- Що я там побачу? Нічого. Що мені там потрібно? Ні чого мені там не потрібно? Навіщо мені туди йти? Так, не навіщо. Ме-ні й так усе подобається. Двері, що стоять переді мною, найімо-вірніше, не мої, і в мене немає потреби переступати поріг цієї за-гадкової споруди, однієї єдиної на всьому пройденому шляху. Які сили її тут залишили, я не знаю, і знати не хочу. Не моя власність, не маю права порушувати закон, і переступати межі чужої для мене території, - Родіон сам собі почав відмовляти, не знаючи, що за дверима ховається правда.

Чи був це його справжній шлях, чи ні, він не знав. А всьо-го лише боявся опинитися в небезпеці, але якою б не була небе-зпека солодкою, такою, що підбадьорює, або моторошною, та-кою, що лякає жахом і передсмертною долею, її потрібно остері-гатися.

- Я піду туди. Ні, я не піду туди. Ні, я маю зайти в ці неві-домі двері. Нічого нікому, я не винен. Ні мушу, - він насупився, і тихо сказав, - я піду.

У загадковому для нього світі, він став роздвоювати своє рішення, і змагатися із самим собою. Уперше помітивши за все своє життя незрозумілий розкол особистості, яка почала між со-бою змагатися в новій для нього реальності дивного острова. Одна з них прийняла рішення йти далі, але інша зупиняла ухва-лене рішення, і міняла думку іншої сторони Родіона. Як би вони не змагалися між собою, завжди перемагає та, яка залишається чесною та справедливою, та не обманює себе. Доля привела моряка саме до цих дверей, і як би не обманювала в ваді, друга сторона Родіона, рішення буде прийнято тією, яка завжди була права, і чесна сама з собою.

- Нехай, я піду далі, а раптом мені пощастить знайти чо-вен, і я спокійно зможу поплисти з цього острова. Ні, я не хочу тут залишатися. Ні, я попливу. Ні, я краще залишуся. Ні, все-таки я ризикну, і зустрінуся віч-на-віч зі своєю долею.

Родіон шукав у собі ті слабкості й сили обійти їх. Він не міг прийняти рішення. Згорнути зі шляху і піти зовсім в інший бік своїм шляхом або ж піддатися невідомій силі і піти по невідомо-му напрямку. Сьогодні опинився там, де мав би бути та не пови-нен був перебувати на цьому місці завтра або бути тут учора, або прийти сюди через місяць. Родіон зараз перебуває там, де має перебувати, і не в якомусь іншому місці, як би, він себе не обма-нював і не вигадував різних відмовок, які суперечать самій долі: хлопець має перебувати там, де має бути, і ніяк не в іншому міс-ці. Родіон не помітив, як за короткий проміжок часу змінився і став рішучішим, впевненішим, вольовим чоловіком, що подолав шлях мандрівника.

Родіон подумав:

- Кожна зустріч у житті з чимось або з кимось робить нас слабшими або сильнішими. Усе залежить від нашого вибору. Відмовляючись від випробування, ми стаємо слабшими, а прий-маючи виклик, ми долаємо не тільки зовнішні перешкоди, а й внутрішні, змінюючи в собі самого себе, стаючи сильнішими. Долаючи її або уникаючи запропоновані нам долею труднощі, ми робимо свій вибір, і хоч би як нам цього не хотілося, або хо-тілося, ми завжди несемо відповідальність за нього повною мі-рою, і за те, що надалі з нами відбувається. Адже все, що з нами відбувається тут і зараз, це і є наша законна доля.

Родіон почав чути скрип суглобів і відчувати, як зникає сила волі. Втома тихим кроком непомітно підкралася і накинула-ся на нього, вчепившись руками за шию, одразу відмовилася відпустити його, дати йому свободу, повернути силу і легкість. На лобі виступали маленькі сріблясті крапельки поту, а руки почали тремтіти від легкої тривоги, що провіщала ту найстрашнішу дум-ку, яка зробила слабкішим моряка, - втрату віри в себе і свій шлях. Він не знав, що бажати далі.

- Ніколи не варто здаватися. Завжди є шанс на перемогу, - він подумав.

