Після раптового шторму, що підняв на роги весь океан і розбомбив маленький сирітський човен у великому без видимих меж загадковому океані й викинув мореплавця на незнайомий берег острова, залишилася нерозгадана таємниця про похо-дження хлопця, який шукає шлях додому. Ніхто не знав скільки Родіон був часу в маленькому човні і за яких обставин він там опинився. За час, проведений з Алексом і Сергієм, він встиг про-кинутися від бурі, що сягнула його, і оглушила свідомість, перені-сши її на новий, тихий, і небезпечний острів. Після струсу хвиль він, повертаючись назад у реальність, ще думками плавав у сво-єму теплому, рідному місті Києві, відпочивав на набережній Оболоні хитаючись на курені під приємними теплими променями сонця, поспівуючи прохолодний коктейль мексиканського какту-са. Перебуваючи думками в місті біля будинку, прохолодний ві-тер і голод витягли душу із затишного містечка за вуса страуса назад у світ океану. Він щосили намагався затриматися ще на одну хвилину, насолоджуючись теплою фантазією в безпечному і затишному місці. Острів був сильнішим за бажання Родіона. Па-ралельно фантазії, що виникла, вітер, омиваючи пір'ям спляче обличчя, розбудив і витягнув моряка з Києва назад на невідоме далеко від рідного міста в дивне місце. Перша, друга і третя хви-ля вдарилася об тіло лежачої на піску, сили почали повертати до моряка. Сила проносячи його над шикарними зеленими лісами, культурними містами і маленькими селищами затягнула в темря-ву, і перед ним уся кольорова картина міста переродилася в оке-анічний світ. Невідома місцевість, вода, незнайома пантера і ве-лика хвиля, що кинулася на голову Родіона відправила його на коліна долі. Адже тільки везіння врятувало його коли він був не-притомний, поклав втомлене тіло на берег острова. Доля відіс-лала моряка в ті обставини, де він міг сподіватися на самого се-бе. Усі рішення йому доведеться приймати самому.

Родіон неохоче почав прокидатися, струшуючи з обличчя крикливі піщинки, що падали на воду. Вони летіли вниз і гучним писклявим голосом падали в солону воду океану передчуваючи запас смерті. Навколо панувала порожнеча. Він не знав ні чого про себе. Він не міг згадати, як сюди потрапив, і що сталося з ним учора. Вчора в нього ніколи не було. Хтось зробив для нього нове випробування на міцність і вірність самому собі. Труднощі показували йому справжнє обличчя і всю правду. В житті Родіон сподівався тільки на самого себе. У ситуації, що склалася, він ні на кого не міг перекласти свою провину і відповідальність. Роді-он опинився сам і йому доведеться одному пройти цей шлях, і винести всі удари приготовані для нього дивною долею, а якщо він не витримає, то до нього прийде неочікувана смерть і він по-мре, не дізнавшись, хто він такий, і ким був до загадкового міс-ця.

Родіон підняв голову, поворушив м'язами шиї. Сонна ро-змитість поплила в очах, незрозумілі образи, що виникли у сві-домості, дезорієнтували його, нічого не розумів. Задоволеним обличчям покрутив на всі боки голову, сподіваючись прокинути-ся у себе вдома на теплому ліжку і випити чашку гарячої індійсь-кої кави. Після пережитої бурі не розумів свого місцезнаходжен-ня. Зараз опинився там, де вже є. У нього не було жодного шля-ху назад. Позаду нього була смерть, а шлях до життя лежав по-переду. Думаючи те, що перебуває в безпечному сні, злегка ви-рішив підвестися й підійнятися з ліжка і сходити в теплий душ, а він так думав. Раптово голову накрило крижаною хвилею. Хло-пець схопився з пісочного ліжка і крикнув:

- Я вже встаю. Не треба мене тягнути в холодну ванну.

Різко підвівся на ноги, похитнувшись у правий бік, приди-вився і побачив страшну сумну для нього правду, нічого не зро-зумів, і те, де перебуває, навколо була вода і пісок, зі здивуван-ням сказав:

- Де я? У голосі пролетів страх.

Усередині вибухнула куля адреналіну, що розплескалася по всьому тілу, і різко підняла моряка на ноги, які ледь стоять. Не знав ні чого і не мав жодного поняття, хто він є і як тут опинився. Незнання ще більше обеззброїло бажання жити. Він перетвори-вся на білий аркуш. На ньому нічого не було написано і це ще більше налякало. Без почуттів та емоцій застиг на одному місці. Забув про те, що ніхто не може втратити свій сенс життя і він завжди є, явний або захований, але ні. З ним було зовсім інак-ше. Моряк запанікував, відчув невідомість і розгубленість своєї мотивації. Не знав, що робити. Родіон почав блідніти до смерті.

