж інші методи.

Нік довго вагався, але, все ж, почав.

- Я не можу сказати, що був праведником. Бляха, вперше я вбив людину, коли мені було 14 років. Я розумію, що вбивство нічим не виправдаєш, але часто говорив собі, що роблю це для того, щоб захистити себе та інших від чогось гіршого. Я вважав, і зараз вважаю, що краще вбити вбивцю, ніж хай він вб'є когось невинного. Тоді я був молодим та наївним, служив в Королівській Гвардії вже покійного короля. Мені дуже часто говорили, що я борюсь за справедливість, захищаю короля для того, щоб принести мир у цей світ. Тільки-от, це все брехня. Я був в бандитському клані, потім приєднався до найбільш небезпечних та професійних найманців світу, які говорили про абсолютний мир, якого можна досягти тільки після повного контролю над світом. Лише згодом я зрозумів, що мета не виправдовує засоби. Після усвідомлення вини, у снах, я почав бачити всіх, кого вбив. Абсолютно всіх. Я намагався почати нове життя, тому став мисливцем, але мені "пощастило" зустріти дівчину, яка змогла змінити моє життя. Після того я познайомився з нольдором, а далі почалось моє активне життя. Тоді ж, мерці почали з'являтись набагато рідше, а потім і зовсім зникли, тому мені стало набагато легше тримати себе в руках. До недавнього часу.

- Битва за Дирим і за Булугу?- спитала дівчина.

- Так. Не дивно, що вони стали такими популярними. Хоча я й намагався тримати себе в руках після Дириму. Це було доволі просто, бо я знав, що захищаю мирних людей, але минулого разу це мені не допомогло. Усвідомлення того, що я захищаю мирних людей не допомогло мені впоратись з тим, що відбулось після битви. Тепер я знову бачу всіх тих, кого вбив за своє життя. Мені весь час здається, що вони мене переслідують.

- Я розумію. В мого брата було те саме, коли він повернувся з війни.

- Як він з цим боровся?

- Ніяк. Він покінчив життя самогубством. Він був останньою рідною мені людиною.

- Тому ти опинилась тут? Розкажи про себе.- спитав Нік. Не те, щоб йому було дуже цікаво, просто він хотів з кимось говорити.

- Моє життя не таке активне, як твоє, але є що розказати. Мій батько був п'яницею, а мати служанкою в лорда. Вона часто пропадала з дому, говорячи, що в палаці лорда багато роботи, а батько, тим часом, часто сидів в тавернах та борделях. Одного разу, матері довго не було вдома, а коли вона повернулась, батько жорстоко побив її, а потім назавжди зник. Ну, а через дев'ять місяців народилась я.

- Тобі брат розповідав?

- Так. Ще до війни. Через те, що батько пішов з дому, а я не його донька, то мене й матір почали оминати всі та ставитись, як до тварин. Брат пішов на війну, а матір померла від хвороби. Люди в селі вирішили скористатись моїм беззахисним становищем, тому вигнали мене назавжди, тому щоб не померти з голоду, я прийшла сюди.

- Як тебе звати?

- Мене вже давно не називали по імені.

- Та, все ж, як тебе звати?

- Джен.

- Звідки ти?

- Я народилась в Пендорі, в одному з невеликих сіл Сарлеону.

- Зрозуміло. Я теж з Пендору і...- Нік хотів продовжити, але неочікувано в нього запоморочилась голова, тому він встав з ліжка та пішов до виходу,- Мені потрібно подихати свіжим повітрям.

- Так, звісно.

Нік вийшов надвір. Опинившись на свіжому повітрі, стало набагато легше дихати. Чоловік підняв голову та вдивлявся в нічне небо, на якому було видно кожну зорю.

- Не спиться?- спитав чоловік, що проходив повз.

- Не спиться.

- В мене є трави, які допоможуть заснути.

Нік легким помахом руки відмовився від пропозиції, тому чоловік пішов далі. Чоловік сів на порозі, але побачив жінку, що зайшла в вузьку вуличку, а за нею йшли кілька чоловіків. Нік звернув на це увагу, тому швидко пішов за ними. Він опинився в внутрішньому дворику, який був доволі простим. Всередині нікого не було, але вже за кілька секунд з сусідніх будівель вийшло кілька озброєних людей.

