Алекс задумався:

- Темні вечори не наважуються нас залишати одних. Ми найчастіше уявляємо своє забуття неясно і по-іншому, наші ночі темних годин самотніми і страхітливими. У них ми самі створює-мо собі життя, кожен сам собі малює своє полотно майбутнього або ж минулого, яке ніколи не повертається. Ми постійно пере-буваємо одні, і крім нас, у нас нікого більше немає. Може все відбувається по-іншому, і буває не так, як ми думаємо, і в цьому є правда. Більшу частину життя ми проводимо самі в пошуку втраченого або непоміченого щастя. Воно так солодкувато при-живається поруч із нами, що ми його не бачимо. Ми сліпі. У чому ж воно? Вранці йдемо на роботу, а ввечері повертаємося додо-му. Ми проводимо цілий день самі, ілюзія присутності інших ро-бить нас щасливими. Не думаю. Обман. Любов це і є щастя, а любити всіх не можливо. Потрібно собі говорити правду. Ми зможемо спокійно поглянути на світ іншими очима і почати по новому жити. Плаваючи в морі минулого з посмішкою на облич-чі. Сумне минуле, передчасно витрачений час. Брехня примушує думати зовсім по-іншому. Спогади є найдорожчим скарбом у нашому житті, без нього і не було б нас такими якими ми є. І не було б нашого теперішнього життя таким, яким воно зараз є. За-бувши про свої почуття, про своє минуле, я забув себе. Живемо вигаданою ілюзією, проживаючи інше життя. Вірним провідни-ком на відмінність пристрастей ілюзії є наша пам'ять про минуле. Вона дає нам можливість порівняти теперішній час і живий шма-точок життя, що пішов від нас у минуле, відкриваючи всю карти-ну сьогодення. Я багато чого забув. Спогади залишили порожне-чу. Вони сплуталися з ілюзією сьогодення. Те, що було в мину-лому, ніяк не може бути в сьогоденні, а якщо воно з'являється, а я не розрізняю цієї тонкої грані, то це стає справою рук хитрої ілюзії, яка заплющує очі на реальність, і тихо краде єдиний та безповоротний час у світі. Хвилини самотності залишають мож-ливість поміркувати не тільки над майбутнім, яке може ніколи не настати, а й над минулим, яке вже ніколи не зміниться і зали-шиться таким, яким я його створив із пам'яті у своєму розумінні. Спогади з одного боку можуть бути одного розуміння і не приве-рнути уваги, відштовхнути, а через деякий час все може бути ін-акше, та я гадаю, що зможу побачити їх з усім іншого боку, їх по-трібно берегти. Через роки зможу подивитися на спогади з усіх боків, і побачити їхню справжню красу.

