На іншому березі померлий кілька хвилин тому Волоцюга вже встиг ожити, оговтатися, привести себе до жвавого вигляду і повернутися до гри. Він ішов берегом, щасливо розмахуючи на всі боки руками, купаючись у річці, що ллє, теплого сонця.

Незнайомець під час зустрічі з Олександром Миколайо-вичем не помер, і ніколи не вмирав, а тільки прикинувся мерт-вою качкою з хитрими очима лисиці. Він плавав у грі акторської майстерності на сцені смерті разом із маленьким Карликом. Во-ни над Алексом виконали злий жарт. З'явилися з нізвідки і так само раптово зникли з літнього дня, але їхнє життя триває окре-мо від Алекса і вже встигли внести свою лепту в його долю. Ко-жен, хто хоч на мить з'являється в житті, залишає в ньому свій відбиток, який змінює хід подій у зовсім іншому напрямку. Хтось зачепити тільки краєчком свого слова і змінити не значно день, а хтось може покласти на плече руку і змінити не один день, тиж-день чи рік, а можливо все життя під самий корінь.

Сьогодні з Алексом сталася незвичайна ситуація підстав-ного вбивства, що зробило з нього жертву. Незнайомці створили гру з особливим для нього сенсом показавши йому важливість і наслідки однієї можливої помилки. За своєю природою вони бу-ли злими гравцями з добрим і повчальним змістом. У кожному їхньому злому жарті був закладений важливий життєвий урок, де створені ними ж небезпечні для життя обставини були всього лише повчанням без справжніх наслідків і відповідальності за них. Сьогодні був провернутий з Алексом п'ять хвилин тому план з феєричним завершенням, зробивши повчання, але так було сьогодні, а далі буде все інакше. А щодо цієї зустрічі, то вона від-булася в незвичній для них обстановці і мала вельми дивний характер. Її можна було порівняти як зустріч примори з відвіду-вачем у музеї серед білого дня в центрі Києва. Людина у старому потертому одязі залишилася невидимою для Сергія. Усі одразу після завершення їхньої гри забули про той злочин, що стався в Гідропарку. Ніхто, крім Алекса, не запам'ятав його, і саму зустріч. Вона суворо залишилася тільки між ними в повній секретності. Бродяга й Алекс уже зустрічалися раніше й за інших обставин в інших місцях, але він про все забував, і в ньому тільки залишила-ся каламутна пляма спогадів, сприйнявши її за поганий миттєвий денний сон від втоми. Незнайомець умів стирати пам'ять ство-рюючи каламутний образ минулого. І оскільки в нього не було жодних повноважень, то через якийсь час усі спогади поверта-лися на місце в іншому, кращому вигляді. Пам'ять відновлюва-лася. З вельми неординарної і вже зрозумілої причини Алекс за-бував про зустрічі, що відбулися між ними. Він з причини не зве-ртав на них жодної належної уваги, вони пролітали крізь нього. При зустрічі з Волоцюгою відчував їхній давній зв'язок, він відо-бразився в їхній безконтрольній розмові й переступанні кордонів спілкування. У пам'яті не було жодних спогадів про їхні зустрічі, але відчуття в ньому кипіли давньою близькістю. Тільки через проміжок часу міг згадати про зустрічі, але той час спогадів ще не настав. Безхатченко тягнув нитку з минулого розігруючи старого приятеля. Між ними були зустрічі десять років тому, і вони зустрі-чалися в якомусь сні. Почуття всередині них нікуди не зникало. Волоцюзі не важко було поміняти реальність, зупинити час, і по-чати свою кумедну гру, яка знову розіграла Алекса до втрати сві-домості. Він забрав його з реальності в зовсім інший вимір, що знаходився в нашому світі. Там кілька секунд проходили за кіль-ка годин. Усе, що сталося з ним, було насправді тільки в малень-кому проміжку часу. Волоцюзі вистачило миті, щоб забрати у свою заплановану пригоду і все ще було попереду.

Навколо прекрасно грало літньою музикою і пливло щас-ливим життям до і після їхньої зустрічі цікаве літо. У Бродяги були дуже сильні здібності, він міг зачарувати ціле місто і занурити всіх громадян Києва в глибокий сон, на мить забираючи за своїм бажанням у нову подорож обраних за симпатією киян. Він виби-рав тих, хто йому найбільше подобався, і під його діамантове око потрапив Алекс, з яким він зіграв злий жарт. Не дивлячись на їхню зустріч, як би Олександр не переконував себе в тому, що йому все привиділося, але це було насправді. Вони зустрілися поглядами будучи на більшій відстані і на різних берегах Дніпра, що розділяє їх. Знайомим поглядом Волоцюга подивився на Алекса і раптово сам того не очікуючи зморщив ніс, але на пре-велику радість, на іншій стороні не було видно огидного виразу обличчя, а тільки овальний силует, і висунута передня губа. Хло-пець не впізнав у ньому знайомого. Алекс не звернув на нього увагу і спокійно пішов далі до берега, а Волоцюга на іншому бе-резі повільно пішов у своїх справах.