Йому було важко. Довгий час сам, та ще зараз перебуває в невідомій місцевості, не знаючи причини того, як він сюди пот-рапив. Не всі сили покинули його. Він уперся правою рукою в морський пісок, і вже стоячи на підлозі, на зігнутих колінах, у ньому з'явилася спокуслива друга особистість, яка давно шукала слабкість усередині. Вона, опираючись проти сильної сторони, почала розмову:

- Що ж ти від мене хочеш? Я не піду туди. Ні за що, ні за які гроші, ні за яку правду я не увійду всередину палацу, - він під-няв високо догори голову і широко відкрив рота від співчуття, - ні, я повинен увійти всередину, і дізнатися всю правду. Правда сильніша за слова. Відпусти мене, це моє життя і мій вибір. Я зо-бов'язаний бути тут і зробити свій вибір, і я його вже зробив, і ніхто не має права за мене приймати рішення.

Родіон з усіх сил, що залишилися в ньому, почав бігти в зовсім інший бік, протилежний дверям, дедалі глибше проника-ючи в густий туман, втрачаючи орієнтир, і себе в ньому, він біг дедалі швидше, намагаючись втекти, найімовірніше, від самого себе, а не від долі. Моряк знову зустрівся віч-на-віч з невдачею. Не встиг він зробити сотню кроків, гідних стрибків справжньої втечі, як раптово для нього його нога прилипла до піску, і він, немов гумова людина, розтягнув своє живе тіло. Ноги і руки на кілька метрів збільшилися в довжину. Моряк зі звуком різкого клацання повернувся назад до ноги, що приклеїлася на піску. Підняв голову, витер очі від піщинок, що прилипали до щік, бі-долаха тихо сказав:

- Що це було? Хто посмів мене зупинити в такий незвич-ний спосіб, - у відповідь, він відчув легке прогладжування прохо-лодного по обличчю вітру, і не більше.

Це була всього лише його доля, яка завжди була поруч і вічно вела Родіона його призначеним шляхом. Двома руками схопив ногу, і захотів її зрушити з місця, але нічого не вийшло, скільки б він зусиль не докладав, вона все стояла непорушно на одному місці. Родіон раз спробував її зрушити з місця, вдруге, і так до шостої спроби, яка не дала ніякого результату, він голосно закричав:

- Ти хочеш мого болю? Ось тобі, - він вдарив рукою себе по нозі, - я не здамся, - він почав бігати по колу, наче самотній вовк, що випадково опинився в капкані, поставленому мислив-цями, намагаючись, звільнитися, але нічого не сталося, - я не знаю, хто ти, але я не здамся, - його слабка сторона особистості, що чинила опір проти сил долі, почала протестувати проти приз-наченого шляху, - відпусти мене.

Хлопець чинив опір, і вже знесилено повільно провів до-лонею по нозі, а іншою рукою витер першу кришталеву сльозу, що котилася по обличчю, але друга краплина, що впала на пісок, не залишила за собою вологого сліду жалості, ніби цей острів був проти слабкості самого Родіона. Слабка сторона почала зда-ватися і підкорятися сильній стороні особистості. Вона була сла-бкою, і з цієї причини почала терпіти крах, а за ним на неї чекала нищівна поразка, якої вона не відала, а постійно уникала.

- Хто ти? Покажи мені своє справжнє обличчя? Тоді я зу-стрінуся з усім, що на мене чекає попереду, - я не боюся тебе, - він зі злості взяв у руку розсипчастий пісок і кинув його вперед себе на невидимого супротивника, не підозрюючи те, що сам ворог був усередині нього.

Задумливо опустив донизу голову, і з виразом обличчя, що раптово змінився з боягузливого на хоробрий, він голосно сказав:

- Так. Я готовий іти вперед, - він закричав так, що його слова долетіли до Алекса, як тихий шепіт прохолодного літнього вітру, що прилетів через вікно.

Змірявшись, і прирікши рівновагу, він відчув неймовірну легкість у нозі, і силу всередині. Уже не думаючи ні про що, і не чинячи опір проти невидимого супротивника, пішов уперед упе-вненим кроком з високо піднятим підборіддям на зустріч долі, розсікаючи перед собою густий туман, наближаючись великих дверей. Упершись у них носом, він голосно сказав:

- Я хочу увійти, - ці слова були вимовлені сильною сторо-ною його особистості.

