В цей час в місті Київ Алекс та Сергій продовжували від-почивати у Гідропарку. Приятелі повільно, не поспішаючи, подо-лали тільки половину шляху до золотого пляжу під жовтою ку-лею, що гордо розкидала по всьому Києву промені світла, які танцювали та співали в просторі. Вони вийшли за територію спортивного майданчика, і пройшли піщаною дорогою метрів триста, ховаючись під тінню в ряді струнких, що стоять по обидва боки, витягнутих догори тополь. Навколо них лежав, спокійно засмагаючи під сонцем, маленький, світло зелений лісок. Трава тихо спала в тіні, а дерева спокійно дрімали та чекали вечора і початку нічних розваг. Вдень тут усе навколо спало під променя-ми літнього дощу, а з приходом ночі завжди прилітав підбадьор-ливий холод, що кликав усіх на танок, розпалюючи на малень-кому острівці великим струсу загуляй. Вночі тут дерева танцюють і вигинаються, трава співає жіночим голосом, місяць б'є в бара-бан, зірки дзвіночками сиплють на місто дрібні блискітки радості, додаючи родзинку в живу ніч. Вода спостерігає знизу за небом і радісно хлюпає в долоні, а кияни тонуть у нічній веселій ейфорії прекрасного острова. До ранку усі веселяться, а з приходом пе-рших променів сонця всі засинають і протягом дня відпочивають під теплою турботою жовтих променів. Сцена повторюється що-ночі. Сонце співає і танцює вдень, а місяць пиячить і гуляє вночі.
Алекс і Сергій ідуть вперед вздовж двох ліній пропускаю-чи вперед автомобілі, що мчали на пляж. Усім хотілося пірнути в прохолодну воду і поплисти в країну водяного царства і комфор-ту, насолоджуючись морозивом, приємним почуттям сьогодніш-нього дня, розслабившись від усього. Не дійшовши до місця призначення, звідкись вигулькнула вдалині дороги таємнича лю-дина. Алекс помітив темний образ за сто метрів від себе. Він по-дивився на нього, але не надав йому жодного значення, опустив голову донизу і ліниво пішов уперед. Через три кроки Алекс по-бачив незрозуміле. Людина спереду була на великій відстані і невідомим чином та несподівано опинилася перед ним. Темна хмара накрила хвилею Алекса. Він раптово провалився у велику, холодну прірву. Тополя, що стояла поруч подувши грайливим вітром розбудила в ньому ейфорію. Він спокійно ліг на теплий пісок і подивився сонними очима на Бродягу, що стояв попере-ду.
Могутність дерев та їх чари не полишали острів навіть у найхолодніший зимовий день, а коли взимку знахабнілі білі ша-пки снігу без дозволу лягали на маленькі гілочки та силою нама-гаючись притиснути їх до землі і зламати стійку волю дерева, то гілки струнок їх тримали до приходу весни. Згодом розтоплені білі шапки зникали водою в землі і більше ніколи не повертали-ся. З приходом нових морозів з'являлися зовсім інші коржі снігу на зеленому листі дерева і робили свої показні викрутаси, а де-рево ставало все прекраснішим і чарівнішим до наступної весни, і так роками їх воля та витримка прикрашали це місце.
На середній зріст незнайомця була натягнута чиста біла футболка, від якої пахла весняна свіжість та легкість. Він був під арканним жителем міста і жив там, де йому хотілося. Чоловік був забарвлений смаглявою засмагою з пляжними піщинками, що висіли на бороді. Борода нагадувала церковного служителя, який присвятив себе на більшу частину життя церкві. Вона відо-бражала святість і чистоту людської душі, так виглядала борода незнайомця. Штани були протерті, а на правому коліні були ко-ричневого кольору шкіряні латки, підкресливши свій незвичай-ний стиль. На ступнях висіли не його розміру зимові черевики. У нього була своя незвичайна вимова слів і постановка мови.
Очі у хлопця блищали розумом відданого собаки які ні-коли не брешуть. Вони бачили те, що йому довелося пережити і заховати в собі, але забув лише про одне, що в них завжди за-лишається відбиток минулого. Алекс, лежачи на писку подивився на нього і підвівся зовсім у нову реальність. Усе навколо зміни-лося якось незвично. Він побачив людину з іншого боку, і в дум-ках сказав про неї, що вона любитель стояти на двох колінах під зоряним небом, посіяним місячним блиском з намальованою оманливою щедрою ніччю, десь на центральній площі Києва же-бракуючи під зливою сяйних маленьких крапель дощу серед пе-рехожих, випрошуючи милість.
Алекс незадоволено подивився на нього та сказав:
- Забирайся з дороги жебрак.
Бродяга був зовсім іншою людиною. Не такою, якою його бачили оточуючі. Він був ким завгодно і ставав тим, ким хотів. Загадкова особистість. Безхатченко перетворювався на різних людей, одягаючи на себе різний одяг і майстерно граючи обрану роль. Він шкутильгаючи на праве коліно, підійшов ще ближче й обережно роззувся та переступив босою ногою через поруч ле-жачу спортивну сумку й засміявся.
Алекс сказав:
- Ей, ти, хлопець. Чого стоїш і дивишся на мене? Ти, що не коли не бачив людей охайно вдягнених?
- Що ви. Бачив, і звісно не один раз. Вибачте. Ви мене здивували своєю охайною футболкою, - сказав Бездомний.
- Що з нею не так? Я бачу як ви незадоволено на мене дивитесь. Ви думаєте, що я бідна людина? Алекс подивився прямо в очі.
- Ви дурниці кажете. Не можна судити людину за її одя-гом. Ми можемо здаватися прекрасними і багатими людьми зо-вні, але всередині може бути одна бідність. І я вам ще нічого не встиг пред'явити за ваш зовнішнім вигляд, як ви вже, немов го-лодний вовк, накинулися на мене, - Бездомний сказав і відвів очі вбік.
- Не пускай у хід бідних вовків. Ти зі мною не знайомий і ти вже починаєш холодити каву.
- Стійте. Не поспішайте словами кидатися. Вони ще вам знадобляться.
- Добре. Ну, тоді я пропоную сходити, і зануритися в про-холодній воді. Я бачу, бідолаха, у тебе напевно був важкий день.
Бездомний уже встиг змінити мертвий тон на грубий бас музиканта, але після слів Алекса промовчав. Перед его очима картина дороги біля якої зростали вздовж неї тополя попливи хвилями, змінив стару реальність на нову. Повсюди пролунав дзвін розбитого скла. Руки піднялися вгору до обличчя і усе зати-хало. Простояв у такому положенні дві хвилини в надії, що той, хто до нього підійшов кілька хвилин тому, зникне ранковим ту-маном на світанку. Опустив руки Алекс перед собою побачив приголомшливу і ще більш, ніж до цього, сцену, де стояв Бродя-га, який так само нерухомо, як і до цього, тільки вже з великим пальцем у носі. Зі здивуванням Алекс подивився на Сергія і запи-тав:
- Ти чув, як мені нагрубив цей незнайомець? Ні вихован-ня, ні поваги, ні чого в ньому немає. Він ще посмів зі мною так розмовляти, ніби я йому півжиття винен. Він розмовляє зі мною, так ніби ми вже з ним дружимо десяток років. Нахабство і тільки нахабство, більше я ні чого в ньому не бачу.
У відповідь Алекс нічого не почув. Він ще не знав про ро-змову, яку чули тільки він і незнайомець. Сергій із приходом же-брака став зачарований невідомими чарами, які не дали йому побачити незнайомця, що підійшов до них. Він стояв немов жи-ва статуя без почуттів і душі.