Прохолодний вітер розмахував крила радості, посміхав-ся, стрибав на хвилі, відштовхуючись від них, і злітав угору, а по-тім летів вздовж берега, охолоджуючи пір'ям вологи спітніле об-личчя Бродяги. Літній коктейль тепла і вологого вітру поривами приносив не тільки Бездомному радість, а й охолоджував усіх інших легким масажем літа киян, дарував їм заслужене задово-лення і насолоду від пляжного відпочинку. Хвилі дбайливо ляга-ли на теплий пісок, а незнайомець проходив біля них, нагинав-ся, рукою хапав їх за гребінь та клав його собі на голову. Він зу-пинився біля дерева і подивився вгору. У небі птахи, що летіли, чинили опір хвалькуватому вітру, що зносив їх убік. Вони махали крилами, але всі старання були марними і по сантиметру він їх відкидав у зовсім протилежний бік. Вони не здавалися ні на се-кунду. Усі свої сили віддавали борючись із ним за свій належний шлях. Бродяга задумався:

- Так і ми, люди, боремося за своє щастя і любов.

Що більше вони пручалися, то сильніше він починав дути. Вони махали крилами, перинки злітали з їхніх аеропланів. Рапто-во вітер стих і ті накопичені сили розігнали їхні тіла до божевіль-ної швидкості, і всі їхні старання були марні.

- Жодна праця якою б вона не була, ніколи не залиша-ється марною і порожньою. У нашому світі все завжди винагоро-джується по заслугах. Скільки було докладено старань, стільки ми отримуємо винагороди.

Придивившись до дерева, він побачив, як воно показало йому вельми цікаву сцену, розділену на дві частини. З одного боку дерева маленькі листочки бовталися на вітру, а на іншому мертво лежали на гілках дерева. Ніби дерево було розрізане на дві частини. Волоцюга підійшов до нього, щоб не злякати їхніх веселощів, почухав двома пальцями звисаючу бороду, косими очима подивився на всі боки, а потім кинув погляд на ще весе-лий з маленькими крапельками листя під деревом зелений кущ. Поруч біля кущика лежала сонна жовта лавка з блискучою на сонці полопаною фарбою від наполегливого весняного дощу, що іноді з'являвся.

- Ось вона радість смертна: теплий пісок, співоча річка, і затишна лавка в тіні, - промовив тихим голосом він.

- Сьогодні жодна ластівка не змогла притягти своїм чак-лунством наділеної їй від природи холодний дощ, що втамовує спрагу.

Одна ластівка впала на око Бродязі. Її старання процвіта-ли протягом дня. Вона літала з усіх їй даних природою сил тор-каючись маленьким животиком гарячої землі обпалюючи собі на ньому м'яке пухнасте пір'я. Вона пролітала над землею більше ста разів. Злітала вгору, опускалася вниз, у польоті перекидалася, перевертаючись з боку на бік, виснажуючи себе. Ластівка нама-галася своїм танцем привернути увагу хоч однієї маленької хма-ринки. Час плинув і її не шкодував, а результату не було ніякого, сонце як пекло так і продовжувало палити її втомлені крильця. Уже на сто першому разу вона від знемоги звалилася на швид-кості в прохолодну густу траву. У ній не було слабкості й пташка не відступила від свого. Відпочивши кілька хвилин, ластівка під-нялася на свої крихітні ніжки, змахнула крилами, наче орел, і го-рдо здійнялася вгору, до просторів чистого неба. Її силі волі міг позаздрити сам цар звірів - Лев. Зробив ще пару кіл, але нічого не сталося, небо яким було просторим і далекоглядним, таким і залишилося без єдиної на ньому хмари. Після важких спроб і посилених старань на її маленькій блискучій голівці синього ко-льору виступили краплі поту. Вона працювала від самого ранку, намагаючись намалювати на небі чи вдалині обрію контур сірої плямочки або маленьку хмаринку над містом. Але в неї нічого не виходило, ластівка могла зупиниться, якби знала про наміри дня. Сьогоднішній день не віщував ніякого дощу. Вона була на-стільки наївною думаючи про себе те, що дощ може початися тільки за її бажанням. Птах був сліпим і наївним і це його підве-ло. Іноді вона вірила в зміну того, що від неї не залежить, відда-ючи цьому всі свої сили заради змін. Смирення стало б її поряту-нком. Не в її силах було володіти такою інформацією, вона не знала і продовжила польоти над землею.

Волоцюга, спостерігаючи за нею згадав, як одного разу, прогулюючись містом, він побачив одну громадянку, яка, стоячи біля нього, крикнула, глухо притулившись до нього рудим во-лоссям:

- Боляче дивитися на наївний світ людей.