- Тоді чиє це майно? Дивне це місце. Ні людей, жодної живої душі, а тільки зруйновані з незрозумілих причин будинки, і чиїсь життя. Але тоді звідки тут з'явився палац, і яким чином він залишився неушкодженим, замок увесь занурений у густий ту-ман, - без подиву сказав Родіон, придивляючись до споруди, яка стоїть перед ним, - тут нема чому дивуватися. У невідомому світі я тільки мандрівник, який шукає свій шлях додому, не знаючи нічого про цю загадкову реальність, у якій я всього лише невідо-мий самому собі гість. Що ж це за світ?

Родіон, побачивши під ногами п'ять сходинок, що з'яви-лися по черговості, зіткнувся з піднесеним над землею порогом дверей. Намітив очима крихітних розмірів маленьку нірку, з якої виповзла хитра, з блискучою на тілі сірою лускою, змія, що віщує можливу небезпеку. Зустрівшись із нею поглядом, побачив у її очах хитру небезпеку, яка різко відштовхнула на кілька кроків назад, намагаючись не порушити її золоту рівновагу безпеки, щоб уникнути ймовірного нападу. Вона, дзижчачи хвостом, зу-пинилася на місці, звиваючи тонке, наче нитка, тіло, подивилася підлим поглядом, і різко викинула з рота подвійний язик, спро-бувавши вилякати невідому для себе особину, як він, ретельно придивившись до неї, тихо сказав:

- Так ти ж не змія, а звичайний вуж, - він розтягнув усміш-ку на все обличчя, - мені нема чого боятися, а я думав, що мені доведеться битися з отруйною змією, - мені сьогодні пощастило, - він легко посміхнувся.

Уж якимось чином зрозумів слова Родіона, і покрутив-шись на місці кілька разів навкруги себе, висунув тричі гострий язик, і хльоснув хвостом по писку поповз у густий туман уздовж стіни замку.

- Тепер мені вже ніхто не завадить відчинити двері й увій-ти всередину, - упевнено сказав Родіон.

Моряк обережно ступив на кам'яну сходинку, а та перет-ворилася на кришталеве підніжжя. З подивом, він подивився на неї, і не поспішаючи зробив другий крок, вона перетворилася на початок бездоганних сходів. Почав підніматися вгору, не поміти-вши, як пройшов замість п'яти сходинок, що спочатку з'явилися, десять. Мандрівник зупинився і з подивом подивився вниз під ноги, побачив під собою пристойну висоту, що викликала легкий приплив адреналіну і помітну всередині тривогу, він злякано ска-зав:

- Що це за фокуси, чому так багато сходинок. Звідки всі вони з'явилися? Чому я не можу дійти до дверей? Чим вище я піднімаюся, тим далі від мене стають двері. Містика, і жодного здорового пояснення.

Піднімаючись дедалі вище пройшов по своєму через шістдесят сім сходинок, відкривши перед ним ясність картини, що була там. З висоти побачив плаваючий внизу океан і кольо-ровий острів, розділений на кілька частин темною лінією. Так, з кожним кроком піднімався все вище, і в синє небо, відчуваючи почуття невагомого польоту серед недалеких розпливчастих хмар, які не далеко плавали, разом з легким хвилюванням вжи-ваючись у роль небесного повітроплавця, його здивувала поява неможливого. Стежка з кришталю вела Родіона високо в небо до великих дверей замку. На сто першій сходинці він промовив про себе, і зупинився:

- Сто одні, - він підійшов до величезних розмірів дверей, - нарешті я прийшов. Але навіщо такий довгий шлях вгору до ви-сочини хмарного царства. На мене чекає зустріч із самим твор-цем цього світу? Цікаво, який він із себе? Чи це знову чийсь жарт?

Не знаючи відповіді відчув під ногами бездонну прірву. Внизу побачив через округлі хмари крихітний острівець, вкритий густим туманом, і було видно ліс, що кілька годин тому утриму-вав Родіона у своєму темному царстві та не випускав на волю, а ще помітив маленьку білу цятку, те місце, на якому зустрівся з дівчиною та розлучився з нею. Піднявшись ще вище, як з висоти було видно округлий синій океан, омиваючи білими хвилями маленьку кольорову жовту крапку.

- Чогось мені здалося, що він на багато більший, ніж є насправді. Я стільки зусиль витратив для того, щоб подолати та-кий довгий шлях, а потім поглянути на нього і побачити піщинку в океані, якою я, наче кіт, який втік від води, бігав туди-сюди, уникаючи різної незвичайної небезпеки.