Темними вечорами під світловою настільною лампою бі-лого світла, що висвітлює письмовий стіл, Олександр Миколайо-вич тішився м'ятими аркушами книг, написаних про приховані емоції. Підпускаючи до свого серця різну літературу на різні за-боронені теми, він зрозумів лише те, що найсильніші почуття зберігаються всередині, і вони є тими самими незабутніми вог-нем. Усвідомлюючи те, що вони всього лише є тимчасовою поті-хою для засмученої самотністю душі, він розумів, те, що найцін-нішим у нас є наші почуття, їх потрібно берегти і не роздавати. Зберігати під серцем у золотому храмі душу. Вечора частенько до нього в гості заходила нещадна самотність, яка грала на золотих струнах гітари сумну мелодія нудьгуючого музиканта. Через не-великий проміжок часу Алекс познайомився з ним ще ближче, і дізнався його справжній смак. Це було таке дивне почуття, що поселяло всередині гірку порожнечу. Таке відчуття, що панує всередині людини, насилу може потішити її найпростіший і най-миліший літній сонячний день. Алекса не потішила жодна подія за сьогодні, і та загадкова зустріч із Бродягою. Він шукав відро-дження кохання. Весь час пірнаючи в минуле за ковтком життя. Під спів місячного проміння Алекс негайно брав до рук справжнє гусяче перо, обережно змочував у синю туш і продовжував писа-ти рядки про почуття, виводячи кожну літеру до каліграфічного стилю, наділяючи їх життям. Мертві написи на білому аркуші па-перу були сильніші за живе слово. У них закладався весь сенс інтимних емоцій. Перо ніколи не обдурить папір, так як це зможе зробити слово, воно може прозвучати з різною інтонацією, але ніколи не сказати правди. Письменництво під жовтою кулею, що зійшла над ним, веселило його і створювало ще одну маленьку можливість підсушити океан клекотливих почуттів загубленого кохання. Залишивши його одного в цьому світі, він залишився сам разом із тим життям, яке вже ніколи не буде колишнім. У Алекса залишилася лише одна фантазія, і він сам. Творчість да-вала простір для вираження свого внутрішнього світу і втрачено-го життя з Ліаною, намагаючись його втілити ночами на папері в реальність, якої ніколи не буде. Увечері Алекс залишався сам і вільно захоплювався, фантазуючи, прикрашав своє ідеальне життя, так як йому хотілося, і так як повинно було бути в його долі, але вона чомусь вчинила інакше. Після трагічної втрати, він всього лише перетворився на творця своїх нездійснених фанта-зій. Той світ, який був усередині нього мав втілитися в дійсності щасливого життя, помер разом із нею. Усе безповоротно заги-нуло. Алекс намагався не бути брехуном перед самим собою, навіть у найважчі хвилини він завжди говорив собі правду, у найтяжчі хвилини зізнавався собі в душевному болю, це були найвідважніші кроки, зроблені ним. Найскладніший поєдинок у нього був із самим собою. Найважче йому було зізнатися у втраті дорогої людини і в скоєних собою в минулому помилках, що не-суть втрати в даний час. Складно визнати втрату і помилки. Світ-ла істина допомагала йому не збожеволіти і не стати випадко-вим пацієнтом клініки душевнохворих, утримуючи його від ома-нливого світу, що пропонувала хитрою ілюзією іншу реальність. Він міг залишитися між двома світами, одним вигаданим, а ін-шим справжнім, вона для нього стала музеєм, що оберігала від божевілля. Це був його найхоробріший вчинок мандрувати од-ночасно двома світами.

Хлопець сидів і довго думав:

- Самообман діє швидше і сильніше за отруту змії. Адже самообман карколомна отрута, що вбиває болісно і повільно мою душу. Спочатку мучить, не справедливістю вимотує, а по-іншому не може бути, якщо постійно обманювати себе, а потім ж вірячи брехні я знищую весь свій світлий внутрішній світ. Ви-знання є найкращою зброєю для перемоги над ним.

Алекс узяв у руку перо, пальці затрусилися, і подумав:

- У нашому світі за кожну правильну думку потрібно би-тися правдою і тільки той, хто переміг, має право нею володіти.

Алекс ночами вдивляючись у мерехтливу гру сузір'їв, що лежать на синьому полотні, тихо перешіптувався з місяцем, що охороняє сон киян від нічних кошмарів. Під час їхнього затишшя, він грався з ним сидячи на підвіконні на самоті. З окремими зір-ками, що не належать до сузір'їв, він обережно пересував їх вка-зівним пальцем з одного місця на інше, забуваючи про свій сон. Усі жителі міста спали, а він із місяцем різався в шахи. Якщо він перемагав місяць, не чекаючи світанку, то той перший йшов спа-ти, і наставав схід сонця, але якщо він перемагав, ставив йому крок і мат, то він без суперечки йшов спати, не чекаючи ранніх сонячних променів, що виходили з обрію, а він у цей час відри-вався на всю, пиячив й веселився над Києвом усю ніч.