Легкий вітерець, що віяв з океану, йому нашіптував:

- Правда. Друже. Не поспішай. Дороги назад не буде. Знайди себе і тобі стане легше.

Втративши свій орієнтир у часі, віці, місцезнаходженні, заспокоївся і став радий тому, що залишився живий. Адже жит-тя, ще у нього є, і не має значення скільки йому років, і де він пе-ребуваємо, а головне, що життя триває і він живий. Стримуючи себе, вологою рукою струсив приклеєний пісок до штанів, футбо-лки, на животі та спині. Та ж рука перукарем протерла волосся, розпатлала його в різні боки і змайструвала зачіску втомленого їжака. Руками прогнав морських піщинок, що тихо сіли на одязі, які полетіли вдалину острова. Лоскотало легке хвилювання від попереду побаченої незнайомої землі. У такому випадку хлопець міг бути першим щасливцем, який ступив на чарівну землю.

- Напевно мене випадково викинуло на пляж посеред буднього дня тоді, коли всі ще сиділи на робочих місцях у кабі-нетах, а я загуляв на пляжі з пляшкою коньяку й опинився тут. Усе ясно, я знову дав жару і трохи випив зайвого. Немає жодно-го приводу для хвилювання. Найімовірніше, там за горизонтом розташоване живе місто, - він сказав, бачивши перед собою ро-зпливчасту землю без чіткості рельєфу.

Чайки сну, що нависли туманно над ним, розлетілися ра-зом із теплою хвилею вітру, що прилетіла від океану, розкидав на всі боки ілюзію великого простору. Острів виявився меншим, ніж припускав. Попереду була біла пустеля. Безмірна пустеля ти-хо знаходилася під ногами з піску і піщаних виступів, що волочи-лися до країв кругозору. Велика площа одного піску лежала всю-ди. По краях берегів з лівого і правого боку від рук моряка плава-ли тихі акробатичні хвилі, нападаючи на білий пісок, що лежав на краю берега. Вони, вистрибуючи на сушу, віртуозно робили різні трюки, фігуральні трюки. Моряк побачив у блакитній матерії велику жовту кулю, що світила млявим світлом. Йому здалося, що він спостерігав за кожним його рухом. Сонце було живим. Придивившись до нього, побачив незграбно намальований ху-дожником-початківцем зеленого кольору контур. Зафіксувавши погляд на ньому, сяйво почало гойдатися на гойдалці на всі бо-ки, то вліво, то вправо. Остерігаючись нападу обережно відвів голову вниз. Тут можна було очікувати все, що завгодно і від ко-го завгодно. Родіон не знав на який острів потрапив і які тут мо-жуть бути дива та нові небезпечні сюрпризи для життя. Дивні почуття в ньому виникали. Вдалині океану небо змішалося з піс-ком і створило яскраве сяюче світло, яке висвітлило всю верхівку світу, змінило палітру синього кольору до невпізнанності та вкрило полотно іншим, неприродним для нього кольором. Весь спочатку побачений світ поступово почав змінюватися до невпі-знання, відкриваючи в собі все нові потаємні чудові краї, і дедалі більше дивував уяву хлопця. Небо, вода, вітер, пісок і все навко-ло нього почало наповнюватися новим життям. Світ цей був завжди, таким як зараз. Родіону стало страшно. Лише один вихід стояв перед ним - стати впевнено на ноги перед королем страху і перемогти його або програти, бо не спробував із ним битися.

- Не потрібно його боятися, від нього ховатися, йому по-трібно дати виклик, а почувши слова про поєдинок, він сам зда-ється і поступиться своїм троном господареві, - сказав моряк, - тут немає місця для страху.

Сказаними словами Родіон переміг страх, що зустрівся. Він зник.

Не витрачаючи ні хвилини на роздуми, моряк упевнено пішов уперед убік писків і маленьких горбів до горизонту, що ви-днівся далеко, сподіваючись побачити за краями населений пункт. Був він там чи ні, про це він дізнається лише тоді, коли пе-реступить межу, що розділяла два різних за кольором полотна, лінію горизонту. Бідолаха, мужньо вирушив у дорогу.