Він із сумною посмішкою присів на теплу лавку і в цей самий час із неба з найвіддаленішого краю виринула вже в сто десятий раз із того самого місця бідна маленька пташка, незви-чайна, невгамовна ластівка. Вона розмахуючи крилами і пари-руючи в просторі, спотикаючись місцями об повітря, підстрибую-чи вгору і різко падала незграбно вниз. Пташка на великій швид-кості нахилилася на один бік і підлетіла до дерева, вхопившись за тонку гілку втомленими пазурами, вона зупинилася і в розча-руванні сіла на дереві. Надула перинну одежину і в ній сховала скривджено маленьку голівку. Її око спочатку подивилося чор-ним яблуком на бік, а потім лівим оком вона подивилася донизу і важко зітхнула. Їй одній було нестерпно складно перебувати завжди в небі й дивитися з висоти на землю, відчуваючи свою самотність, бути так далеко від усіх, мати свободу, але не мати друзів. У неї є така можливість, якої в нікого немає, але у неї не-має того, що є в інших, людей. Птах бачить землю з високого по-льоту, відчуваючи її красу і прекрасний світ у повній повноті, ра-діючи цьому і рятуючи його чудове обличчя від посухи. Птах ба-чить світ весь і одразу, а люди тільки по шматочках. У такому чу-довому дарі є недолік "Вона одна в небі і на землі". Перельоти птаха були такі високі, що перед ним миготіла маленька куля, на якій жили люди. Її роботою було намалювати крилами пару хма-ринок і легкий літній дощ. А інші птахи цілими днями були зайня-ті іншою роботою. Хтось із них байдикував, хтось плавав у про-зорому повітрі, а хтось просто літав над містом, змахуючи кри-лами, видаючи різні приємні звуки й увесь час оглядаючи тих, хто перебував унизу, а під їх крилами була над усім простором без-межна свобода.

Бродяга, що сидів на лавці, підняв голову, подивився їй в одне перлинне око і через нього побачив маленьку хоробру ду-шу. Розмір тіла за величиною ніяк не впливав на хоробрість. Її безстрашність не залежало від зовнішності та величини тіла. По-бачив перед собою людину, яка звернула на неї шанобливу ува-гу, як вона за одну мить спустилася до нього. Птах обережно сів на чисту руку в центр долоні й подивився на нього одним оком.

- Доброго дня хоробра синьоока?

- Пі, - вона відповіла йому тонким писком.

Волоцюга великим пальцем іншої руки погладив її мале-ньку, перину голівку синього кольору зі вставкою зеленого пера. Як кішка вона провела голову під ковзав пальців і подивилася йому в очі. Волоцюга не звіданим для вчених способом притяг-нув її лише одним поглядом, можливо істинною душею.

- Пити будеш? Він запитав у неї розуміючим поглядом.

У відповідь птах розчепірив крила і показав свою крихітну силу, але для нього вона була могутніх розмірів. Безхатченко діс-тав із внутрішньої кишені скляну пляшку, на ній був напис "Пи-во", але там була прозора вода. На вазі пляшка пропустила крізь себе промінь сонця. На зворотному боці він став меншим, світло стало маленьким і тьмянішим, ніж було до входу всередину пля-шки. Він відкрутив кришку, налив у долоню кілька крапель і підніс до її маленького дзьоба, а вона покрутила головою, подивилася двома очима на руку, виставила напоказ свої груди й дзьоб із двома чорними дірочками. Пташка незграбно пірнула в ті розлиті в руці краплі. Схопила жадібно воду дзьобом, проковтнула пару крапель води. Повторила так ще пару разів, віддано подивилася в очі. Літаюче створіння змахнуло крилами над доброю люди-ною. Ластівка перепочила, піднявшись угору, затрималася у ви-сячому положенні й кивнула кілька разів головою на знак подя-ки. Подякувавши незнайомцю за доброту, вона розвернулася і вже з новими силами кинулася в небо. З початку повільно підня-лася вгору, налаштовуючи себе на довгий шлях. Злітаючи все вище і вище в небо її швидкість ставала все швидшою. Що ви-щою вона була, то повільнішою здавалася її швидкість, такий був обман висоти. Її прагнення перетворювалося на швидкість. З ко-жною хвилиною ластівка ставала все меншою, перетворюючись на маленьку крапку на блакитній тканині. Ніхто не міг подумати про її наміри і жодна людина не наважилася на такий хоробрий вчинок. Вона полетіла прямо до сонця. Птах вирішив для себе зустрітися з ним для переговорів з тією великою жовтою кулею, що застигла над головами, лише з однією метою, попросити дощу. За кілька хвилин її маленьке тіло перетворилося на крихіт-ну крапку, і воно раптово розчинилося в яскравих променях, майже в сліпучому світлі літнього дня. Ластівка зникла без сліду, але дощ так і не пішов.

Волоцюга подивився на зниклого в небі птаха і сказав:

- Бережи свою душу хоробрий птах. Я більше ніколи не дізнаюся про долю наївного птаха. Почула вона мої слова чи ні, а ластівка полетіла до сонця, і звідти ще ніхто та ніколи не повер-тався.