- Ні, ну ти подивися на нього. Поглянь на невихованого нахабу. Він навіть не стежить за своїм тоном. Таких як він треба в оренду здавати в цирк. Хоч там із них буде хоч якийсь толк. А то вони вештаються містом і людей лякають і більше нічим не зай-маються. Життя витрачають даремно і не тільки своє, а й інших людей.
Сказані слова Алексом Сергій знову не почув. Він стояв із розпрямленою спиною і дивився через дерева на жовтий пляж на березі Дніпра, що виднівся вдалі. Раптово незадоволення Алекса перебив Бездомний:
- Награлися? Наскаржилися? Жульєни. Досить кіз через стадіон водити.
- Я вже все зрозумів, ви мене хочете вбити але у вас нічо-го не вийде. Мій друг усе бачить, і ви мені нічого не зробите. Сергій просто не хоче нічого казати.
Бродяга ще ближче підійшов до Алекса і почав з ним гру слів. Він йому затуманював свідомість і говорив кожне речення з новим суперечливим почуттям до другого вже сказаного су-дження. Насправді Сергій не бачив людини, яка розмовляла з Алексом. Сам час змінив свою приналежність до сприйняття, який став на багато повільнішим для нього, ніж зазвичай. Один бачив світ інакше, ніж інший. З цієї причини Алекс міг розмовляти з невідомою особою, а його друг ні.
- Слухайте, що ви зробили з моїм другом. Чому він нас не чує? Стоїть ніби пам'ятник і мовчить. Чому він мене не чує? Пере-ляканим голосом почав кричати Алекс.
- Дуже багато запитань ви поставили за такий період ча-су. Відповідь тут логічна. Він просто не хоче говорити з тобою. Стоїть і мовчить. Що йому ще треба від нашої розмови. Йому наш діалог не цікавий. А ти не подумав і на мене накинувся. Жах, шановний киянине. Ти лякаєш мене своєю поведінкою. Тобі по-трібно терміново заспокоїться, - запевняючи голосом Бездом-ний сказав Алексу.
- Не плутайте мій язик у тенетах обману, - відповів Алекс.
- Не дзвоніть так голосно. Чудовий погляд солодко лягає на воді, а ви ще його тривожите. Не порядок. Нехай так постоїть. Він ще встигне сказати. Створіння воістину несправедливо кра-сиві, лежать на березі, а він на них і задивився. Не потрібно ста-вити несправедливих запитань про свого друга.
Алекс обережно придивився на всі боки і затих поглядом на Сергії, і сором'язливо перевів очі на Бездомного, тихо промо-вив:
- Так, ви маєте рацію. Він тільки про це думає. Ну, що ж поробиш, у нього таке звання. Зачаровувати і дарувати жінкам радість. З цим нічого не поробиш.
- Ти такі безглузді запитання ставиш. Йому зараз не до тебе, а до тих чарівних спокусливих дам.
Незнайомець хитрий. Він затіяв несправедливу, як зда-ється, витівку не чесних звинувачень. Вимоги цієї людини були розпливчасті, звинувачення не ясні до кінця.
- Ніхто вас, ні чим не обсипав. У розумів шановний не-знайомець. Стійте, не поспішайте зав'язувати гостру розмову. У мене ще є кілька слів.
- Давайте говоріть, але тільки швидше, і не затримуйте більше нас. Сьогодні сонце нікому не співчуває, воно танцює на наших головах танго, - сказав Алекс.
- Сьогодні відбудеться багато подій. Різних і не передба-чуваних. Ніби вони готові до всього, - пророчий тон, - мені зда-ється, що хтось сьогодні загубить телефон, - з іскрою загадки прошепотів Бродяга, - ким буде цей щасливчик, я не знаю.
- Що ви мені в кишеню кладете? Не моє майбутнє вам видно, ви помиляєтеся. Який ще телефон я втрачу? Не смішить мої коліна. Звідки ви можете знати, що сьогодні має статися? Здивовано сказав Алекс.
Волоцюга несподівано різко з пошарпаної кишені штанів вихопив, наче револьвер, темну пляму, і запитав:
- Ваша іграшка? З двома пальцями простягнув руку в бік Алекса і показав телефон.
- Що ви мені пропонуєте? Запитав Алекс.
- Телефон нової моделі, і той самий, який ви повинні вкрасти з жіночої сумочки.
- Як вкрасти? Ви як можете собі таке дозволити сказати мені такі необдумані брехливі слова. Ви мене зовсім не знаєте. Без доказів звинуватити мене у крадіжці. У вас усі зозулі на міс-ці?
- Можливо, у мене когось не вистачає в моєму домі, але я кажу вам правду, наймиліший. Уважно послухайте. Сьогодні вас звинуватять у крадіжці. Можна уникнути всього, і крадіжки теж. Поверніть його їм, і все налагодиться, - сказав Бездомній и по-дивився у бік.
- Відійдіть від мене вуличний хуліган. Вас вочевидь зозу-ля залишила, то ви й замість неї лепечите не за адресом, - сказав Алекс і відвів очі в бік.
- Не поспішайте ні з чим, а то різне буває.
Не вірячи сказаному, Бродяга в ньому поселив ще один сумнів. Він почав скоса дивитися на всі боки. Подивився на пле-че, на Сергія і далі побіг очима намагаючись відшукати загадкову дівчину і сумочку, з якої, як припускається, був узятий телефон цією людиною. Можливо Бродяга ще й злодій. Вкравши теле-фон, він вирішив його віддати незнайомцям і тих звинуватити у своєму злочині. Оглянувши всю видну територію острова, він не виявив потерпілу, у якої було вкрадено телефон. Йому відразу стало легше. Відповідь була різкою і рішучою:
- Я не брав ні чого. Досить мені пропонувати чужі речі. Я ділова особистість і віддаю перевагу тренуванням, і чесному життю. Все інше мене ніяк не цікавить.
Бродяга, злякавшись, замахав головою. Зробив розум-ний вираз обличчя, подивився в небо і в очі хлопця, що стояв навпроти, показав йому язика, і впустив ще не пристойний звук:
- Тьху, - сказав Бродяга.
- Ви шановний дурень ще й без освіти. Ніякої культури. Повинен вам відповісти на вашу лепту про передбачення: - це не можливо, - впевнено сказав Алекс.
- Тьху, - він усміхнувся.
- Ні в кого я, нічого не крав, і красти не збираюся. Непрос-тимо говорити мені такі заяви. Я чесний законник, юрист. Чуєте, непробачно зраджувати собі статус провидця мого життя.
Бездомний підскочив і гордо закричав:
- Учора я, прогулюючись берегом, побачив одного такого юриста, який засмагав у чорному костюмі на пляжі, - пропустив хвилину мовчання і далі продовжив говорить, - дивні ви люди юристи. Одягненими відпочиваєте на пляжі. Напевно, у вас не-має вільного часу одягатися за сезоном і дивитися на градусник. Спекотно в одязі на пляжі. Живете у своєму світі законів і ні чого більше не бачите. Літо крізь вуха пропускаєте. Влітку думаєте про зиму, а взимку про літо. Буває ж таке, - він закінчив речення кив-ком голови.
- Як може юрист та ще й у чорному костюмі лежати на пляжі під таким сонцем? Спантеличено запитав Алекс.
- Все може бути, ви просто цього не бачите, а я бачу все.
- Ви собі придумали, такого бути не може. Ми юристи найпродуманіше люди і ніколи себе не змусимо відпочивати в незручності. Я кажу вам правду.