- Зрозуміло, попався, як дитина,- сказав до себе Нік.

- Хто тут у нас?!- вигукнув один з бандитів.

- Здається, ми отримаємо сьогодні трохи грошенят,- сказав другий бандит.

На Ніка напало одночасно кілька людей, але він вчасно ухилився від удару, відскочив та вирвався з оточення. Не маючи при собі зброї, чоловік легко ухилвся від ударів, змушуючи противників втомлюватись. Чоловік зміг парирувати один з невмілих ударів та зламав противнику руку. Розбійники стали більш розлюченими, але чоловік продовжував гідно триматись, доки, раптово, не побачив криваве поле битви, на якому гинули тисячі людей. Це тривало всього лиш мить, але цього встачило, щоб один з розбійників сильно вдарив Ніка та повалив його на землю. Ворог хотів добити чоловіка, але в його шию прилетів майстерно кинутий ніж. Нік повернув голову та побачив Джен, яка повільно наближалась до розбійників.

- Вам пора йти звідси,- сказала Джен.

Один з розбійників підійшов до дівчини та спробував вдарити її, але вона швидко витягнула ніж з шиї трупа, надприродно швидко ухилилась від удару та одним рухом перерізала горло противнику. Смерть одного з товаришів не зупинила двох інших, тому вони теж напали на дівчину, але через кілька секунд впали мертвими. Ті декілька розбійників, що залишились, вирішили не ризикувати життям, тоум швидко втекли геть.

Джен підійшла до Ніка та допомогла йому піднятись.

- Хто ти?- спитав чоловік.

- Не тут,- сказала дівчина та звернула увагу на глибоку рану Ніка,- Ти ранений.

Вони швидко зайшли в таверну. На щастя, на першому поверсі таверни не було нікого, крім барда, який вже давно та міцно спав. Вони швидко піднялись на другий поверх та зайшли в кімнату чоловіка.

- Я зараз прийду.- сказала дівчина та швидко вибігла за двері, залишивши Ніка самого. Через кілька хвилин вона повернулась з бинтами та заспаним Лезалітом.

- Що сталось?- спитав чоловік, заходячи в кімнату.

- Неприємна сутичка з бнадитами,- відповів Нік та повернувся до дівчини.- Є інші питання. Хто ти така?!

- Джен.

- Так, це я вже чув. До кого ти належиш? Нічні Вершники чи Чорний Орден?

- Я не одна з цих клоунів, які вдягаються в темну броню та думають, що ніхто не зможе їх перемогти. Історія, яку я тобі розповідала - правда. Я прийшла до вас, бо підслухала вашу розмову. Я почула, що ви хочете напасти на тих лордів, що зараз у замку, тому я вирішила вам допомогти.

- Як?- з недовірою спитав Лезаліт.

- Повір, вона може,- відповів Нік,- Чому ти хочеш нам допомогти?

- Через них помер мій брат і матір, а зараз вони шукають мене. Доки вони живі, мені загрожує небезпека.

дівчина продовжила перемотувати бинти, але вони почули дивний шум на першому поверсі. Вони зупинились на сходах та побачили, що в таверну зайшло п'ятеро добре озброєних людей, а разом з ними чоловік, що пропонував Нікові трави.

- Де вони?- спитав чоловік, який командував озброєними людьми.

- Я не знаю,- відповів чоловік,- я просто бачив, що після бійки вони зайшли сюди.

- Обшукати все!

- Ти ж не збираєшся битись проти п'ятьох воїнів?- спитав Лезаліт, коли Нік повернувся в свою кімнату по зброю,- Ти серйозно ранений.

- П'ятеро - це не дуже багато. Якщо постаратись, то можна впоратись.

- Ми її навіть не знаємо!

- Вона врятувала мені життя.

- Тобі рятували життя не тільки в пориві доброти чи благородства. Я не буду ризикувати життям заради неї.

- Пробач, друже, але ти вже мусиш.- усміхнувся Нік.

Один з солдатів піднявся на другий поверх та побачив двох озброєних чоловіків.