Викинутий на берег, з іронією на очах здійснював силою волі кожен крок, наближаючись до ймовірного порятунку. У ньому плавали сумніви. Вони зупиняли його до досягнення своєї мети, і був повністю сліпий. Жодної тварини, жодного птаха, жо-дного павучка, нікого не було навколо нього. Уся пустеля вияви-лася порожньою, від живих істот. Навколо лежав пісок, який під-кидав високо до неба вітер, що розгулявся. Долаючи відстань, відчував слабкість і переживав дивне до божевілля відчуття за-непокоєння. На обличчі відчував різні маски. Одна показала силу волі, інша - слабкість, третя - втрату, четверта - хоробрість, і так вони мінялися по черзі всі накопичені за життя обличчя. Родіон був не тим, ким себе вважав і проживав не своє життя, а життя своїх масок. Жодне обличчя не було справжнім. Кожна маска, втрачаючи свою силу, поступалася місцем наступному обличчю і всі вони виявлялися обманом. У нього було своє обличчя, але він не знав яке воно, справжнє. Необхідно було пройти не малий шлях, щоб дізнатися, хто він є насправді. Тут маски життя не ма-ли жодної міцності, за тих певних обставин вони, як весняне ли-стя, що лежить і марудить на промоклому від дощу асфальті, миттєво розліталися під час потоку вітру. Ідучи вперед, з кожним кроком залишав частину брехливого себе, вигладжуючи мертву стежку самообману позаду себе. Він ніколи не був собою. До-лаючи відстань, і залишаючи ще за собою дорогу омани, йому стало сумно. Зрозумів, як прожив життя під чужим обличчям, бажаннями, почуттями і чужим собою та ніколи не був тим, ким він є.

Зі свого минулого протоптав доріжку через пустелю і на-близився до того місця, на якому колись стояв на березі і бачив обрій, але а тепер тут розкрився зовсім інший краєвид та не очі-кував такого повороту. Не було ні курортного містечка, ні насе-леного пункту, ні простих людей. Родіон побачив розкиданий одяг, кузов згорілої машини з колесом, яке було поруч, паркову лавочку, яка лежала на боці з зігнутим поряд ліхтарем, а далі ка-ртина була ще сумнішою. Побачив перевернутий знизу догори будинок, який стояв на даху і поряд з ним були уламки скла, цег-лини, кухонний посуд, гостьові стільці, стіл який лежав на даху, і дві свічки, призначені для романтичного вечора. Усе, що колись мало життя, загинуло на цьому місці. Усі предмети лежали, так ніби вони були чиєюсь зруйнованою мрією. Від побаченого Ро-діон завмер на місці. Жодна думка не могла пробратися до ньо-го в голову і припустити те, що тут за загадковими обставинами могло статися. Він не знав, що думати та поставив собі запитан-ня:

- Як?

На який він не наважувався дати відповідь та загубився в порожнечі, яка не знала пояснення.

- Як же ті, хто тут колись жив?

- Де вони?

Крім лежачих предметів він більше нікого не побачив. Вони були розкидані по всьому пісочному полю. Змирившись із відчаєм, рішуче наважився зробити перший крок на зустріч неві-домої землі й дізнатися детальніше про своє місцезнаходження, спробувавши когось відшукати, як раптово з під черевика, що стояв на землі і з якого злітали піщинки, вилетів овальний камінь червоного кольору. Придивившись до нього, побачив, як камінь заворушився і з під нього виповзли маленькі гострі лапки, а за ним дві великі клешні породили червоного морського краба одинака. Маленька істота, уявляючи свою могутність, почала клацати клешнями, чи то від нападу, чи то захищаючись від мо-ряка, намагалася щосили схопити за ногу і перемогти ворога, який зустрівся. Раз клац, два клац, і на сьомий раз він дзвінко клацнув і полетів, наче камінь, що ковзає водою, вдалину пустелі до берега океану. Замилування настільки маленькою істотою і її хоробрістю перемогти незнайоме для нього величезних розмірів створіння здійняли на обличчі Родіона тонку посмішку радості.

- Скільки волі до життя може бути тільки в одному мале-нькому крабі, який намагається врятувати собі життя, а ми, лю-ди, маючи такі можливості, так не добре живемо, - він сказав тихим голосом.

Родіон із сумом подивився на хороброго краба, який клацав клешнями, захищаючи свою територію від ворогів і ряту-ючи собі життя від раптової смерті, сказав:

- Удачі тобі, хоробрий крабе, - з розумінням він подивив-ся.