- Бачив на власні очі. Ні чого більше сказати не можу.
- Ви несете на словах нісенітницю, - злим голосом почав говорити Алекс, - розповідаєте про те, що я вкраду телефон із жіночої сумочки, роблячи мене вже винним у крадіжці без скоє-ного злочину. Виводите мене з рівноваги. Я вже починаю себе оглядати, як переляканий олень з думкою про привласнення ви-падково чужих речей. Розповідаєте про юриста в чорному кос-тюмі, який лежав на писку. Вам не здається, що ви перегрілися на сонці.
- Ні, не здається. Вони теж люди, у них, як і у всіх, багато роботи, і не завжди знаходиться час для порядного відпочинку.
Олександр Миколайович не помітив, як уже почав підда-ватися провокації невідомої людини, яка здійснювала свій гост-росюжетний план.
- Ви сьогодні на сніданок грибів наїлися? Не стримав по-вного розчинення розуму від його відповідей Алекс вибухнув і зі злістю викинув першу фразу, що спала на думку.
- Не буду заперечувати ваших сказаних слів, і брехати вам не буду теж. Сьогодні вранці в мене був бенкет грибів. Я їх знайшов он під тим деревом, - пальцем показав убік, - на смак вони були схожі на запечене яблуко. Вони сподобалися моїм ілюзіями. Вони від них були без розуму.
- Під яким ще таким деревом ви знайшли такі стрибучі гриби?
- Придивися уважніше. Він ще пару штучок залишилося. Блищать салатовим кольором, - Волоцюга показав двома руками на дерево, під яким залишилося ще два блискучих із салатовим кольором гриба.
- Шановний Бездомний, ви мене лякаєте своїм поглядом на світ і вживанням вами невідомих на сніданок грибів.
- Їсти хочеться завжди. І не вам судити про мої багато вподобань до їжі. Не бійтеся мене і мого розуміння світу. Ви зна-єте, сьогодні вранці мені зустрілися такі персонажі, які бігали в білих халатах лісом. І нічого не сталося. Я багато чого бачу і помі-чаю більше, ніж ви.
- У білих халатах?
- Так. Загадкове місце Гідропарк. Тут можна різне поба-чити. Тільки головне не збожеволіти і не вирушити разом із ними в подорож сніговим лісом. Хто знає, чим все це може закінчиться для простого киянина.
- У вас усе гаразд із психікою? Ви нісенітницю несете. Які ще люди в білих халатах? Які смачні гриби? Наполегливим погля-дом поцікавився Алекс.
- У мене завжди все добре. Щоранку я ще літаю над міс-том. Я літаю.
- А у вас є покликання? Крім як гриби на сніданок їсти, а потім літати над Києвом, у вас є ще таланти? Вам потрібно звер-нутися за безкоштовною консультацією до психіатра. Може він вам допоможе спуститься на землю.
- У мене все гаразд. Мені не потрібна допомога. Я сам кому завгодно допоможу.
- Ви тупиця, - напруженим голосом сказав Алекс.
- Сю. - закричав Бродяга. Наше спілкування боюся перей-де якщо вже не перейшло на новий рівень "Пане Письменник".
- Досить мені солому в рот класти. Ви не вихований гро-мадянин. Безпритульний.
- Стійте. Заспокойтеся. Не поспішайте з гучними словами. У мене виникло припущення, що до вашої не спокійної поведін-ки.
- Ну ж бо, кажіть!
- Ви самотній замучений вовк. Вийшов сьогодні з лісу до людей. Ви на всіх розлютилися.
- Ні. Я за всіх радію, і я дуже щасливий.
- Ви нічого не можете знати про мене. Ваші слова не ма-ють жодної ваги. Пудрите мені голову солоною пудрою. Моє припущення таке. Ви сьогодні були п'яні й випадково вдарилися головою об дерево, під яким їли гриби, і після удару у вас дах поїхав не в тому напрямі, а ще й намалював вам ваші маревні галюцинації, - обережно сказав Алекс, щоб не образити незна-йому людину й піднести себе над нею.
- Ні. Я не ображаюся, - він відповів, випереджаючи Алек-са, додав, - я кожен світанок молюся стоячи на одному правому коліні під небом. І "Ви" знаєте після молитви я бачу серед соняч-ного, світлого дня на небі нічні зірки. Фантазія, побачивши таку чарівну картину, тоне в задоволенні.
- Шановний Бездомний Волоцюга, - перебив Алекс без-глузду промову, поставившись до нього як на ім'я та прізвище. Можливо воно так і було, але він вважав за краще вже не питати в нього таких подробиць, розуміючи, що Бездомний несповна розуму, - ви несете повну нісенітницю, ур, - додав він.
- Я кажу тільки те, що бачать мої очі і не більше. Та ви ще перегрілися на сонці як черепаха, не беручи до уваги інше ба-чення світу.
- Досить із мене робити дурня.
- З вас ніхто ні чого не робить. Ви самі із себе ліпите од-ноокого клоуна. Я, між іншим, щойно прилетів із Німеччини. У мене з розумом усе гаразд. І ви знаєте, що там набагато холод-ніше, ніж тут. Але мені більше подобається в Гідропарку. Тут у нашому рідному місті затишно й тепло. А там чомусь сонце хо-лодне, не таке як у нас тепле. Начебто воно одне, а гріє кожного по-різному.
- Як бродячий без грошей, без дому чоловік може повер-нутися з Німеччини до Києва так швидко і ще й без копійки в ки-шені, - подумав Алекс над запитанням, яке поставив сам собі. І одразу він почув уявну відповідь, - та не як, він просто божевіль-ний.
- Усе. Залиште мене в спокої, - відганяючим тоном про-шипів Алекс.
- Так ви ще й убивця, - загадкою сказав незнайомець.
- Який я вам убивця? Ви собі не дозволяйте говорити такі слова в присутності юриста.
- Вбивцею може бути кожен.
- Усе. Від вашої розмови мені вже нічого не хочеться. З мене вистачить ваших не зрозумілих загадок і прихованих натя-ків.
Сергій дивився на пливучий від спеки горизонт, не помі-чаючи їхньої розмови, перебуваючи уві сні.
- Ви напевно втекли з психіатричної лікарні? Помітив Алекс, підвищуючи голос на останньому слові.
- Ви помиляєтеся. Ви дуже помиляєтеся. Ви навіть не знаєте, в якій реальності зараз перебуваєте.
- У якій реальності я перебуваю?
- У гіпнотичній.
Алекс подивився на божевільного і повільно відвів очі вбік на темну землю, озирнувся, і перекотив погляд на зелену палицю трави, яка нагиналася від вітру в різні боки. Чимось вона була йому схожа на їхню слизьку розмову. На якусь мить разом із холодом, що летів, він почав вірити тому незнайомцеві. У його очах була водночас іскорка розуміння і протиріччя. Незнайомий чоловік володів чарами переконувати людей і вмів творити чуде-са зі слів. Про дар незнайомця ніхто не знав і кожен зустрічний під час бесіди з ним піддавався своїм сумнівам, приймаючи бре-хню за правду. У людини з охайним виглядом не було поганих намірів, просто в неї був свій план щодо Алекса.
- Ні. Такого не може бути. Я ніколи там не був і не збира-юся туди, - ствердно наполіг на своїй відповіді Алекс.
- Ви впевнені в сказаних словах? Ви ніколи не замислю-валися про те, що ваше життя може бути просто сном, а не ва-шою справжньою реальністю?