Під час гри Алекс розмірковував над питаннями, що хви-люють його:

- Чому ми, люди, коли закохуємося, віддаємо серце і час-тину душі іншій людині, сподіваючись зв'язати свої узи вічного кохання, присягаючись на вірність і відданість, але через невідо-му причину зазнаємо втрат після вимовлених слів. Може той, хто нас постійно бачить, хоче, щоб ми всі свої почуття берегли і не розтріпували їх словами. Дивно це все. Одні завдають болю ін-шим, а ті другим і так до нескінченності. П'яний вірус, що затьма-рює здоровий глузд людини, розносить по всьому світу, поро-джуючи у кожного таку відповідну реакцію. З невідомих причин ні хто не може зупинитися і розірвати вогняне коло, що котиться землею і спалює світлі стосунки людей. Ніхто з нас, за всієї пова-ги до решти людей, не стримує себе і щодня повторює змайст-ровані вчинки інших, переносячи нерозуміння, сварки і страж-дання. Народжені любити, а живемо вбиваючи душі не тільки себе, а й інших людей.

Олександр Миколайович переміг сотню разів у чесному бою місяць на шахівниці нічного неба лише для того, щоб знай-ти просту відповідь на складне питання, яке його хвилює. Він здогадувався про таємниці, що зберігаються в ньому, і відповіді.

Знаючи лише те, що наше життя не вічне Алекс подумав:

- Рано чи пізно воно закінчується, хочемо цього чи ні, прийде час, коли мило попросять піти, і залишити своє місце для інших, і можемо піти з повним жалем, зрозумівши на останніх хвилинах своє втрачене життя і проживши його зовсім не так, як цього хотілось.

Алекс усвідомив це лише тоді, коли втратив своє кохан-ня, при цьому зробив лише одну фатальну помилку. Для нього вона стала першою і останньою.

Стукає у двері прекрасна дівчина в чорній сукні з краси-вими блідими очима і простягає зі словами, і він знову про це подумав:

- А ось і я, твоя смерть. Після почутих слів прекрасної ді-виці все життя мчить на молодому дрімучому потічку крізь час показуючи життя і помилки. Ми починаємо цінувати все втраче-не і жалкувати про все не зроблене.

Алекс постійно роздумував про донесення до киян, і мо-жливо всього світу простої істини.

- Нам усього лише потрібно було зупинитися і подивити-ся на світ іншими очима, - він щовечора тихо про себе повторю-вав упродовж тривалого часу ці слова.

Алекс не зупинявся ні перед чим, ні перед страхом, ні пе-ред втомою, і не перед безсонними ночами. Добродушність бу-ла сильнішою за втому. Світле споглядання душі дивилося в ньому. Час від часу сідав біля каміна, забивав люльку англійсь-ким тютюном і вдихав приємний димок, розмірковуючи над при-ходом ночі. Ночі сплячого царства перетворювалися для Алекса на денне життя, а просте життя вдень він проживав як уночі. Ніч, що настала, не була схожа на попередню і приносила на аркуші паперу все нові пригоди.

Сьогоднішній вечір не був схожий на вчорашній, і він по-чався з приїзду таксі, що скрипіло колесами, до будинку Алекса. Машина з Гідропарку привезла нашого друга додому. Автомо-біль сонячного кольору втомленими колесами під'їхав до самот-нього великого будинку, що стояв біля берега дзеркального озе-ра, огородженого високим цегляним парканом із залізною бра-мою по середині. Колись через відчинене вікно триповерхового котеджу останнього поверху на всю околицю вибігали радісні ноти сміху його друзів, вони висвітлювали відрадою весь район. Він не коли не мовчав, у ньому завжди збиралися сусіди, друзі, родичі й щовечора влаштовували веселощі. Друзі організовува-ли вечірки, веселі ігри. На кухні змагалися в приготуванні судака, намагаючись перевершити за смаком найкращого кухара в окру-зі з дорогого ресторану.