Родіон випрямив зігнуту від втоми спину і в подиві, не знаючи подальших подій почухав потилицю, а попереду стоять двері загадкового палацу, які злегка прочинилися. Знизу з щіли-ни, що утворилася, вибіг на своїх двох ногах невеликого зросту дивний пучок вітру, який несподівано, і з радістю відчуваючи отриману свободу зістрибнув зі сходинок, і наче птах, полетів далеко в бік невідомих кордонів океану. Він, як і всі, хто б випа-дково опинився в такій непростій долі, хотів лише вирватися на свободу.

- Назад шляху немає. Все, - він рішуче сказав, - я прийшов туди, куди мав прийти.

Переступивши поріг, зайшов всередину бездоганного, багатого своїм зовнішнім виглядом палацу. Прекрасний чистий палац культури. Декоративна плитка, старовинні вази, і такі ж меблі, і повна чистота. Він не знав, до якої культури належить дизайн. Усе навколо викликало тільки приємні почуття і захоп-лення. Побачив зовсім інший світ.

- У кожного з нас свій палац, у якому ми живемо, - тихо сказав він.

Зробив крок, грецька підлога висвітлила приміщення і ще більше розкрила красу палацового передпокою, оголила міць золотих колон, які стоять у ряди, і вивела стежку до сходинок, які далеко виднілися, і які ведуть на наступні поверхи. Усе, що тут знаходилося, незвичайне поєднання культури створило атмос-феру присутності спокою й часу. Родіон із приголомшливим ви-глядом подивився на всю красу і повільно пішов уперед до схо-дів назустріч новій долі. Незважаючи на пройдений шлях, у ньо-му ще залишилися сили йти вперед. З умиротвореним обличчям подивився на сходинки, що піднімалися попереду вгору. Звер-нувши увагу на червоний килим, що виднівся зверху, він був чис-тий, ніби його постелили перед самим приходом гостя.

- Невже таке буває, що так все може змінитися, і не помі-тно і без причини. Може іноді не варто, чинить опір, і потрібно іноді себе відпускати, і плисти за вітром, що несе.

Повільно дійшов до першої сходинки, зробив перший крок, і мандрівник почав підніматися вгору назустріч новим від-чуттям загадкам цього палацу. Ступаючи по килиму, він відчув на собі легку прохолоду. Пройшовши сходинок десять, гість почув приглушений звук своїх кроків, а за ним пролунав тихий, веселий дитячий сміх, і в просторі утворилося невелике віконце. У ньому з'явився зимовий дитячий майданчик і на тлі діточок, що бігають і грають у сніжки, намалювалася вона, та сама дівчина, яка зу-стрілася йому в білій пустелі. Діти бігали навкруги гойдалки й го-лосно сміялися, кидали одне в одного сніжки, а загадкова дів-чина дивилася з палаючими очима й радісно посміхалася їхній новій зустрічі. Ніхто не очікував, вони знову зустрілися. Зустріч перед цією здавалося, була остання, але ні, вони знову побачи-ли одне одного. Здивовано відійшов на кілька кроків назад і, нахилившись, почав придивлятися до неї, намагаючись упізнати її і згадати про неї хоч якусь інформацію з минулого, але нічого не пам'ятав. Родіон довго не думаючи увійшов всередину живо-го образу повноцінним учасником, опинився на сцені, що вини-кла перед ним. Зіграв роль найпростішого неслухняного хлопчи-ська, який зліпив зі снігу велику кулю і кинув її в прекрасне ство-ріння, що стояло в темній шубі. У відповідь вона йому посміхну-лася, і з солодкістю голосно засміялася. Дівчина взяла в руки сніг і легким рухом кинула його прямо в обличчя. У ньому виникла приємна без смутку радість. Пролунав хлопок, і якась невідома сила виштовхнула його з живої картини назад, залишивши на обличчі сніжинки, що перетворилися на прозорі крапельки втра-ти.

- Що це? Як міг у просторі утворитися живий із життя об-раз, у якому я став учасником сцени дитячих зимових баталій, що розігрується.