- Ні, такого по міні не може бути. Я живу своїм життям у теперішньому світі. Виключено.
- Час покаже!
Після слів волоцюга раптово змінив колір обличчя з жи-вого на мертвий і повільно підійшов ще ближче до обличчя Але-кса. Став із ним ніс у ніс. Вітер грайливо розсіяв по повітрю запах Алої. Алекс різко відчув шизоїдний дискомфорт і смак таблеток разом із запахом спирту. У слід нового відчуття, що з'явилося в просторі, безхатченко впав від безсилля на руки Алекса. Виникла в квадраті дивна картина, що зависла в просторі, яка намалюва-ла великий довгий зі сталевими стінами коридор, де біжать лю-ди в білих халатах, які розмовляють різними за гучністю й тоном словами не зрозумілою для нього мовою. В образі, що виник, одна людина великих габаритів із квадратними плечима, що пробігала, голосно щось прокричала. Він зміг почути і зрозуміти тільки першу літеру Р і останню Н. Воно могло означати, що зав-годно і нести в собі будь-який сенс. Усе, що з'явилося, так само раптово зникло, як і виникло. Видовище якось неприродньо на-лякало Алекса. Він уже не стримуючи своїх амбіцій відштовхнув лівою рукою обідранця, що стояв навпроти нього. Полетів назад і він ще різко Алекс наздогнав своїм кулаком, вдарив тендітні груди незнайомця, пролунав гучний хлопок. Тіло парируючи в повітрі повільно лягло на спину. Забіяка з хвилюванням сказав:
- Жах. Він мав рацію. Ніхто не застрахований від убивст-ва. У кожному живе вбивця, - нахилив голову, - ніхто не застра-хований від того, що сьогодні може статися, - його слова полеті-ли для нього ж у його порожнечу.
- А хто міг знати, що буде сьогодні? Скажіть, покажіть то-го, хто міг знати, що буде сьогодні?
- Я знав, але не сказав. У всьому має залишатися малень-ка таємниця, - лежачий із заплющеними очима Волоцюга прого-ворив через сухі губи тихим вмираючим голосом.
- То чому ви мені нічого не сказали? Чому мовчали? Ви мене зробили вбивцею. Я не хочу за ґрати, - сказав Алекс.
- Так мало сьогодні статися. Ми не в праві змінювати до-лю. Тільки сам Чарівник може змінювати наше життя, - пролуна-ла важлива пауза і Бродяга закінчив розпочату фразу, - безпово-ротно змінювати.
- Який ще Чарівник? Та ви всі збожеволіли.
- Ви не праві! У нашому світі все має свій сенс. Ми не в тій владі, щоб змінювати світ, у який ми народилися, - с гучним по-дихом сказав Бродяга.
Алекс задумався і запитав:
- Що? Що ви хочете цим сказати? Спочатку ми створюємо себе і обираємо шлях, а потім він нас?
- Так. Але шляхів стільки скільки є у світі й не більше. Зро-бивши вибір, ви вже ніколи не повернетеся в минуле і не помі-няєте майбутнє. Так само як і зараз ви зробили свій вибір і змі-нили вже своє вільне майбутнє на тепер невідоме. Ніхто не знає, як це все закінчиться. Це ваше життя, а в моєму залишилося тіль-ки дорахувати свої останні промені яскраво падаючого на мене сонця, надісланих мені зверху.
Алекс подивився на слизові очі людини, що лежала на писку, і повільно промовив:
- Ви маєте рацію в сказаному. Я помилився у своєму ви-борі.
Людина, що лежить на піску, видала останній звук, і її ди-хання померло разом із нею. Серце перестало битися, губи во-рушиться, він накрив себе ковдрою мовчання. Можливо Бездо-мний помер або просто прикинувся мертвим. Жодних ознак життя він не подавав. Алекс згас осінньою трояндою, шкодуючи про зроблений вчинок. Він не міг і слова зв'язати. Коліна труси-ло, зуби стукали, він з переляку почав кусати лікті. Хапати себе за щоки намагаючись стягнути надзвичайну правду зі свого облич-чя і зняти маску сну. Він хотів прокинутися від поганого сну. Па-льці силою вчепилися в шкіру, залишаючи на ній білі плями. Усе-редині всі почуття перевернулися догори дном. Алекс не міг зро-зуміти ні чого, і того, який він зробив вчинок. У момент скоєння злочину Алекс почав розуміти силу одного вчинку і ймовірність безповоротно зміненого життя і планів на сьогодні. Дві хвилини тому він був ще вільною людиною, а зараз уже став невільником свого вчинку. Бранцем неминучого майбутнього. У ньому не ви-стачило сміливості подумати здоровим глуздом про можливі на-слідки. З усіх боків; спереду, ззаду, праворуч і ліворуч почали з'являтися, наче уві сні з нізвідки, жителі міста Києва. Вони збіг-лися з усіх стежок, і з кожною хвилиною їх ставало дедалі біль-ше, і вже за п'ять хвилин чоловік п'ятдесят обступили Бродягу, що лежав на камінні. Пролунав нестерпний гул, суперечки і крики вилітали з людей, що стояли по колу. Кожен із них хотів дізнати-ся ім'я злочинця. Вони з підозрою дивилися один на одного. До цього часу, коли живе кільце обступило Алекса, то він одразу за-губився серед людей, які стояли на місці, а разом із ними і Сер-гій. Алекс намагався знайти свого друга серед усіх інших грома-дян, але всі спроби були марні, просто розгубився. Друг зник се-ред гучного шуму переляканих людей. Метрів за сто від події пролунав гучний шум червоної сирени. Через дерева виднівся краєчок блискучого під променями сонця на воді Дніпра. Алекс повернув голову і побачив, як по зеленій воді розкидаючи на всі боки великі хвилі, вони розлетілися по берегу, і примчала карета швидкої допомоги. Вона зупинилася біля берега. Це був диво-вижний автомобіль не малих габаритів, що міг триматися на воді і швидко примчати проти течії до місця злочину. Не було автомо-більної дороги, а була тільки чудова річка, що вирувала холод-ною водою і душевним спокоєм, яка принесла на собі невідомо як швидку карету. Дивний феномен, але на це ніхто не звернув уваги. Усі навколо зупинилися й завмерли в очікуванні. Відстов-бурчилися зі скрипом задні двері. Усередині лежали звичайні залізні ноші. З відчинених дверей вискочив маленький Карлик у білому халаті, з-під нього визирав синій піджак. На голові у Кар-лика вилися маленькі кучерики, а в руках він тримав прямокутну валізу. Озирнувшись на всі боки, доктор стрибнув на воду, ні - Карлик. Він не провалився під неї, а пішов уперед по ній. Його ноги спокійно понесли маленьке тіло по воді. Він швидким кро-ком пробігся поверхнею зеленого полотна, ніби ступаючи зем-лею, і одним стрибком перестрибнув дерева, які росли біля бе-рега, приземлившись прямо за тим, хто стояв довкола лежачої невідомої людини, на пісок. Незадоволеним поглядом подивив-ся на спини велетнів, що обступили тіло, гучним писклявим го-лосом закричав:
- Громадяни глядачі розійдіться по сторонах. Поступіться дорогою до потерпілого.
Голос маленької істоти було важко не почути. Коли він сказав слово, то всі до єдиного, як за чарівним велінням, виши-кувалися по обидва боки, сформувавши для лікаря прохід до не-притомної, а може, вже мертвої людини, яка лежала без свідо-мості. Підійшов до нього і голосно закричав:
- Хто вбив людину? Хто з вас скоїв злочин. Зізнавайтеся.