Алекс вистрибнув з машини і різким рухом руки грюкнув дверима, а вони йому у відповідь видали похмурий скрип. Він із марнославством на обличчі повільно повернув голову до казко-вого озера і наповнив легені ароматом пряної прохолоди води, який літав над ним. З приходом весни вона ставала прозорою, а літом дзеркальна поверхня вкривалася зеленим полотном, зли-ваючись зі зростаючою травою біля берега, і випадковий пере-хожий, не знаючи місцевості, міг без зусиль переплутати поле з озером і пройтися його поверхнею, випадково пішовши під воду. Із захопленням від свіжого запаху, що прилетів з боку озера, по-вернув голову вгору і необережно кинув погляд на темне вікно третього поверху та поринув у потік блаженних спогадів. Вікно було затулене темною шторою, але колись кілька років тому в ньому щовечора горіло яскраве світло, в якому миготів силует оголеного жіночого тіла Ліани. Перед сном вона танцювала під лопотання музичних нот моторного джазу, красуючись перед великим дзеркалом, що стояло біля вікна. Ліана немов метелик пурхала кімнатою в танці вогню і води, і по всьому будинку роз-літалися її приємні голосові ноти співу під безтурботну музику. Алекс вдивлявся у вікно і бачив з пам'яті сплив образ Ліани, яка танцювала на тлі золотих шторок. У вікні пролунав щасливий сміх, а за ним з'явилася інша фігура - чоловіча, яка підійшла до дівчини, а це був сам Алекс колись у минулому. Він пригадав у хвилини її розпалу танцю, коли випадково зайшов до неї в кім-нату, і побачив її посмішку з легкою сором'язливістю. Раптовість не відштовхнула їх, а навпаки зблизила. Вони закрутилися в тан-ці весняного, повільного джазу. Крутилися по всій кімнаті, посмі-халися одне одному і дивилися в очі щиро посміхаючись, приту-лившись тепло плечима, пара злилася в танці. Хлопець стояв зі смутком на обличчі, спостерігаючи за вікном і закоханою парою, що танцювала в ньому. Водій таксі подивився на пасажира, який вийшов з машини, і натиснув на педаль газу, колеса заричали на місці, і жовтий автомобіль миттю зник за поворотом, залишивши за собою хмару чорного диму, і звук ковзних шин. Віконце з тьмяним світлом усередині і двома злитими силуетами перетво-рилося на темну плямочку. Не надавши особливої уваги викрута-сам таксиста, він з опущеною головою підійшов до хвіртки і на-тиснув на дверну ручку. Вона видала неприємний звук, що зас-терігає про смуток, який чекає в будинку. Увійшовши у двір, Алекс побачив вітерець, що прокрався через верх цегляної ого-рожі. Він немов грабіжник перестрибнув через нього і тихо забіг на зелену галявину, граючись із жовтим сухим листям, підкидаю-чи його догори і розкидаючи по всьому двору, возносячи запах померлого листя. Не заважаючи боязкій грі вітру, що постійно прокрадався в чужі двори, з посмішкою пішов далі й попрямував до великих дверей будинку, повільно ступаючи стежкою, викла-деною з морського каменю. Неквапливо дістав із кишені заліз-ний ключ, відчинив замок і увійшов до будинку. Зайшов у перед-покій, у ньому було так порожньо, що могли без зусиль помісти-тися два великі слони, які втекли кілька днів тому із зоопарку. Алекс, зачинивши за собою двері, кинув спортивну сумку в пер-ший побачений кут і, шарудявим кроком підійшов до скляного столу, що стояв біля каміна, крізь нього було видно, як на підлозі лежить мертвий ведмідь. Кинувши порожній погляд на ведмедя, що розлігся, він узяв сірники й запалив вогонь у кам'яному камі-ні. Сівши на крісло-гойдалку, що стояло поруч, відкинув голову назад, розслабив м'язи шиї і сп'янів від втоми. Поруч біля стійкі каміна стояла глиняна ваза, куплена на місцевій барахолці в пік продажів дрібних товарів. Подивився на неї, як вона йому нага-дала Ліану, це був її подарунок. Мерехтіння вогню намалювало нові спогади і додало до вечора моторошний колір смутку.