Почухав потилицю, опустив очі донизу, нахилився, пове-рнув голову під лавку, і на нього наштовхнулися три однакові за зростом гриби, вкриті бежевим кольором, з круглою шапкою зверху й білими крапками на них. Солодка усмішка з'явилася на обличчі, а очі заблищали радістю. Спочатку зірвав один, а потім другий і третій за ним гриб. Вкусив обережно за край шапки, роз-смакував їхній смак, усмішка стала на обличчі ще ширшою. Гост-рим поглядом подивився на всі боки і жадібно проковтнувши одним махом усі три загадкові гриби які загадково з'явилися під лавкою в жовтому піску. Смак грибів розгладив обличчя до пов-ного спокою. Уже не поспішаючи він дістав із кишені пожовану цигарку, скуштував носом її запах тютюну та майстерно вирівняв її до пристойного вигляду, витягаючи з одного краю і притриму-ючи правою рукою інший кінець, як вона перетворилася на ку-бинську сигару. З кишені випав сплячий коробок сірників. Взяв-ши їх в руки, він підпалив один об підошву шкіряного черевика. Зробив пару солодких затяжок, наповнив свої легені ейфорією. З білого диму його губи створили п'ять білих кіл. Вони полетіли в небо і повільно осіли на жовту кулю. Кільця затуманили сонячне світло і все місто було вкрите сонними променями. День став злегка затуманеним, і кияни почали відчувати сонливість. Від сонливих променів Волоцюга відкинув голову на край лавки, і в цю саму мить не далеко від нього з'явилися дві дами. Перша, яка була на крок попереду іншої, сяяла на голові білим волоссям і була вбрана в довгий з мереживами жовтого кольору сарафан з обличчям доброї черниці. Інша та, яка була на крок позаду, з чо-рним волоссям, вона була рівною протилежністю першої. Її тіло було замотане на тазі короткою спідницею, а зверху накинута вільна без перешкод від чоловічих очей майка блакитного ко-льору з трьома чорними смугами на спині та глибоким вирізом декольте. Між кроками вони, притискаючись один до одного, голосно реготали наївним сміхом, танцюючи під час ходіння ви-кидаючи неприємний пісок, який тільки-но залетів у взуття, а в проміжках їхнього літнього танцю вони весело розкидали во-лосся на всі боки. Бродяга коли почув їхній гучний, заворожуючи чоловічу увагу сміх. Він різко повернув голову і виставив здиво-вані очі. Вони наблизилися до нього, і він заговорив спокусли-вим тоном:

- Доброго дня шановні безсоромниці. Куди так поспішає-те? Не бажаєте затриматися на хвилинку і відправиться в країну неможливого?

Вони зупинилися і смішно подивилися на нього, відпові-ли в один голос:

- Куди?

- У вас такий прекрасний обопільних голос. Він прозвучав немов зі струн золотої амфори.

- Дякую. Приємно чути від незнайомця такі солодкі сло-ва. Ви поціновувач жіночих голосів, - сказала перша дівчина.

- Не тільки голосів, а й сердець.

- Що ж ви нас так одразу в фарбу вганяєте. Дуже приємно чути такі приємні слова від доглянутого чоловіка, - сказала друга з тоном загадки.

У їхніх думках прозвучали зовсім інші слова:

- Жах. Яке негарне неподобство перед нами стоїть, - усі думки в розумі відбилося на їхньому обличчі.

Волоцюга не був дурнем, він одразу прочитав їхні думки на обличчі, і дві дами одразу зрозуміли про це. Вони змінили тон звернення з презирливого на доброзичливий:

- Ми просто йдемо на відпочинок, а там уже буде видно куди нас занесе літо.

- Чудове літо, немає кращого свята. Воно завжди нас не-се в якусь невідомість.

- Ви абсолютно праві. У святі дуже багато загадок так са-мо як у літньому дні. У ньому повно склепіння і відпочинку, і ду-ша від такого пориву мчить не зупиняючись ні перед чим до, - вона тихо усміхнулася, на щоках з'явилися крапельки сорому, і друга дівчина миттєво перехопила розмову та спрямувала її в інше русло, - приємного відпочинку на пляжі.

- Не поспішайте туди, куди не знаєте стежку. Вона може вас завести туди, куди вам зовсім не треба.

- Все треба, всі стежки потрібні. У них наше щастя, - ска-зала брюнетка.

- Ну, тоді з вашого дозволу я вам запропоную маленьку подорож новим для вас світом.

Вони злякано подивилися на нього і їхня поведінка рап-тово змінилася на ворожу:

- Чекайте. Що вам треба? Друга від страху поставила за-питання.

- Запросити вас у новий світ і провести в ньому час із та-кими чарівними дамами. Там у моєму світі за вашим бажанням можна злітати на місяць, і там же влаштувати романтичний вечір на трьох з незвичайним видом на землю. Якщо це для вас буде занадто шикарно, ми можемо просто злітати без літака і чарівно-го килима на білій хмарі в Італію, Францію, Німеччину, а можли-во, і в Ірландію. Щоправда, я там давно не був. Вам подобається пропозиція?

- Що ви собі дозволяєте? Як вам не соромно нам таке пропонувати? Заволала черниця похитуючи в руці золотий лан-цюжок.

- Я можу собі дозволити все що завгодно. У мене немає обмежень ні в чому. Я вільна людина, а мої можливості переве-ршують найбагатшу людину на землі. Не в грошах сила, сила всередині нас і в нашій душі. Вона і є тим потаємним чаклунст-вом, яке творить чудеса в нашому нудному світі.

- Шановні мрійник. Ви для початків подивіться на себе в дзеркало, приведіть себе до ладу, заробіть грошей, а потім вже знайомтеся з дівчатами і пропонуйте їм навколосвітню подорож, - ввічливо сказала білявка, а за нею з грубим тоном промовила брюнетка, - та в тебе немає ні копійки в кишені.

- Наше багатство не в кишенях, а всередині нас.

- Подивіться спочатку на себе в дзеркало, а потім почи-найте, будь-що, і кому завгодно, говорити такі речі. Багатство в кишенях, а душа це вже бажання кожного мати її при собі, і вона не така важлива, як ви собі уявляєте. Ви нас ніяк не привабили своїм зовнішнім виглядом, а він насамперед нас притягує. Що більше на вас золота, то більше уваги. Ви вдягнені в порвані штани, піджак ніби на смітнику куплений, а ви ще під нього одяг-ли чисту футболку. Повний несмак. Вона пирхнула на останньо-му слові, не стримуючи люте блискуче око за його виразом без-ладності.