Слова пролетіли через усі вуха людей, що стояли в на-товпі, і тільки один із них піддався раптовому страху. На ньому обличчя змінило колір із золотистого на світло-синій. Очі пото-нули в тумані, а слова зникли з язика. Він боявся видати зайвий звук і привернути до себе увагу, а звернув увагу, громадяни від-разу побачили б у ньому злочинця. Це був Алекс і на очах подо-рослішав та посидів. Він зі своєю фізіономією сховався за попе-реду побаченою величезною людиною розміром у гору. Алекс подивився на всі боки одним оком і побачив, як навколо Бродя-ги зібралося вже п'ять лікарів, які вийшли зі швидкої слідом за Карликом. Кожен із них робив якісь процедури, намагаючись оживити лежачу на піску людину. Під час роботи команди ряту-вальників доктор маленького зросту розглядав співчутливим по-глядом натовп, який стояв навколо нього. Він хвилею підозри накрив усіх, хто в ньому був, але Алекса, що стояв позаду нього за великою накачаною людиною, Карлик не помітив. Про скану-вавши всіх, Карлик не знайшов злочинної особи, і відразу закри-чав:
- Шановні кияни. Подивіться на мене, - усі подивилися на маленького Карлика, - я ще раз запитую. Хто скоїв злочин? Він застукав жовтими туфлями по сірому писку, що яскраво перели-вався на сонці сяйвом. На звернене доктором до людей прохан-ня ніхто не відреагував. Усі мертво мовчали й дивилися на ньо-го. Не витримав не поваги Карлик стрибнув на камінь, де з краю лежала голова Волоцюги, він нервово застрибав на одному місці і в проміжку між сказаних слів стукав ногами. Бродяга лежав по-руч і не дихав. Карлик заговорив танцюючи:
- Я все одно знайду злочинця. Він від мене не приховає свого обличчя, що вкрилося страхом. Він мене не обдурить. Я знаю більше про злочинця, ніж він може собі уявити. Людина, яка вчинила злочин, забула лише про одну просту приказку "За все треба платити". Ні чого без сліду не зникає.
Зробивши останній стукіт, він зістрибнув з каменю і при-землився на пісок. Короткими кроками побіг до швидкої допо-моги, що стояла на вже прозорій воді. Хом'яком заліз всередину, пролунав стукіт металу, а за ним він одразу вистрибнув з карети тримаючи в руках червону, квадратну валізу, і тим самим гусячим кроком повернувся назад до неживого Бродяги. З писком ліні відчинився ящик. Він рукою пірнув у нього і взяв інструмент, блискучий, розпливчастої форми, уважно оглянув його. Ним провів пару процедур і писклявим голосом закричав:
- Людина безжиттєва. Безжиттєва та мертва. Це кінець. Люди викликайте людей у синіх костюмах, великих на шести ла-пах псів із величезними червоними язиками. Усі разом будемо шукати злочинця.
Натовп завмер, і всі почали дивитися один на одного, бачивши поруч із собою людину-вбивцю. Усі затихали в очіку-ванні. У такий прекрасний момент затишшя один простий чоло-вік без імені, одягнений у сіру футболку і такого ж кольору смуга-сті шорти, але без взуття, нахилив у роздумах голову і побачив на піску равлика, який повз на піску, підозріло повільно перепра-влявся через дорогу і зрозумів, що люди дуже рідко дивляться вниз та літаючи в хмарах, і мало помічають, а особливо те прек-расне життя на землі, мандруючи в хмарному порожньому небі серед ілюзій, не помічаючи перед собою істинної природи і на-солоди але чомусь на випадкового повзучого равлика теж впала підозра. Неприродньо правдиво, що його шлях знаходився на іншому боці дороги. Він почався на світанку з першими проме-нями сонця. Смакуючи свіжий запах роси від учорашнього дня і життя, поповз на інший бік, сподіваючись побачити для себе ін-ший світ. У нього не таке розуміння як у всіх. Для нього крок лю-дини здається океаном, а ніч роком темряви. Равлик тільки зараз дійшов до середини й одразу зіткнувся з непередбачуваною пе-репоною, що з'явилася раптово для нього. І вже шлях не можна виправити. Зупинившись він поміняє все. Після витрачених сил і часу він застряг на півдорозі, і маленьке тіло розгубилося, затря-слося від страху, як цей самий страх одразу нагадав про наяв-ність круглого панцира, в якому він може сховатися, відгородити себе від зовнішнього світу й відчути те найтепліше відчуття без-пеки, та залишитися на усамітненні з собою й перечекати небез-пеку. Равлик висунув голову, почув тонкий натяк високих людей, поворухнув вологими антенами і спокійно стиснувся, засунув голову назад у свій маленький замок. Проста людина посміхну-лася і заплющила очі. Від виниклої тиші затремтіли коліна й за-стукали зубки.
Алекс обережно стримував у собі всі почуття, не даючи виду оточуючим про своє причастя. Озирнувшись, він не знай-шов свого друга. Ще за дві хвилини пошуку, він не знайшов ніко-го, хто б міг бути на нього схожим.
- Такого не може бути. Невже він мене кинув, - подумав про себе Алекс.
Раптово пролунав лякаючи тріск у просторі. Для Олексан-дра Миколайовича вигляд зовнішнього середовища різко зміни-вся з невідомих причин. Серед світлого дня і яскравого літнього сонця вистрибнув на місце жовтої кулі блідий, величезних роз-мірів місяць і закрив собою сонячне світло. Весь Київ потонув у тьмяному світлі. Будинки, що стояли вдалині, а їх було близько п'ятдесяти, змінили свій колір з яскравих фарб на темний сірий, а поблизу зростаючі дерева, пісок і людей накрила така ж хвиля сірого світла. Усе вкрилося морокою. Обличчя громадян, що сто-яли поруч, почали плисти в тумані і ставати іншими, не такими як до затемнення, а гіршими і злішими. Усі спроби знайти Сергія згоріли в безглуздя. Від гострих змін в оточенні раптово виник глибокий страх усередині Алекса. Він, не затримуючись ні на хвилину, швидко зняв взуття, взяв його в руки, і зляканою анти-лопою побіг під уже жовтим місяцем, і темно синім небом з ма-леньким, а іноді великим світлом зірок, що світилося, перелив-частим світлом та відбивало свою принадність на дзеркальному піску. Алекс помчав уперед. Вітер штовхаючи його в спину, допо-магав йому швидше втекти подалі від небезпеки. Він так мчав, що його швидкість не дозволила страху повернути голову назад і подивитися за спину. Добіг до берега. Берег знаходився під ве-ликою аркою Венеціанського мосту. Один тривожний погляд він кинув на міст, а інший через Дніпро. Вибір був не великим.
- Забратися на міст, і втратити час, і ще бути схопленим маленьким Карликом, - але він не бачив, хто біжить за ним, і не знав ні чого того, що могло відбуватися за спиною, а там нікого не було, і вийшло, що він сам від себе тікав, - ні за що. Мені не хочеться знову бачити того маленького мерзотника. Тепер мене ніхто не зупинить.
Попереду виявився широкий і небезпечний потік води. Він пригнув і полетів уперед. Подивився вниз, і побачив під но-гами зменшення річки, ноги почали повільно крокувати повітрям звисаючи високо над водою. Через три миті він опинився на протилежному березі. Алекс приземлився на іншому боці й сам здивувався подвигу.
- Перестрибнути одним стрибок понад сто метрів річки, - диво, - він одразу сказав.