Переживши чуттєву сцену з пам'яті, пішов далі коридо-ром, де були лише одні двері, а далі виднілися інші сходинки, які вели на інший поверх, можливо, в іншу реальність. Обережно затамувавши подих, підійшов до дерев'яних дверей і тричі пос-тукав, але ніхто не відчинив. Повернув у правий бік ручку, і вона, немов маленьке сонечко, спалахнула жовтим сяйвом, що злегка засліпило очі. Відчинив двері, відчув, як знову якась невідома сила підштовхнула його вперед. Зробивши кілька кроків, розста-вив на всі боки руки, і убезпечив себе з можливим не приємним випадковим зіткненням з невідомим предметом.

- Куди я потрапив, - він сказав тихим голосом, і почувши вдалині свої слова, які відбилися луною.

Пройшовши такий довгий шлях, втратив можливість ба-чити реальність такою, якою вона була насправді, і перед ним відбувалися ті самі чудеса, які він не міг пояснити. Розплющив протерті руками очі побачив кольорові розмиті образи, що миго-тіли по всьому простору, які почали перетворюватися на предме-ти, створюючи на темному полотні найпростішу кімнату в стилі Бароко. Посередині став письмовий стіл, на якому лежало гусяче перо і білий аркуш паперу, а навпроти нього хиткий стілець, що хитався за столом. Далі стояло просте овальне дзеркало на весь людський зріст. Осторонь на стіні висіла жива морська картина, в нутрії якої плив великий піратський корабель, що долав розлю-чену бурю, яка стикалася величезними шматами, що стикалися об борт судна. Підійшов до столу і, не маючи жодного пояснен-ня того, що відбувається, рукою зупинив дивне погойдування стільця, що погойдувався вперед назад, різко сів на нього. Сидя-чи за столом, почав постукувати по столу пальцями награвати давно знайому мелодію. Тихо вимовляв про себе не зрозумілі для нього слова пісні. Відчуваючи, то ніби її співали саме йому, і той, хто співав, був дорогий для нього, але між ними вже немає зв'язку. Він дограв на уявному піаніно, імітуючи звук мелодії, знайому пісню, тихо сказавши:

- Що я тут роблю? Таке відчуття, ніби я все життя провів у цьому кабінеті без вікон, і світла витратив усе своє життя на довгі роздуми, відрікшись від усіх друзів.

Сидячи за столом, він побачив, як перо, що піднялося вгору, горизонтально спрямувалося кінчиком у аркуш паперу, що лежав, почав повільно виводити слова:

- Хто ти?

На очах виступили сльози, схопившись зі стільця, голосно закричав:

- Я сам хочу знати, хто я такий, і що тут роблю.

Моряк сів назад на стілець і подивився на дзеркало, що стояло попереду навпроти столу. Побачив там сидячу людину, яка немов манекен на вітрині мертво стояла і дивилася на нього, ніби колись вона сама такою була і жила без почуттів, і не бачила в собі життя, і так перетворилася на ляльку долі.

- Я хочу жити тим, ким я є. Я хочу жити. Я хочу знати від-повідь.

Голосно закричав і вдарив кулаком об стіл, схопившись за дивне гусяче перо, швидко вимочивши його стрижень у си-ньому чорнилі, яке стояло поруч. Родіон почав знизу під запи-танням писати відповідь, але перо завмерло на місці, і відмовля-лося давати йому відповідь на своє запитання, а він, не ставлячи запитання, почав, силою виводить букви для наступного слова. Через силу і біль написав на білому аркуші слово:

- Ні.

- Як ні. Що це за відповідь. Я не маю права дізнатися хто я такий? Він подивився вниз і побачив знову слово "ні", - досить з мене невідомості. Я хочу знати відповідь на своє запитання, - він схопив себе за волосся, - я так більше не можу. З мене виста-чить цих усіх загадок. Я прийшов сюди за відповіддю, а не за словом "ні", - він перевів подих, - добре це значить, що мені тре-ба йти далі коридором і шукати відповідь на своє запитання.

Він засмучений і знесилений встав зі стільця, одним оком подивився навпроти дзеркала, яке стояло навпроти столу, а перо, що лежало біля аркуша паперу, саме піднялося і почало писати відповідь.

- Ні. Він сказав упевненим голосом, - нехай усе зали-шиться, так як є. Без змін.

Може сама відповідь знаходиться далі по коридору, і я, напевно, не маю права відкривати зараз таємницю, і знати пра-вду про себе.

Родіон зачинив за собою двері і пішов далі коридором, не знаю того, хто пішов уперед коридором на інші поверхи.