- З усієї поваги до вас милі пані та вашого світогляду, я як представник чоловічої статі розумію вас і вашу жіночу сутність, і можу вам запропонувати невелику прогулянку в повну ніч, в ніч затемнення, пройтися босими ногами над сплячим нічним Киє-вом, простором, і ним же по лоскотати ваші ніжні ноги. Я можу змінювати щільність простору. І все місто гратиме вогнями коли-скової перед вашими зоряними очима. Все місто буде для вас танцювати мерехтінням лампочок.

- І як ви зможете змусити все місто блимати різними ко-льорами за нашим бажанням? Сказала ввічливо черниця.

- На літаку пропонуєш нам політати, над Києвом прогуля-тись? Яким чином? Ви спочатку купіть собі новий одяг, а потім уже пропонуйте нічні прогулянки, - сказала друга дівчина, - бо-жевільний, - додала вона.

- Найпростішим чином для себе, але не зрозумілим для вас. Це може зрозуміти лише той, у кого є душа, але це вже не важливо. Я знайомий з одним Чарівником, тож він мене навчив багатьох фокусів і чаклунства.

- Ви жартівник однак, а не чарівник, і до того ж безприту-льний, - принижуючи сказала перша.

- Я запевняю вас у тому, що ви про живете незабутні враження і неповторну подорож. Вона запам'ятається вам на все життя. Перед вами лежатиме все місто і гратиме романтичну ме-лодія світлом вечірніх ліхтарів. Ви зможете побачити його справ-жню красу не сидячи на набережній, а зверху у вільному польоті над Києвом.

- Ви точно божевільна, - перша грайливо посміхнулася, показавши білі зуби.

- Ні. Ви помиляєтеся. Я сам собі господар і можу створю-вати незвідані для людства чудеса.

- Що ти можеш? Не вірячи його словам, поставила для підтримання розмови запитання друга.

- Гаразд. Ваше бажання буде виконано просто зараз. Ди-віться уважно і насолоджуйтеся. Цього мене навчив мій друг Ча-рівник.

- Такий самий, як і ви, в порваних штанах, і в черевиках з відірваною підошвою, з пальцями, що визирають.

- Ні. Ви не вгадали. Він з усім інший, і не краплі не схожий на мене.

- Не тягни наші кишені, починай робити свою обіцяну та багатослівну виставу, - обидві в один голос вони подали коман-ду для початку.

- Добре.

- Ми чекаємо.

Перша другій тихим голосом на вушко прошепотіла:

- І чим він нас може здивувати?

- Зараз подивимося, - один гучний сміх пролунав із двох ротів, - тільки час витратимо, - додала друга своє невдоволення до закінченого сміху.

- Увага, - сказав солодким голосом Волоцюга, як усере-дині їхні серця зупинилися в очікуванні.

Він підняв руку, і оголив її від грубого піджака.

- І це все, що ти можеш? Не дав йому закінчити розпочату виставу пожартувала друга дівчина, кепкуючи зі своїх слів.

- Ні. Не поспішайте. Усьому свій час

Він зігнув кулак і з нього дістав білу хустку, якої до цього моменту там не було.

- Вам сподобалося? З усмішкою запитав він.

- Ні, - правдиво відповіли вони вже в ролі глядачів, що стоять.

- Ми тобі говорили, що ти марний, а ти нам не вірив.

Він сумно опустив голову, змінив колір обличчя зі смаг-лявого на білий із зеленим відтінком.

- Все, йдемо, - перша потягнула другу за руку.

Вони зробили кілька кроків як у взуття залетів пісок, і танцюючи на одній нозі, вони почали його витрушувати. Бездо-мний подивився на спини, що йшли, і голосно закричав у їхній не остиглий слід:

- Зачекайте.

- Що ви ще хочете нам показати? Знову вкрадете у нас час своїми марними дурницями.

- Добре. Але давайте без запитань, а просто дивіться і насолоджуйтеся.

- Куди дивитися? Знову на ваш обдертий вигляд?

- На мої руки.

Дві дами розвернулися з незадоволеним обличчям і по-дивилися на його руки, трикутну бороду, і знову на руки. Безхат-ченко підняв високо руки, ніби виступаючи перед тисячною пуб-лікою, подивився на всі боки й побачив у далині, на іншому бе-резі, ближче до міста, велику багатоповерхову будівлю. На ній відбивався світлий промінь у чорних вікнах. Він повільно провів руку по нібито скляних стінах будівлі. Розсунув два пальці так, що в далині будівля опинилася між ними. Схопив її своїми пальця-ми, і вона помістилася в них. Починаючи з низу і закінчуючи вер-хом волоцюга почав змінювати її розмір. Спочатку він витягнув будівлю вздовж. Вона розтягнулася немов гумова нитка. Вікна розпливлися по прямокутнику, як і раніше відбиваючи на собі сонячне світло. Він подивився на своє диво і посміхнувся. Покру-тив його пальцями в різні боки і приплюснув стіни з боків, перет-ворив його на пишний пончик. Споруда як пластилін набувала різних форм. Коли як пластилін стиснулася, то скло, що було найцікавішим, залишилося неушкодженим, і на місці. Воно не лопнуло і не розсипалося, не єдиної тріщини в ньому не зали-шилося. Дві пані, що стояли, ахнули від побаченого. Ланцюжок у руках дівчини перестав крутитися і виблискувати жовтим кольо-ром. Дихання зупинилося, а вітер завмер, оглядаючи з усіх боків нове диво, що щойно з'явилося в цьому світі.