- Стояти!- крикнув солдат.

- Послухай, я впевнений, що ми можемо обійтись без цього,- сказав Нік.

- Я знаю, що десь тут є особлива дівчина! Де вона?!

Солдат підійшов до Ніка та повільно наблизив лезо меча до тіла чоловіка.

- Ось це ти дарма,- сказав Нік та відбив меч солдата.

В інший день, Нік міг добити солдата ще до того, як він зміг би знову підняти меч, але цього дня чоловік був ранений, тому він просто не встиг. Солдат відбив удар чоловіка та замахнувся на нього, але Нік ухилився від удару та зіштовхнув противника зі сходів. Побачивши це, двоє інших солдатів напали на Ніка. Чоловік зміг побити одного з противників, але другому вдалось перемогти Ніка, хоча й великими зусллями. Їм вдалось схопити Ніка та привести його до командира.

- Де дівка?!- спитав командир.

- Ти про кого? Якщо ти когось шукаєш, то я міг би порадити тобі кілька борделів, але я їх не відвідую. Просто часу немає.

- Ти порушуєш наказ Еміра Лакема, переховуючи дівку, тому я присуджую тебе до смертної кари,- грубо сказав чоловік та витягнув величезного меча.

- Чекай! Чекай! Я не знаю чи ти чув про мене, але мене звати Нік Блек. Напевно, чув.

Командир, який підніс меча над чоловіком зупинився.

- Значить чув,- задоволено сказав Нік,- Думаю, що ти знаєш, що я близький друг Еміра Лакема та Еміра Атиса. Я не думаю, що вони будуть раді, якщо дізнаються, що ти вбив мене.

- Ти брешеш!

- Ти, звісно, можеш ризикнути мене вбити, але, що буде з тобою, коли весь світ дізнається, що ти вбив Ніка Блека. Якщо тобі пощастить і хтось з лордів не повісить тебе, то тебе, скоріше за все, вб'юьб Нічні Вершники чи хтось інший, хто полює за моєю головою. Так, доволі багато людей хочуть мене вбити, тому я б, на твоєму місці, не ризикував.

- Відведіть його до замку,- зкомандував командир,- Хай лорди самі з ним розбираються. І знайдіть мені, нарешті, ту дівку!!!

Лезаліт зайшов в свою кімнату, коли Нік боровся на сходах.

- Ти їх не переможеш,- сказала дівчина, що була в кімнаті,- Їх занадто багато. Якщо переможеш їх, то прийдуть інші.

- Ти хочеш сказати, що краще просто сидіти тут, склавши руки?

- Ні! Допоможи мені і ми зможемо потім врятувати Ніка.

- Ми можемо йому допомогти зараз і уникнути більшості проблеми, які будуть в майбутньому.

- Ну, тоді давай! Пробуй!

Лезаліт розвернувся до дверей та вже хотів вийти на сходи, але зупинився та обернувся до дівчини.

- Чорт!- вилаявся чоловік,- Якщо ти зробиш хоч один зайвий рух, я здам тебе солдатам.

- Перевірити все!- вигукнув один з солдатів, що піднімались сходами.

- Треба тікати,- сказала дівчина та вилізла через вікно. За нею стрибнув і Лезаліт, а вже через хвилину вони зникли в вузьких провулках Дуркуби.

30 жовтня 1262р. 01:22

Дуркуба, Саранидський Султанат

Четверо лордів сиділи за столом повністю накритим різними вишуканими та багатими стравами.

- Якщо ми її не знайдемо, нашому впливу прийде кінець і тоді нам всім не бачити життя,- сказав Атис.

- Я не думаю, що хтось їй повірить.- говорив Харрінгот,- Навіть якщо й повірить, то це точно не дійде до короля.

- Краще не ризикувати,- встав на сторону Атиса Лакем.

- В нас гості,- сказав Тирида, коли побачив, як в зал привели Ніка.

- Чорт забирай, як тільки десь проблеми, то обов'язково мусиш бути замішаний ти,- мовив Лакем.

- Ти перебільшуєш. Ви й самі непогано справляєтесь,- відповів Нік.

- Чого ти тут?