Алекс подумав:

- Речі можуть вміщати в собі безцінні спогади.

На скляному столі стояла рамка з її фотографією. Він на-гнувся від самотності й підійшов до столу, а за ним гойдалка ще кілька разів нахилилася вперед і назад. Стілець зупинився, коли він узяв тремтячою рукою її портрет. Розділивши межу між тепе-рішнім і минулим часом, відчув потік почуттів. Алекс згадав як вона подарувала йому на день народження цю саму рамку з по-золоченим обідком і залізною ніжкою. Щоранку проходячи біля каміна її портрет у рамці одурманював його.

- Що таке минуле? Алекс запитав у самого себе.

Вечорами він був готовий віддати багато чого, щоб пове-рнутися назад і заново пережити першу зустріч із нею, з Ліаною. Відчути перший поцілунок. Тримав рамку в руках, погладжуючи великим пальцем слизьку поверхню вогнища, що відображався на склі, разом із краплями сліз, що сповзали по ньому. Наповни-вши себе ковтком життя, він поставив фотографію на місце, сльози так і залишилися на обличчі. Видався дзвінкий стукіт по всьому будинку. Підійшов до каміна і провів рукою по верху вог-ню, ще раз подивився на полум'я і сів у крісло. З-під нього дістав написані чорнилом аркуші роману та почав перечитувати напи-сані від руки рядки. Гортав аркуші, не помічаючи часу, що минає. Прочитав один із рядків і ті самі слова Ліани:

- Завдяки тобі я вперше побачила, яким насправді буває світло сонячного проміння, що встає з-за обрію і лягає на зелену траву з крапельками роси, - ці короткі слова видавили з нього солону краплю мужності.

Вони щоранку зустрічали світанок на даху будинку, спо-стерігаючи за сходом сонного сонця. Сльоза повільно спустилася по щоці, відбивши на собі червоне полум'я, і негайно полетіла на підлогу. Не витримав смутку, що стиснувся всередині, різко зіскочив з крісла, перевернувши його догори дриґом, гуркіт роз-рісся по всьому будинку. Він упав на коліна перед каміном, бла-гаючи забрати спогади у вогонь і спалити їх. Від болю почав рва-ти аркуші роману і спалювати їх у вогні. Страждання було такої сили, що десятки аркушів розривалися як один. Спалюючи папір, він крикнув не природним голосом:

- Все. Досить. Я більше так не можу.

Стоячи на колінах перед каміном, він молився, нахилявся і піднімався перед ним. На тлі вогню він став картиною, що нага-дувала людину, яка горіла в пеклі. Хотів позбутися самотності та спалити його, позбавити життя. Усі старання були марними, адже воно жило в ньому, і він нікуди не міг від нього втекти, схо-ватися. Де б він не перебував, воно завжди було поруч із ним, і житиме всередині нього. Воно бунтувало і шалено хотіло поба-чити знову і тільки живу Ліану та почути її дзвінкий, жіночний го-лос, обійняти і притиснути до себе, і більше ніколи не відпускати. Не в його силах було повернутися в минуле і змінити своє май-бутнє, в якому він зараз опинився. Усі його старання побачити її і позбутися гіркого почуття були безуспішними. Він не був все си-льним, і не міг подорожувати в часі, і змінити долю, виявився всього лише простою людиною. У проміжках благання перед ка-міном хапав себе за волосся і намагався вирвати з себе страж-дання. Зупинившись розставив руки на всі боки і висунув груди вперед:

- З мене досить. Я так більше не можу, - він голосно за-кричав.