- Як ти це зробив? Перша проковтуючи голос запитала і ще прикусила нижню губу.

- Усього на всього це справа нашої душі та м'яких рухів моїх пальців. У них хмарочос танув і набував різної форми.

- Такого не може бути. Не вигадуйте. А як же всередині будівлі люди? Там же живі людей.

- Не переживайте. Вони себе почувають у повному ком-форті. Як сама будівля вони стали меншими, ніж були, так само змінили свою форму, і всі вони залишилися на своїх місцях, але водночас вони не відчули жодних змін.

- Не може такого бути. Ви нас обманюєте. Ви аферист.

- Усе може бути. Душа ніколи не обманює. Адже ми що-дня живемо лише в одному напрямку і не помічаємо тих світів, що поруч із нами і бачимо наш світ в одній площині, а їх наспра-вді сотні. А ось ця була тільки одна з тих усіх можливих. У ній не-має меж для форм і розміру. Ми найімовірніше бачимо те, що хочемо, а хочемо ми в нашому житті рівно ні чого, і бачимо зо-всім перед собою теж ні чого. Ось ви крім кишень більше нічого не бачите, а є ще й душа, і є сотні поглядів на наш світ, де кожен відрізняється один від одного. Ми живемо в одному колесі і з ранку до вечора робимо одне й те саме, не помічаючи навколо себе ні чого. У вашому матеріальному світі нічого не можливо, а в моєму у світі душі все можливо. Ви теж можете пізнати мій світ, але для цього потрібно тільки щире бажання, - закінчив речення, він сумно підняв підборіддя.

- Чому? Черниця поставила запитання з уже блискучим, розпущеним волоссям до землі.

- А тому, що шановна незнайомка, я волоцюга і в мене немає обмежень, і в моєму розпорядженні весь мій вільний час, і я його віддаю на різні примхи своєї душі. Ось вона так і бавиться зі світом.

Вони стали і задумалися над його словами. Він узяв дво-ма руками крихітну будівлю і вирівняв її до колишніх розмірів. Зробив її такою, якою вона була до чарівного втручання.

- Ви мене маєте пробачити за те, що я його повернув у попередній стан. Цьому є причина. І причина в тому, що грома-дяни не зможуть зрозуміти мого фокусу душі і почнуть панікува-ти, вигадуючи різну маячню. Типу почнуть бігати вулицями і кри-чати про кінець світу, або почнуть вигукувати не віруючі люди, що типу світ збожеволів, або ж на нас напали прибульці, тощо. Ви вже зрозумійте, такий народ може бути таким, що не має всере-дині себе душі.

- Добре, - вони закивали головами як за наказом короля.

- Як для вас таких слухняних глядачів я зроблю ще один останній трюк. Тільки він залишиться між нами. Домовилися?

- Так.

- Дивіться за моїми руками дуже уважно. Вони звичайні-сінькі, але в них є душа.

- Що? Куди дивитися? Вони як дві маленькі дівчинки по-чали завалювати його запитаннями.

- Бачите он ту маленьку лампочку, що світить жовтим сві-тлом, - він показав великим пальцем верх у той бік, куди полетіла ластівка на сонце.

- Ага. Бачимо.

Придивившись, вони з подивом запитали:

- Так це ж сонце. Ви хочете проколоти його одним паль-цем і зробити нам ніч.

- Ні. Це не сонце, а наш вогник життя. Я найчастіше, коли всі сплять, з ним граюся вечорами, але іноді вранці. Він такий кумедний, ця жовта куля. Коли мені нудно, я її переміщую з од-ного боку простору в інший, а вона вже стрибає на горизонті вгору-вниз чинячи опір. Найцікавіше, що я до неї не торкаюся.

- Як таке може бути? Як?

- Дивіться уважно і не відволікайтеся.

Бродяга набрав повні легені свіжого повітря. Підняв руки догори як диригент, висунув язик і великим пальцем правої руки та провів по ньому, і зверху цим самим пальцем натиснув на ве-ликий жовтий обруч, поставив знизу долоню лівої руки. Сонце спокійно лягло на руку. Він спустив із неба сонце і помістив його собі на долоню. Воно стало маленьким. Куля горіла неймовірно яскравим жовтим світлом та стало настільки насичене силою, що перевершило всі очікування самого фокусника. Сьогодні в літній день середини літа воно було на рідкість гарячим. Такий випа-док, коли куля на небі виливала на землю найтепліші струмки тепла, був лише один раз на рік, і цей день застав сьогодні Без-домний сам того не очікуючи.