- Я не дуже хотів тут бути. Точніше, я хотів з вами зустрітись, але не хотів, щоб мене привели солдати. Якщо вже є така можливість, я б хотів подякувати вам за захист Булуги.

- Що далі?

- Я чув, що ви шукаєте якусь дівчину, тому й мені стало цікаво.

- Краще скажи зараз, де вона!- Харрінгот встав з-за столу та підійшов до Ніка.

- А то що? У вас будуть проблеми перед сюзеренами? Так, це дійсно проблема. Особливо, якщо згадати напружені відносини між державами.

- Ти бачив її чи ні?- спитав Нойон.

- Так і я можу сказати, де вона.

Тим часом, Лезаліт та Джен крались темними вулицями міста. Декілька озброєних патрулів активно шукали їх.

- Скажи мені, чому вони тебе шукають?- спитав Лезаліт.

Дівчина хвилину мовчала, тому чоловік подумав, що вона не відповість, але вона відповіла.

- Свого часу я була повією лорда Харрінгота і дізналась багато зайвої інформації. Крім того, вони вважають мене небезпечною.

- Ти не можеш просто втекти туди, де вони тебе не дістануть.

- В Пендор? Я б могла, але вони мене й там дістануть. І, чесно кажучи, я щиро ненавиджу це місце.

- Чому?

- Я народилась в Сарлеоні. Після того, як мене вигнали з села, мене прийняли люди, які подбали про мене. Почалась громаднська війна і я втекла з новго дому після того, як дізналась, що чоловік вирізав одне з сусідніх сіл. Тоді я ще була малою і після довгих мандрів, мене прийняли до себе люди, але й там я не залишилась надовго. Однієї ночі, всередину прокрався чоловік, який вирізав всю сім'ю, крім мене. З часом люди вияснили, що це був друг сім'ї, який просто заздрив тим, кому пощастило більше, незважаючи на їхню допомогу.

- Він з тобою щось зробив?

- Так, але я не хочу це згадувати. Після того, я відправилась в Кальрадію, але, як виявилось, тут я теж в небезпеці.

- Мені жаль,- сказав Лезаліт.

- Неправда,- мовила дівчина та глянула на палац,- Треба якось його рятувати.

- Є якісь ідеї?

- Так. В мене є знайомий, який може нам допомогти.

Кілька хвилин вон йшли темними та безлюдними вулицями міста, доки не дійшли до старого будинку. Джен легко постукала в старі двері і вже через кілька секунд вони почули кроки. Коли двері відчинились, Лезаліт побачив низенького чоловіка з шрамом на обличчі та лисою головою.

- Навіщо ти сюди прийшла?- зашипів чоловік.- Ти ж знаєш, що тебе шукає все місто.

- Так, тому мені зараз найбільше потрібна допомога.

- Це хто?- чоловік вказав пальцем та Лезаліта.

- Мій знайомий. Йому можна довіряти.

Чоловік відступив, даючи можливість пройти дівчині та чоловіку.

- Хто це?- спитав Лезаліт.

- Це...- почала Джен, але чоловік її перебив.

- Тобі не потрібно знати, хто я такий. Якщо тебе зловлять, то я тебе не знаю.- чоловік повернувся до дівчини,- Чого тобі треба?

- Мені потрібна твоя допомога. Я була б дуже вдячною, якби ти непомітно провів нас в палац.

- Так, це ж так просто... Подумаєш, просто провести дівчину та її друга, яких розшукує все місто в палац, який охороняється ледь не армією! Це занадто небезпечно. Якщо нас зловлять, то помремо всі троє.

- Будь ласка, Яне, остання послуга.

- Остання,- сказав чоловік на ім'я Ян,- Є один варіант. Можна провести в підземелля, а звідти до замку.

- Дякую,- мило усміхнулась дівчина.

- Зустрінемось через годину на одному з складів.

30 жовтня 1262р. 06:43

Дуркуба, Саранидський Султанат

Сонце почало сходити, а пташки співати. Прекрасна погода та нічна прохолода створювали ідеальне середовище для медитацій та відпочинку.

Ніка посадили в одній з кімнат та сказали чекати. Коло нього стояли троє солдатів, які мали утримувати його в кімнаті.