Встав на тремтячі ноги й почав збирати шматочки розір-ваного на дрібні шматки паперу кидаючи їх у вогонь та намагаю-чись спалити разом із ними частину свого минулого. Вогонь жа-дібно пожирав написані на папері чорнилом слова. Полум'я ста-вало дедалі яскравішим і світлішим, висвітлювало тьмяну кімнату жовтим світлом, пропалюючи для нього дорогу до сходів, які ве-дуть нагору. Раптом відчув чиюсь присутність нагорі в тій кімнаті, де колись жила Ліана. Підняв голову і, не показуючи на обличчі жодних емоцій, підійшов до сходів і став правою ногою на першу сходинку. Зробив перший крок, а за ним ще один, і так хлопець почав підійматися сходами на верх, чекаючи там невідомого. Насилу вийшовши на третій поверх, ступив на червоний килим і підійшов до запилених дверей наприкінці коридору, смакуючи містику. Спітнілою від тривоги правою рукою взяв зелену округлу ручку, і не поспішаючи увійшов до кімнати. Після відходу Ліани залишилася лише одна порожнеча. У чотирьох стінах стояло шкі-ряне крісло, накрите простирадлом, яке захищало шкіру від пилу, з м'якими подушками, що лежали поруч. Подивився на порожні стіни й зачинив двері на замок, залишившись наодинці із собою. Із смуток на обличчі він підійшов ближче до світла, став навпро-ти вікна, і подивився на багатоповерхові будинки, які стоять да-леко за озером, з жовтим світлом, що ще світиться за десяток квартир. Не затримав погляд на прекрасному вигляді будинків, його ноги ослабли, і він від страждання ліг на холодний паркет. Повільно перекинувшись на правий бік і підігнувши під себе ко-ліна, обійняв руками тепле повітря і уявив перед собою Ліану, що лежить поруч. Міцно притискаючись у своїй уяві, почав згаду-вати її запашний запах тіла, клаптик кінчиків ніжного волосся на своєму обличчі, вдихи й видихи зі сміхом, обережні торкання її рук до його грудей. Згадуючи всі принади життя, що минуло, він ще сильніше притиснув її до себе так, як це робив колись. Уява намалювала реальність, він відчув, як вона почала обмотувати свої холодні ноги об його теплі стопи ніжно притуляючись до нього. Ліана повернулася до сумного обличчя Алекса і притисну-ла до себе свої маленькі ручки проти його великих грудей, і но-сом уткнулась в грудні часточки відчуваючи себе в цілковитій безпеці. Поруч із ним завжди почувалася тендітною дівчиною. У минулому вони днями ніжилися на м'якому ліжку. Алекса годи-нами розповідаючи їй на вушко тихим заколисуючим голосом написані вірші про кохання. Вона ніжно сміялася, лоскочачи йо-го оголене тіло теплим повітрям, що вислизало з рота, а він їй у відповідь відповідав тим самим. Ліана від чоловічого клапотя віджималася від нього і впираючись руками в груди, голосно ре-готала, а потім ще сильніше притискалася до нього, і не відпус-кала. Між ними розігрувалася весела гра дитинства зі сміхом і радістю на обличчі, закінчуючи безтурботні вечірні передчуття сну заспокійливим поцілунком, їхні сни були спільними. Засина-ли і прокидалися в одному і тому ж положенні. Починаючи з ве-чора і закінчуючи вранці, він не випускав її зі своїх обіймів. Ці гіркі спогади зараз і радісні тоді спливли в уяві. Він ще більше підібгав коліна догори й утримував у руках із заплющеними очи-ма не її, а уявний образ. На його обличчі виступила кришталева крапля і з гуркотом розірваної струни впала на підлогу. Усім сер-цем відчував її близькість, але на превеликий жаль Ліани поруч із ним не було, він був сам у кімнаті. Від божевілля він заговорив:

- Люба, тобі зручно лежати на моїй руці?