Алекс перестрибнув одним стрибком через Дніпро на ін-ший не такий як цей берег. Він приземлився зі злегка зігнутими колінами і став на мокрий пісок. Випрямив тулуб, підвівся на но-ги, поставив рівно коліна, обережно подивився на всі боки. На подив навколо не було ні чого, ні гарячого піску, ні танцюючих будівель, ресторанів, барів, ні прилавків зі смачними молочними напоями, ні шашличної, ні киян, що бігають у різні боки. Навколо була одна тиша і порожнеча. Алекс від радості не надав такому раптовому зникненню жодного значення. У нього було свято. Він відірвався від маленького доктора і не спокійних розлючених киян, втікши з місця злочину. Стрибаючи на двох ногах, він за-кричав:
- Я молодець. Зміг від них відірватися, - він усміхнувся, - тож треба знайти допомогу і справедливо розібратися в ситуації, що сталася.
Утікач кинув у далечінь погляд і різко кротом побіг у бік зібраних в один вузол лісових дерев, де в середині них визирав шматочок міліцейської дільниці. Він підбіг до великої сірої будів-лі. На ній уже відбивався суворий відбиток закону і справедли-вості. Підійшов до дверей, схопив себе правою рукою за серце і повільно нагнувся, хапаючи зубами повітря. Він завмер. Минуло п'ять хвилин. Привів себе до тями. Заспокоївшись, розпрямився як законослухняний громадянин із руками, що трусяться від по-баченої перед собою букви закону. Дістав із кишень взуття й одягнув його на ноги. Випрямив спину, подивився на всі боки і постукав тричі у великі залізні двері. З-під дверей через щілину тягнуло жахливим холодом. На обличчі виступали краплі холод-ного поту, які не стиралися рукою. Він став із напруженим лівим вухом і через шостий удар серця почув відповідь:
- Хто так голосно постукав у двері? Кому нема чим зайня-тися, окрім як турбувати мене, велику букву закону, - запитання поставила з-за дверей гучна луна зрілого чоловіка.
- Вибачте за занепокоєння. У Гідропарку щось містичне сталося. На сонце звалився місяць. Замість світлого дня раптово з'явилася ніч. А мене звуть Алекс. Мені потрібна ваша допомога. У світі відбуваються незрозумілі речі. Без вас не розібратися.
- Чия допомога вам потрібна?
- Ваших людей у синьому з нічними зірками на плечах.
- Навіщо? Навіщо вам вони потрібні?
- І ще здається, я вбив людину, і вірю, що тільки в нічних зірках є справжня справедливість. Я їм можу довірити свої слова, - з таненням у голосі льоду Алекс видавив із себе провину.
- Вам здається? Чи ви насправді вбили людину?
- Так. Я вбив випадково людину. Так вийшло. Не стрима-вся я, а він на мене пригнув, і ось вийшло вбивство за випадко-вими обставинами. Але мені ще здається, що не я його вбив?
- Якщо вам здається, то це не до нас. Є ще, такі як ви, їх багато, і ви чимось на них схожі. Теж служать небу і зіркам.
- Яким? Вони мені допоможуть?
- Вони всім допомагають без винятку. Вони носять білі халати і живуть у клініці для душевно хворих і для особливо об-дарованих людей. Вам до них, до побачення.
- Зачекайте. Мені потрібна ваша допомога. Вони мені не зможуть допомогти.
- У них не такі випадки бували, і з усіма справлялися без побічних ефектів, і ніхто не скаржився. Щоправда, вони багато чого забували, але в цьому немає нічого страшного, ні. До них ідіть, вони вам допоможуть.
- Я вбив людину. Я це зробив.
- Така впевнена відповідь. Мені вже з вами цікаво. Доб-ре. Кого ви вбили, - лінивим голосом він поставив запитання.
- Бродягу. Імені не можу знати. Проста бездомна люди-на, але він добре був одягнений у чистий одяг. Ну, хто міг знати, що так станеться.
- Ніхто не міг знати. Ми навіть не можемо знати, чи змо-жемо ми дожити спокійно до вечора. Я то, думав зможу, і ось ви раптово з'явилися. Тепер точно до вечора мені не відати спокою.
Пролунав гучний скрип, відчинилися великі залізні двері, Алекс побачив, що на порозі стоїть велика людина в синій формі з опуклим через ремінь животом, і з другим підборіддям на шиї. Піджак прикрашала пряма лінія з блискучих золотим кольором ґудзиків, а кашкет на голові було закинуто на потилицю, що від-кривало блискуче натерте маслом чоло. З боків на штанах лезом випирали прямо випрасувані по стрілках дві залізні рейки, що спускалися до ніг. Доглянутий був офіцер. Слуга закону став на-впроти нього і запитав:
- Шановний злочинець, не чіпайте мої нерви і скажіть, що ви встигли зробити? Голос міліціонера з повагою ставився до кожної людини, яка зайшла до нього, не зважаючи на те, з чим вона прийшла і який злочин скоїла, - ми всі всередині не зло-чинні до злочину, - він тихо сказав і почухав потилицю, зсунув кепку вперед і закрив частину чола.
- Як усе сталося я не знаю. На мене ніби хвиля чаклунства налетіла і затуманила очі. Вона забрала мій контроль над собою і звільнила мої руки від відповідальності, і я тоді завдав незна-йомцю легкого удару. Я не міг подумати про такі сумні наслідки. Це все в моїй голові не вкладається. Він перший почав. Спочатку розповідав маячню про ще якийсь не вкрадений телефон, а по-тім почав торохтіти про юристів, що лежать на сонці, у чорних костюмах, - заїкаючись сказав Алекс.
- Цікаво, - він набрав повні легені повітря і зрушив живіт з місця, - як таке може бути?
- Може бути по-різному.
- Не поспішайте. Ви маєте розповісти все по порядку. Да-вайте все почнемо з самого початку.
У людини в синій формі, яка стояла в дверях, була важка ніч із погонями і ловом злочинців. Вони його так катували, за-брали останнє бажання займається будь-якою справою. Міліціо-неру нічого не хотілося, окрім як вкрасти зайву годину у свого робочого дня і спокійно посіпати, прийти до тями. Охороняючи місто від хаосу і порушників, за пройдену зміну йому довелося вислуховувати багато таких божевільних історій, схожих на Алек-сову. Нічому було дивуватися. Від втоми довелося перепитувати й уточнювати багато подробиць:
- Так ви стверджуєте, що скоїли вбивство. Ви вбили од-ним ударом Бездомного.
- Це була чиста випадковість, - виправдовуючись, Алекс підвищив на нього голос.
- Тут чогось не вистачає для повної картини, стійте, - він задумався і сказав, - тепер мені все зрозуміло. Ви пили?
- Що ви собі дозволяєте. Я юрист. А ми не п'ємо без пот-реби спиртні напої, - збунтувавшись, Алекс кинув протиріччя.
- Заспокойтеся. Я так для формальності запитав, заспо-койтеся, - вселяючи надію сказав він.
- Добре, а тепер ви мені дайте відповідь на моє запитан-ня. Чому ви стоїте переді мною в медичних бахілах? Запитав Алекс.