- Скільки вам платять?- спитав Нік,- Можливо, вам погрожують? скажіть хоч щось, бо я не зможу чекати тут кілька годин.

Через вікно Нік побачив, що Лорд Харрінгот та Нойон Тирида, разом з кількома солдатами, сіли на коней та поскакали в місто.

- Ваші лорди кудись пішли? Надіюсь, що вони ненадовго залишили мене тут з вами. Буде неприємно, якщо я залишусь тут за вами. Знаєте, зараз саме час, щоб прогулятись по місту. Така погода рідко трапляється на шляху.

Як тільки чоловік встав, троє солдатів витягнули зброю.

- Дарма, хлопці,- сказав Нік.

Чоловік обернувся до одного з солдатів та сильно вдарив його. Другий солдат спробував вдарити Ніка, але той ухилився від удару та, опинившись за спиною противника, сильно вдарив його ногою в спину.

- Що тут відбувається?- спитав Емір Атис, заходячи в кімнату.

- Наскільки я знаю, на політичній мові це називається змова,- сказав Нік, відпускаючи третього солдата,- Мені потрібно поговорити з Лакемом.

Лезаліт та Джен підійшли до входу на покинутий склад.

- Це державна власність,- мовив Лезаліт.

- І що?

- Твій друг немає влади над цим місцем і ми не знаємо, що нас там чекає.

- В нас немає часу на параною,- відповіла дівчина.

Вони зайшли на старий склад, де сидів Ян.

- Я вже думав, що вас зловили,- сказав низенький чоловік.

- Мусили уникати патрулі.

- Боїтесь купки солдатів. Я думав, що ти сміливіша.

- Я бачу, що ти став сміливішим,- сказав Лезаліт.

- Якщо братися за справу, то вже завершити її до кінця. Йдемо?

- Так, звісно.- сказала дівчина.

- Тоді дами вперед,- сказав Ян, вказуючи на вихід.

- Ти перший,- сказав Лезаліт,- Ти будеш вказувати дорогу.

- Ти мене, звісно, вибач, але це не ви мене хочете врятувати, тому не вам тут роздавати накази.

- Ми хіба казали, що хочемо когось врятувати?- спитав Лезаліт, потягнувшись по меча.

- Казали.

- Ні.

- Я просто хотів допомогти,- сказав чоловік та закричав.

На склад майже одразу забігло кілька десятків добре озброєних солдатів та хергитських воїнів. Одразу за ними увійшли Нойон Тирида та Граф Харрінгот.

- Моя дорога Джен,- сказав граф, коли побачив дівчину,- Як давно ми не бачились. Я вже думав, що ніколи не знайду тебе.

- Не чіпай мене,- огризнулась дівчина, коли лорд підійшов ближче.

- Я лише хочу уникнути проблем між мною, тобою та кількома впливовими людьми.

- Забери від неї руки, а то відріжу,- сказав Лезаліт, встаючи між ним та дівчиною.

- Ти погрожуєш мені? Повір, незважаючи на договір з вашим убогим замком, що десь на краю світу, ти нічого не зможеш мені зробити,- сказав Харрінгот.- Але якщо тебе вб'ю я, то ніхто цього не побачить.

- Він нічого не зможе тобі зробити, але думаю, що в тебе будуть проблеми з роз'ясненням своєму королю, чому Булуга розірвала договір з Королівством Свад,- сказав Нік, заходячи на склад, в оточенні саранидських солдатів Еміра Лакема та Еміра Атиса.

- Мені не потрібні проблеми,- сказав Харрінгот, бачачи перевагу саранидів. Граф перевів погляд на Тириду, який вирішив притримуватись нейтралітету.- Я просто хочу забрати дівчину.

- Мені здається, що вона проти,- сказав Лезаліт.

- Ви так добре до неї ставитесь, але якби дізнались всі її бруді секрети, ви б не були такими приязними до неї.

- Тим не менш, зараз вона під охороною Нейтральної території, тому ніхто з вас не має права нашкодити їй.

- І під моєю особисто,- додав Лезаліт.

- Тобі варто покинути територію Саранидського Султанату,- мовив Емір Лакем.