Алекс витягнув руку вперед на якій лежала уявна Ліана:

- Так, - у його голові пролунала глуха відповідь.

- Піднімай голову вище. Трохи ближче до моїх губ.

Він відчув, як його руки торкнувся пучок м'якого волосся.

- Я так сумував за тобою. Ти собі не уявляєш, як мені бу-ло сумно без тебе, без твого сміху, без твоїх посмішок і насмі-шок. Мені так їх не вистачало. Вони були щирими. Мені зараз складно уявити, як я без тебе проводив ці всі вечори, я не зна-ходив собі місця, бігав з кімнати в кімнату, я це весь час шукав тебе. Я щоночі сам сидів на даху будинку і постійно думав про тебе, згадував наші спільні заходи сонця і світанки, хтиві жарти, і нескінченні нічні розмови. Я думав, що більше тебе ніколи не побачу, і той вечір став нашою останньою зустріччю.

У відповідь на сказані слова Алекса її усмішка засяяла яс-кравим світлом, а очі вона сховала за волоссям, що впало на її обличчя.

- Не ховай від мене своїх невдаваних очей. Подивися на мене, - він усміхнувся.

- А я буду ховати, - грайливим голосом відповіла вона.

Він рукою провів по її шовковому волоссю і притиснув йо-го до себе, вона підняла голову і поклала її навпроти обличчя, між ними залишилася відстань. З посмішкою на обличчі витягнув шию вперед і напружив м'язи губ в очікуванні блаженного поці-лунку, але прочекав хвилину, він так і нічого не відчув. Ліана ле-жала, і просто дивилася на нього, а він на неї.

- Навіщо ти змушуєш мене чекати? Він тихим голосом за-питав у неї.

Він відчув на своєму обличчі її теплу долоню.

- Не знаю, - у відповідь він почув такий самий, як колись, порожній голос у голові.

- Тобі як раніше ще подобається гратися зі мною?

Алекс через страждання на обличчі створив білу посміш-ку.

- Можливо, - ці слова він сказав не своїм голосом.

- Як хочеш.

Від її обличчя відчув запах оливкового крему, і йому од-разу згадалося, як вона щоранку гриміла ним у ванній кімнаті м'яку, смагляву шкіру. Вона постійно забувала закрити тюбик із кремом, Алекс завжди закривав його замість неї. Вона разом із ним побачила його спогад і кокетуючи засміялася. Він обхопив її двома руками і притулив до своїх грудей з гарячим бажанням відчути її стукіт серця, але у відповідь почув порожній шум кімна-ти. У слід почутого сміху, він ще сильніше захотів обійняти її. Руки звузилися, утворивши маленьке коло на розмір менше, ніж її та-лія. Перестав розуміти чому він притискає її до себе і не вшано-вує її. Візуально вона була перед ним, а тілесно ні. Бажання по-чуттів обійняти Ліану стало настільки сильним, що він сам того не помітив, як руками дістав до своїх лопаток, і раптово вся ілю-зія розчинилася в його обіймах, він залишився один. У відповідь почув своє серцебиття і зламане дихання. У його тілі ще сильні-ше від смутку стиснулися м'язи, коліна притиснулися до грудей, а руки до ніг. По щоці в темряві кімнати спустилася на підлогу про-зора краплина сльози, і зіткнувшись із паркетом, вона розлетіла-ся на маленькі уламки, а разом із фантазією по всій кімнаті осві-тила приміщення миттєвим відблиском білого світла. Будинок помер у безтурботності. Виразний стукіт стрілок великого годин-ника, що стояв на першому поверсі, розносився по всьому буди-нку так само як і завжди. Олександр із заплющеними очима за-лишився лежати з сумним обличчям на холодній підлозі посере-дині кімнати. На зміну пізньому вечору прийшла глибока ніч.