На обличчі міліціонера, що стояв, мигцем промайнув со-ром. Щоки залилися фарбою, а очі заблищали запеклим п'яни-цею. Було незручно служителю закону стояти в бахілах перед киянином, але хто міг його зрозуміти важкий обов'язок перед своїм містом, ніхто, крім його самого. У нього під час робочих годин не було жодної хвилини поглянути навіть одним оком уго-ру й перетягнути дух свободи. Часу для нього не існувало. День іноді здавався хвилиною, а тиждень днем. Парадокс поліцейсь-кої роботи. Він увесь був занурений у доблесний захист грома-дян від злочинців із дитячим не покірним характером шкідливос-ті. Усі спіймані ним порушники поводилися поруч із ним як ма-ленькі діти. Йому доводилося для когось ставати добрим бать-ком, а для когось, хто заслуговував на покарання, - суворим ка-рателем. Ніхто не міг зрозуміти міліціонера, слугу народу. Тільки він сам міг себе пожаліти, подякувати, і відпочити, більше ніхто. Ніхто ніколи не дізнається скільки він сил віддав кожному кияни-ну. Тільки він сам знає ту кількість почуттів і порядності відданих ним. Людина в пагонах розуміє кожного, хто до нього приходить на прийом, але виду не подає. Адже у нього така робота розумі-ти і допомагати.
На поставлене запитання Алекса людина в синій формі суворо промовчала. Олександр Миколайович злякавшись, схо-вав свій погляд внизу на ногах, підібгав сором'язливі губи і до виниклої вже поваги до вартового закону промовчав і не поста-вив запитання повторно. Сам собі в думках відповів:
- Напевно він сам після психіатричної лікарні.
- За показану повагу варта одразу запросила гостя присіс-ти на олов'яний стілець, що стояв біля дерев'яного столу з поте-ртим, але подекуди блискучим лаком, - подумав чоловік в синій формі.
- Проходьте. Будемо складати протокол.
- А може, давайте без нього? Злякано запитав Алекс.
- Ні. Формальності не уникнути, кожного, хто прийшов, має бути занесено в протокол.
- Я вам пропоную, - тихо сказав Алекс.
- Що ви мені пропонуєте? Ви натякаєте мені на хабар, - суворо сказав страж закону.
- Ні. Ви, що таке кажете? Я хотів запропонувати спочатку вислухати мене, а потім уже записати, якщо буде потреба, свід-чення.
- Ось так буде правильно. Ніяких хабарів, я чесний слуга закону, - пробігла по столу пауза, - ви будите довго стояти біля входу? Усміхаючись, запитав у Алекса чоловік у формі, що вже сидів за столом з іншого боку.
Він втомленим поглядом показав йому на порожній сті-лець, на якому побувало чимало киян: добрі, злі, жадібні, підсту-пні, заздрісні, хитрі, жертви насильства, та їхні винуватці, що скалічили іншим життя. Вони залишили на стільці свій темний відбиток життя. Не тільки на стільці, а й у пам'яті міліціонера.
Офіцер запитує:
- Навіщо ви так чинили? Навіщо?
Алекс кинув погляд на стопку лежачих бумах, вони були розкидані по всьому столу, він зробивши перший крок і ступивши на холодну підлогу, повільно підійшов до стільця. Розвернувся до нього спиною і, щурячи очі, сів на нього, відчуваючи під со-бою палкий погляд правителя. Він швидким рухом руки закинув кашкет на люстру, що висіла над головою, зі срібними гострими бурульками, що дивилися списами смерті на стілець. Підозрюва-ний на мить провалився в порожнечу. Усе перед ним потемніло і тільки гучний голос законника витягнув назовні полохливі очі для складання протоколу.
- Для короткої формальності назвіть ваше ім'я та прізви-ще?
- Олександр Миколайович під письменницьким псевдо-німом письменника Алекс. Усі і завжди називають мене Алексом, і це ім'я я використовую у своєму романі, - він на мить задумався про себе, - чи там я зараз перебуваю? Може, я зараз переплутав сторінки життя і перебуваю у своєму романі чи це все мені зда-ється? Ні, такого не може бути.
Грубий бас знову його перебив:
- Добре. Так і запишемо "Алекс", - підозрілим поглядом оцінюючи його, він натиснув синьою ручкою на папір, виписуючи ім'я потерпілого, - добре. Ми дізналися, як ваз звуть, але тепер нам треба заповнити наступний рядок під назвою: "Ваше місце роботи"?
- Я працюю всюди. Моя професія юрист, а заробляю я собі на життя як невідомий письменник, публікуючи невеликі глави в місцевих газетах.
- Цікаво. Про що пишете роман?
- Пишу роман про кохання, і про втрачений сенс життя. Важко жити, коли є все, але немає почуттів, немає любові. Життя перетворюється на колючий кактус, стає порожнім і нестерпним. Іноді хочеться залишити наш світ і відправиться в інший на пошук справжнього кохання. Мій роман колись стане світовим шедев-ром.
- Так, замашки у вас високі, але гаразд, це ваша справа. Судячи з ваших очей, можна вже припустити про хороше майбу-тнє вашої книжки, і найімовірніше, з нею ознайомиться увесь світ, - він його підбадьорив, - але тепер давайте перейдемо до нашої справи. Так ми пишемо в графі місце вашої роботи: Пра-цюємо усюди і підробляємо невідомим письменником, - він по-чав від втоми сильніше стискати ручку в руці, - з якого питання ви до нас прийшли? Що ви встигли накоїти? Вчинили злочин?
- Я ж вам говорив п'ять хвилин тому про скоєний мною злочин, я вбив людину, - у його голосі прозвучала нота гніву.
- Який злочин ви скоїли? Закінчений він чи ні? Немає до-казів про ваше вбивство. Усе має відповідати фактам, доказам і тільки після цього ми вже зможемо зробити висновок, а так ви могли вбити людину на словах, але аж ніяк не в справжньому житті. Для підтвердження вашого правопорушення нам потрібні значущі докази. Ваших слів недостатньо для остаточного рішен-ня.
У Алекс склалося таке враження, ніби він розмовляв зі стіною, яка повторювала його слова в іншій формі.
- Що вам не ясно, я вбив людину. Я вбивця, посадіть ме-не в клітку, - розкричався Олександр Миколайович, - візьміть ме-не злочинця.
Не всі люди в синій формі так чинять як щойно, що пос-тавився він до Алекса. У великій масивній простягнутій руці ле-жала маленька біла крапка з лінією, що ділила навпіл. Алекс без опору вже в чомусь довіряючи закону міліціонера простягнув руку на зустріч і взяв її. Там була таблетка спокою. Швидко підніс до рота склянку з холодною водою, що стояла на столі, і негайно проковтнув її.
- Вам стане легше, - додав він.
- Величезне вам спасибі.
- Але тепер мені доведеться вас посадити за ґрати до з'я-сування обставин, - важким зітханням він закінчив речення.
- Як так? Ви ж щойно говорили про зовсім інше?
- Так? Вибачте, я вже все забув. Втома напала на пам'ять.
У розмові виникла хвилина паузи. Вони одне одного дзеркально віддзеркалили задумливі обличчя. Зупинену хвилину протаранила муха своїм дзижчанням. Вона пройшла такий дале-кий шлях через ліси, водойми, дзеркальні озера, високі будинки і туманні дороги, сухі поля і міста, щоб змінити хід подій. Здійс-нюючи нічні польоти, побоюючись за своє життя кожну маленьку мить її миттєвого існування, уникаючи пасток хитрих павуків, що солодко заманюють у свої невидимі обійми смерті вона так по-дорожувала вже довгий час. Муха залетіла в цей кабінет для то-го, щоб виконати призначену для неї роль. Вторгнувшись і пору-шивши мовчання двох незнайомих, вона розрядила обстановку. Мушка ні коли не долетить далі, ніж дозволила їй природа, і ні-коли не побачить того, що ми бачимо щодня. Як шкода, що її життя коротке, і вона цього не розуміє. Так і люди можуть отри-мати від життя стільки, скільки воно дозволить. У кожного своя роль і час для неї. Хто не встиг, той уже ніколи не встигне. Час один. Зіграла свою роль, і полегшила комусь життя, а цього разу двом співрозмовникам, що сиділи в кабінеті, які одразу перейш-ли до розмови після її відльоту, а так би вони ще сиділи трива-лий час, глухо дивилися один на одного і мовчали, як вона поле-тіла далі.