Протримавши вогняну кулю кілька секунд, він відчув, як вона почала припікати його м'яку шкіру. Спустивши її трохи ниж-че на рівень обличчя як в усьому місті і світі настали сутінки. Зем-ля вкрилася простирадлом темного кольору з ледь видимим міс-том, що проходили повз людей, і лісів, що виднілися вдалині. У Гідропарку сяяла яскрава вогняна куля на руці людини. Вона освітлювала весь острів на висоті людського зросту на якій була розташована долоня. Промені долітали до горизонтів Києва. Освітив частину міста, хтось із киян подумав про раптове затем-нення, а хтось про ніч, що настала, у кожного були свої думки, і вони тихо розліталися по всьому місту про раптове затемнення. Ніхто не знав правди. Громадяни могли тільки здогадуватися про темряву, що раптово настала. Темрява впала на місто, але ніхто з жителів ні з якоїсь причини не увімкнув найпростішу лампочку, жовту, ні в одному приміщенні вона не горіла. Частина Києва потонула в помилковій ночі. Дві дівчини завмерли з округлени-ми очима сови від захоплення. Їхні тіла і всі м'язи на тілі застили, і не ворушилися. Вперше побачили перед собою так близько те, що завжди було недосяжним і неможливим. Для них сонце зда-валося всього лише розтопленою масою хімічних елементів, що вибухають на великій відстані. Для них у ньому не було ні чого прекрасного. Вдалині воно мало зовсім інший вигляд, але поб-лизу за допомогою чарівництва незнайомця світило показало свою справжню красу. Сонце пекло в його руку і він зміг протри-мати його так рівно хвилину і не більше. За пройдений час шкіра на обличчях дівчат набула коричневого, блискучого кольору морської засмаги.

- Шановні пані, на цьому епізоді наша вистава закінчу-ється. Ближче піднести не можу. Воно може зіпсувати вашу за-смагу й обпекти мою долоню, - не бажано додав Бездомний.

Дівчата, що стояли, ніяк не відреагували на його слова. Вони були зачаровані золотим сяйвом.

- Шановні принцеси, ви мене так без руки залишите. А як нарощувати нову кінцівку, Чарівник мене не навчив. Вибачте, але на цьому моменті шоу закінчується, - Волоцюга басом роз-будив їх від циркової вистави.

Вогняна куля почала змінювати яскравість, викидати з себе червоні краплі вогню, пір'я. Воно вилітало з неї, посміхало-ся, і повільно спускаючись донизу, танцювало. Впевнено ставали на ноги, кланялися й усміхалися, а потім із сумним обличчям за-журювалися в жовтий пісок, зникали.

- Усе, пані, на сьогодні виставу закінчено, а то воно зараз не захоче повернуться на місце і тоді нам доведеться сидіти в темряві й чекати, доки воно не насолодиться нашим світом. А я якось не мав наміру сьогодні провести день у темряві.

Безхатченко одним рухом і великим пальцем ткнув у се-редину сонця і поставив його на місце. Сонце відрадно полило все місто яскравими променями, і не тільки Київ відчув раптовий приплив усередині себе щастя, а й увесь світ. Не щодня жовта куля так може без шкоди для інших спуститися на землю, на од-ну планету, на якій є чудове життя людей, і яку воно висвітлює щодня, тішить нас собою і своїм теплом.

Блондинка обійняла за руку брюнетку і запитала тонким, полохливим голосом:

- Ви вибачте за таке некоректне запитання, але воно ду-же сильно мене цікавить. Де ви живете шановний незнайомець?

- Куди душа мене кличе, туди я й лечу жити. Зараз ось ви-рішив погостювати в Києві. Не давно був у Німеччині, кілька днів до цього відвідував Італію, а завтра буде видно куди вона мене понесе. Зараз, як ви бачите, я мешкаю на дерев'яній лавці. Душі моїй безупинно подобається подорожувати.

- Невже по всьому світу побували?

- І не тільки по всьому світу, а й в усі часи існування людс-тва. Скільки живуть люди, стільки й існують волоцюги. Я один із них, і мій образ живе вічно. О, тільки, що мені пригадалася одна така приваблива подорож. Вона була кілька століть тому за часів справжніх замків і принцес. Не так, як зараз у казках пишуть яск-равими словами, ніби вони там і правду були, і всі знають, як там у них усе відбувалося, а от я там був і знаю, як там було. Тоді був зовсім інший час, і все було по іншому. Мені якось довелося за-вдяки щасливому випадку потрапити до царської родини Кате-рини другої. Не міг подумати навіть про моє везіння потрапити на бал найвідомішої особи жіночої статі. Весь приймальний зал був пихатий знатними людьми, одягненими у вишуканий одяг. Дами були в кільцевих сукнях різних кольорів, а джентльмени в чорних костюмах і білих сорочках з великими на голові капелю-хами. Вони були такі смішні.

- А ви в чому були? Вас би так ніхто не впустив усередину.

- Можливо когось би не пустили, але мене пропустили в такому одязі, в який я зараз одягнений. Я ж простий Бродяга, а мені все можна пробачити.

- Не вірю, - сказала друга.