- Ти ж був на моєму боці!

- Доки ти не змовився проти нас.

Лорд Харрінгот трохи почекав, а тоді, разом з своїми людьми, вийшов зі складу. На щастя, цього разу конфлікту вдалось уникнути. До Ніка підійшов Нойон Тирида.

- Я знаю, що між нами в минулому були певні суперечки...- грубим голосом почав Нойон.

- Суперечки? Наскільки я пам'ятаю, ти проткнув мене списом.

- Це в минулому. Не забувай, що я врятував тобі життя під Булугою. Зараз я б радив тобі і твоєму другові бути обережними з цієї дівчиною. Невідомо, яку загрозу вона в собі несе.

- Ти впевнений?

- Це ти маєш вияснити сам.

Нойон сів на коня та, разом з своїми людьми, покинув місто.

5 листопада 1262р. 20:47

Замок Кнударр, Короліство Норд

Нордський гарнізон, побачивши трьох мандрівників запропонував їм переночувати в замку. Нік, Лезаліт та Джен сиділи в їдальні та повільно пили зігріваючий напій.

- Скільки тобі років?- спитав Нік.

- Шістнадцять,- відповіла дівчина.

- В принципі, непогано виглядаєш.

- Я надіюсь, що в вашому замку буде безпечно для мене.

- В замку точно буде безпечно, але треба пройти ще не один кілометр по засніжених лісах нордів,- сказав Лезаліт.

- Він правий. Дорога дуже небезпечна.

- Але можеш не боятись. З нами ти не пропадеш.

- Так, він тебе захистить,- сказав Нік.

- Що?!- здивовано спитав Лезаліт.

- Я вирішив, що не повернусь в Булугу. Якщо я туди прийду, Джеремус мене знову не відпустить. Мандруватиму по світу і, можливо, скоро приїду.

- Просто ходитимеш, як якийсь бездомний?

- Надіюсь, що ні.

Друзі ще кілька хвилин розмовляли на різні теми, доки не стало занадто пізно.

- Бережи себе Ніку,- сказав Лезаліт, встаючи з-за столу.

- Не пропадай.

- Рада була познайомитись.- сказала Джен.

- Почекай. Я знаю, хто ти. Тобі ж не шістнадцять років, правда?

- Ти про що?

- Ти не використовувала своїх вмінь, але твій стиль, швидкість і реакція... Проста людина просто не може цього зробити, тому... Те, що ти казала про батьків, правда?

- Так.

- Я читав про тебе в праці одного старого. Ще коли був малим. В ту ніч вимерли люди з кількох навколишніх сіл, а їхні тіла знайшли висушеними. Тоді й вбили всю твою сім'ю.

- Тільки матір і брата. Батько зміг втекти, а мене сильно ранили.

- Я думав, що такі, як ти вже давно вимерли.

- Так і є. Здається, що я остання в своєму роді.

- Шістсот років ти ховаєшся від людей.

- Я вже пів століття я нікому не зашкодила. Я зрозумію, якщо ти захочеш мене вбити.

- Ні. Ти врятувала мені життя, а це означає, що ти не така погана. Бувай. Надіюсь, що ще зустрінемось.

- Бувай, Ніку,- сказала дівчина, а її очі на мить стали повністю червоними. Джен усміхнулась та пішла в свою невелику кімнату, яку їй дали нордські солдати.

Коли Нік вже сам хотів йти спати, до нього підсів бородатий чоловік з багатьма шрамами на обличчі.

- Вам чимось допомогти?- спитав Нік.

- Вибачте, що я підслухав вашу розмову, але я почув, що вас звати Нік Блек. Ви той самий герой Битви за Булугу.

Нік озирнувся навколо.

- Так, але я б не хотів, щоб про це чули зайві люди.- сказав Нік, тягнучись до ножа.

- Жаль, що мене тоді не було. Я радий, що вже зустрів другого знаменитого воїна.

- Другого?

- Так. Кілька тижнів тому, в Сарготі, я зустрів одного раненого лицаря. В нього якесь дивне ім'я було - Сер Дощ.

- Сер Дощ?- перепитав Нік,- Цікаво.