- Так справи у нас не буде, - настійно сказав чоловік у си-ньому, проводжаючи поглядом муху, що відлітала.
- Ви пропонуєте мені вже зараз сісти в камеру? Алекс не впевнено запитав.
- Ні. Будемо їхати на місце злочину і допитувати свідків, з'ясовувати всі обставини.
Великий чоловік у синій формі відсунув стілець так, що очі Алекса перекосило на ліво. Він підвівся, поправив золоті ґу-дзики, а ті своєю чергою віддзеркалили його багатство душі. Мі-ліціонер підійшов до дверей і застиг на порозі, великою спиною затулив сколюючий промінь від теплого місяця. На його лобі ви-ступили краплі поту. Він підняв руку догори і спритним стрибком зняв із люстри свою гідність, повернувся до Алекса і сказав:
- Чого ви сидите? По конях.
Олександр Миколайович підвівся зі стільця, обережно підійшов до нього і побачив з-за спини чудову картину ніжного м'якого світла місяця, що падало в кожен темний куточок кабіне-ту. Вони перекинулися поглядами, і чоловік у синій формі повів за собою Алекса до чотириколісної залізної колісниці. Право-охоронець разом із підозрюваним сіли на шкіряні крісла, плавно зачинилися обидві двері й заторохтів мотор. Спалахнув вогонь - карета перетворилася на коня. Він видав кінний сміх і одним стрибком злетів у темне небо, утримуючи на своїй спині двох пасажирів. Кінь полетів на місце злочину, освітлюючи темну ніч кулею яскравого вогню, що летіла. У небі з'явилася плавуча ніч-ним полотном маленька вогняна куля. Вони попрямували з мілі-цейської дільниці до місця злочину. Люди, що стояли в іншому кінці міста, побачили в небі коня, що летів над ними, на крилах справедливості закону. Двоє летіли оглянути місце злочину.
Рівно за шість хвилин транспорт, що летів, приземлився на березі острова і кінь знову перетворився на карету. Вийшли з неї й подивилися на Бездомного, що лежав у холодному писку, біля якого зібралися люди. На їх прихід частина натовпу по ко-манді повернули голову в бік Алекса. Побачивши перед собою його, вони звинувачувальним тоном по черзі почали кричати:
- Ось він. Тримайте злочинця. Тримайте, не дайте йому вдруге втекти. Тримайте його, - вигукнув товстун.
А за ним худорлява жінка з блідим кольором обличчя, яка стоїть за товстуном, майже до скелета почала волати:
- Вбивця, маніяк. Не відпускайте його, він зараз на мене нападе.
А за нею додав ноту істеричної мелодії низький хлопець, що стояв заду всіх:
- Він зараз втече. Тримайте його.
- Ні, ви всі помиляєтеся. Я нікуди не втечу, - сильно, і з запереченням зупинив потік слів, що летів сірою масою Алекс.
З під ніг чоловіка, що стояв, заввишки в два метри вибіг маленький Карлик і несподівано для всіх пригнув на Алекса з кривим виразом обличчя. Тільки мить чогось незрозумілого до-зволила йому ухилитися, зробивши крок убік від маленької лю-дини в білому халаті, яка летіла на нього, як він прослизнув біля обличчя і всім тілом упав на людину в синій формі, яка стояла біля Олександра Миколайовича. Вони обидва впали на землю, піднявши від падіння вгору кулю пісочного пилу. Той, який був знизу, відкинув того, хто лежав зверху, й одразу одночасно зі злими поглядами вони піднялися, подивилися один на одного й перекинулися зрозумілим тільки для них поглядом. Між ними ще до зустрічі з Алексом був якийсь секретний план. Вони знали од-не одного ще до початку цього розділу і Бездомний був рівно-правним учасником цієї всієї сцени. Алекс запанікував, побачив-ши їхню взаємну гру. Він не знав, що робити, коли побачив між служителем закону і Карликом взаємний зв'язок. Усе змінюва-лося за непередбачуваним сценарієм. Зараз усе могло поверну-тися як завгодно. Він подивився розгубленими очима на людей, що стояли, і серед них побачив нарешті свого друга Сергія. У ньо-го був байдужий вираз обличчя. Пролунав постріл. Міліціонер повівся незрозуміло. Він пальнув зі своєї службової зброї прямо в місяць, але він не був поранений, і не згас у своєму блідому сяйві, а навпаки засяяв. Усі люди, що стояли біля тіла, побігли в бік Алекса. Побачивши небезпеку, він злякався, і не гаючи часу, знову побіг у бік Венеціанського мосту, тільки цього разу по-справжньому, з натовпом, що біг за ним.
- Стій, стріляти буду, - закричав страж закону.
Пролунав гучний хлопок, а за ним Алекс раптово спіткну-вся правою ногою об корінь дерева, який щойно з'явився з-під землі та грушою покотився по пісочку, зупинився і сів навпочіпки, а від виниклого болю схопився обома руками за коліно, притис-нувши до нього підборіддя, закрив очі. Несподівано його знову відвідало те глибоке почуття, що прийшло до початку страшної пригоди. Темрява спалахнула і перетворилася на жовте світло з пряним запахом Дніпра. Він розплющив зморщені від болю очі й побачив перед собою Сергія, який стояв і дивився на нього з пе-реляканими очима:
- Що з тобою, друже?
- Ні. Це ти мені скажи, що сталося. Ти весь час стояв на місці й байдуже дивився на це все. Ти мені навіть руку не подав. Нічого не сказав, - накинувся на нього Алекс.
- Про що ти? Що ти таке говориш? Я не знаю, що на цьо-му місці сталося? Те, що з тобою сталося, мене налякало. Це ду-же дивно з твого боку так поводитися.
- Що тут було? Квапливо сказав Алекс.
- Нічого особливого. Ти йшов, а потім начебто тобі зав'я-зали очі, і ти спіткнувся об той великий камінь, і впав на пісок, а потім із криком схопив себе за ногу. У такому положенні проси-дів кілька хвилин. Ось і я злякався за тебе. Думав, що пошкодив ногу.
- Це, напевно, від спеки в мене виникла дивна галюци-нація, - Алекс сказав порожнім голосом.
- Що з тобою сталося? Що ти бачив?
- Забудь. Нічого. Здалося.
- Добре. Не хочеш казати, не кажи.
- Та я сам не зрозумів, що сталося зі мною за ці кілька хвилин, ніби хтось висмикнув мене з мого життя в іншу реаль-ність, де я в ній зробив жахливу помилку.
- Яку помилку?
- Гаразд, забудь. Я й сам нічого не зрозумів.
- Добре, не будемо, - Сергій закрив тему розмови.
Друзі неквапливим кроком попрямували в бік пляжу. Алекс босою ногою ступив на гарячий пісок, повернув голову і подивився через річку Дніпра. На тому березі він побачив вже знайомого Бродягу, який прогулювався легкою ходою. Алекс з подивом подивився на нього, не зупиняючись, він пішов далі.
Перше знайомство з Волоцюгою і Карликом пройшло ус-пішно, але не для нашого друга. Вони його до смерті налякали.