- Не перебивайте мене. Дослухайте мою розповідь. Ви-глядала Катерина просто елегантно. Вона була вдягнена в сині із золотими пасмами і срібними ґудзиками з двома по середині вздовж сукні жовтими лініями. Я зараз пам'ятаю її натягнуту по-смішку, але це було не так давно. Незважаючи на її статус і багат-ство, вона завжди хотіла бути щасливо жінкою. Їй хотілося всьо-го лише простого жіночого щастя, хотіла любові. Катерина хотіла любити і у відповідь отримувати таку ж любов. Усі, хто траплявся їй на шляху, хотіли лише одного. Славу, популярність та її розкіш. Ніяка велика скриня золота не переважить на терезах щастя найпростішу людську любов. Вона безцінна. У неї немає ціни так само як і в нашої душі. Десь вони всередині нас вічні не розривні подруги. Одна без іншої не можуть просто існувати так само як і в нас не може бути кохання без другої половинки. Без неї ми можемо лише мати нестерпну самотність і страждання одиноких ночей. Давайте зараз не про це. Той вечір мені запам'ятався ли-ше за однією подією. Тоді в залі миготіло багато чарівних костю-мів, грала жива музика з дерев'яними інструментами і співав жи-вий голос, а коні стояли на вулиці під входом і підспівували кін-ським сміхом до їхнього царського балу вечірні серенади. У вечі-рньому гулянні аристократів та їхніх панянок було чути гармонію і старання музикантів.

- Ви брешете. Такого не може бути. У ж точно такого не може бути, - друга дама долучилася до розмови і зашипіла, коли Бездомний опустив голову на порвані черевики.

- Ох ці мінливі жінки, - він тихо сказав і додав, - ні, ви по-миляєтеся. Бродязі немає сенсу брехати. Ви самі на власні очі бачили моє чаклунство - впевнено відповів він на її провокацію.

- Я як зараз пригадую як у неї на балу розболілося серце. Воно захлинулося порожнечею і почало голосно кричати. Ніхто не міг усвідомити її поведінки. Очі Катерини горіли білим вогнем, шкіра бліда, і жоден присутній у залі гість не міг зрозуміти її по-ведінки. Усі забули про те, що вона проста, така сама, як і всі. Людина, і їй хочеться звичайнісінького тепла - любові. Напевно тоді моя душа підказала про її справжнє бажання. Душа бачить те, чого ми, люди, не бачимо. Я насилу зміг її заспокоїти і вивес-ти на лавку в королівський сад. Ми цілу ніч слухали колискову усміхненого місяця. Він нам співав про кохання до ранку. Зі сві-танком перших променів Катерина заснула солодким сном на моїх руках, відчув всередині себе тепло. Я її відніс до спальної і вклав спати, а коли вона прокинулася, мене вже не було поруч. Вона стала нормальною дамою, вона була щасливою. Минула ніч залишилася в її серці теплою іскрою, яка зігрівала її потім що-ночі. Найцікавіше такий факт в історію не вписали. Історики на-писали, що все пройшло по накатаній. Вони забули про те, що вона теж жінка і в неї, як і у всіх нас, є серце. Воно живе і теж хо-че відчувати найпрекрасніше почуття, що існує за всіх часів людс-тва - любов. Почуття любові наповнює нас життям і його сенсом. Ось такі кошмари раніше були і є зараз. Ніхто ще не зміг знайти знеболювальне, що знижує потребу в коханні, і ніхто ніколи не зможе його знайти. Потребу не замінити жодними пігулками і пом'якшити наші страждання під час її відсутності.

Дві пані перекинулися поглядами і великими округлими очима з піднятими бровами вони прокинулися від розповіді. Во-лоцюга на мить занурив їх у минуле і непомітно останніми сло-вами повернув їх на місце.

- Більше я не маю права вас затримувати. У мене свої справи, а у вас свої. Вам доведеться сьогодні зустрітися ще з двома цікавими хлопцями.

- З ким?

Друга дівчина, сміючись над ним, перепитала:

- З двома хлопцями з широкими плечима?

- Ви ще й пророк?

- Ні, я не пророк. Я знаю не більше за вас, - він посадив питання в глухий кут.

- Дивіться по сторонам і не вішайте своєї провини, не уважності на чужих людей. У житті по-різному буває.

- Жартівник однак ви. Жартівник, - кокетуючи з ним ска-зала перша і підморгнула одним оком.

- На прощання дам вам пораду. Любіть і цінуйте тільки любов, а не наш зовнішній вигляд. У ній наше щастя.

Шум листя відвернув увагу незнайомок, і Бродяга непо-мітно для них поклав у їхню сумку мобільний телефон, той, який показував Алексу під час їхньої сьогоднішньої зустрічі. У них його не було, але він уже встиг навіяти під час розмови своїми чарами про його наявність у сумці. Тепер вони знали думками про те, що в них є телефон, і завжди був. А насправді його у дівчат ніколи не було. Бродяга здійснив свій задуманий план. Створив новий сценарій для нашого героя, про який він уже був попереджений, але не було жодних гарантій, що Алекс запам'ятав його слова. Прекрасні незнайомки зрозуміли про себе і раз на завжди те, що важливим у кожного з нас є не його набиті кишені грошима і зо-внішній вигляд, а та безцінна душа всередині нас. Зустріч із не-знайомцем відкрила їм очі на справжній світ людини.

Під шум листя вони повернули голову вгору, у бік дерева, а потім назад на незнайомця, а він якимось уже чином провали-вся крізь землю. На його місці залишилися дві великі ямки від зимових черевиків. Він зник, залишив по собі білу хустинку на лавці, на тому місці, де вона не повинна була стояти.

З якихось причин дві чарівні дами не надали значення сказаним словам. Вони розвернулися і пішли в тому напрямку куди йшли до зустрічі з ним. Перша рукою погладила чорну сум-ку, що висіла на плечі, а інша подивилася з посмішкою на будів-лю, що стояла вдалині.