У Родіона не залишилося іншого виходу, не було можли-вості, окрім як іти вперед. Опинився в зовсім самотньому стано-вищі без сторонньої допомоги і підтримки на порятунок себе. Зараз йому належить пройти урок виживання, призначений його долею, яка бажала зробити з нього того, ким він має стати. У ко-жного своя доля і кожен повинен пройти свій шлях з програша-ми і перемогами до кінця. Потрапив до кімнати долі, і вирішив іти вперед, та ні перед чим не зупинятися, і тільки тоді на нього чекатиме перемога. У Родіона був вибір, і він не знав, як чинити. Сам собі поставив найважче запитання:

- Залишитися на березі океану і загинути від зневоднен-ня або ж піти вперед і дізнатися всю правду. Знайти когось із лю-дей або відшукати невелике селище.

Скільки потрібно пройти кілометрів і витратити часу до того моменту, коли хтось йому зустрінеться і посміхнеться, він не знав, та відповіді на своє запитання. Родіон був сліпий, як кріт, який щойно народився у світ таємниць. Ступивши на шлях неви-правної долі без зворотної дороги, зробив другий крок. Сумніви на обличчі ще грали останню прощальну ноту. Попереду на відс-тані метра нічого не було видно.

- Не здаватися. Значить, не здаватися, - він тихим голо-сом сам собі сказав.

Очікувати можна було всього чого завгодно, не знаючи ні чого про цю місцевість. Крок за кроком продовжував іти дедалі занурюючись у білий басейн світла, він залишив за спиною осколки від розгромленого з невідомих причин великого будин-ку. Хмари плекали навколо великими ватяними кулями. Своєю настирливістю почали заважати Родіону йти вперед. Одні облі-тали моряка, а інші на швидкості врізалися в нього і палкими осколками розліталися на всі боки. Їх була незліченна кількість і вони танцювали навколо божевільний танець пустелі. Примру-женими очима він шукав свій порятунок. Коли зібрався силами, переборов ту саму спокусливу розгубленість і став ще сильнішим, ніж був, пішов уперед.

Минуло багато часу відтоді як зробив перший крок. Час тут втратив весь свій сенс. Скільки часу пролетіло з того самого моменту, що викинув на берег, він не знав.

- Бах, - пролунав гучний дзвін у голові.

Родіона раптово накрило шторою густого туману і зляка-вшись побіг уперед та зіткнувся головою з пальмою. Від радості схопився за голову і посміхнувся. Відчувши по справжньому себе живим як одразу розвіялася туманна хмара. Через довгий час побачив першу ознаку життя, яка сиділа на дереві, а це була ле-дача коала, і вона дивилася на нього сонними очима блискучою перлиною. Вони зустрілися поглядами. Повіяв прохолодний ві-тер полегшення, який зняв усю втому, розвіявши попереду вели-чезну гору марева, показав кромку лісу, початок небезпечних пригод. Дерева росли в півкола далеко від нього. В окрім застри-бала темна плямочка схожа на блоху. Вона бігала назад уперед, а проміжками підстрибувала догори наче відшукуючи вхід углиб дерев. Придивившись до плями, він упізнав у ній ту саму небез-печну пантеру, що перебувала під час плавання з ним у човні. Кішка зупинилася на місці, кинула гострий погляд у бік Родіона, відчув на собі її гострі кігті, вони зустрілися поглядами. Вона, ма-хаючи збуджено хвостом, покликала його за собою, піти в тінь дерев. Звір зник з поля зору. У моряка не залишилося вибору і йому необхідно прийняти виклик, і він пішов прямо за нею. Це було одне єдине місце, що з'явилося чітко і зрозумілим, навіть здалеку. Іншого шляху не було і вибір був не великий. Повільним кроком оглядаючи все на всі боки і побоюючись передбачувано-го нападу з тіні загадкової пантері, пригнувся, наслідуючи лісово-го мисливця, і обережно підкрався до початку шматочка лісу, що виступав з білого полотна. Підійшовши ближче, і із полегшенням зітхнув та відразу опинився в тіні на тому місці, де блохою стри-бала чорна кішка. Швидко увійшов під арку звисаючих до низу гілок, які від вітру навіювали незвичайний страх. На всі боки ріс маленький мох з крапельками води, що капали з нього. Це була справжня печера з небезпечною темрявою всередині. Циліндри-чний вхід чимось нагадував прохід через ритуал страху невідо-мих істот, які колись жили тут. Найнебезпечніше для Родіона на даний момент була пантера, що зачаїлася там, десь глибоко всередині печери і чекала на свою жертву. У самій печері є вхід і вихід. Йому необхідно було подолати такий небезпечний шлях до кінця, він був обраний ним, і іншого виходу у нього не було крім, просто піти вперед. Стерши з чола виступаючі крапельки поту, сміливець пішов на випробування долі. Темне полотно на-крило його тіло, і він зник у ньому, провалившись у глушину слі-поти. Роблячи крок за кроком, він почав крутитися живими змія-ми по корінню рослин, що росли там. Вони не давали проходу, він чіплявся стопами за кожен корінь. Ставши сліпим усередині, не знав, хто під ногами може лежати або, що. Могли повзати небезпечні павуки, жуки і ті самі змії зі смертельною для життя отрутою, але там було всього лише коріння рослин, що пророс-тали. У нього не було шляху назад, він мав пройти випробування і свій шлях. Долаючи перешкоди слизькою поверхнею, він відс-тупився, і його хитнуло вбік, упав на м'яку землю. Родіона почала втягувати незвідана сила все далі в глиб, проти волі хлопця. Ха-пався за намацані в темряві слизькі виступи кам'яних стін, нама-гаючись утриматися на місці. Нічого не вийшло, він полетів упе-ред слідом за витягувальною силою. Вона потягнула його в глиб печери. Усі старання й опір були марними. Він чіплявся за кожен маленький виступ і кричав голосом немовляти. Нічого не вихо-дило. Вона не поступалася і тягнула його за собою. Він був перед нею безсилий. Родіон осмислив свою безвихідь, і одразу змінив тактику, на протилежну, і сам стрибнув у лапи темряви. За хви-лину, пролітаючи по циліндру, місцями б'ючись об стіни, попря-мував уперед із криком:

- Я не герой, але здаватися не збираюся. Я лечу, - він за-кричав задоволеним голосом.

Уперше його недосяжна мрія здійснилася. Попереду ту-нелю засяяло біле світло. Це не був тунель смерті. Це була доро-га в інший світ із новою душею. Не долетівши до сяючого вікна, він почув приємний аромат бельгійської квітки із запахом Тюль-пана. Перший раз за такий довгий час моряк почув живий запах фарб. Нове випробування, нові почуття, інший світ. Родіон, ман-друючи через затуманену пустелю не тільки острова, а й свого життя, відчуваючи в собі слабкість, втому, страх, не рішучість то-що. Переборов їх і став сильнішим і впевненішим. Потрапивши в печеру, він подолав її і опинився в зовсім іншому для нього світі, не схожому на пустелю. Вилетів із печери на зелену галявину га-рматним ядром. Приземлившись повільно покотився по м'якому рівно підстриженому весняному газону зеленої трави. Переки-даючись і розмахуючи руками намагався схопитися за стебла і як у незграбного шимпанзе на крижаній ковзанці нічого не вийшло. Сила ядра, що закинула Родіона на двадцять п'ять метрів уперед від кам'яної гори, що виросла до хмар позаду була неймовірна. Пролетівши в некерованому польоті пристойну відстань, зупини-вся, і вдершись головою в м'яку траву із закинутими на шиї но-гами, засопів. Великі дерева простягалися з гострими верхівками до блакитного неба і жовте сяйво вкрило зелені листочки золо-тим блиском. Вони, в числі сто одиниць, гордо стояли, розкида-ючи на всі боки промені стійкості й сили, з високо піднятими до-гори підборіддями, вдивляючись мрійливим поглядом у пливучі хмари. Біля них гралися потоки вітру. Маленькі чагарники з чер-воним листям кидали догори стрибаючих комах. Дивно те, що в такому місці на одній галявині росли ромашки, тюльпани, хриза-нтема, і ще велика кількість різних рослин, ніжившись під тепли-ми променями сонця розкидаючи в сторони солодкі аромати. За спиною Родіона стояла висока скеля. Моряк не бачив кінця гори. Вона була величезних розмірів. По всій окружності літали різно-кольорові метелики. Вони тонкою рискою художника додавали в пейзаж особливий штрих. Навколо палало життя, він став на ко-ліна, підняв спочатку праву, а потім ліву ногу, підвівся з розплю-щеними очима і яскраве світло хвилею накрило його маленьке тіло. Воно притулилося до землі. Обережно підвівся на ноги і знову відкрив очі, по-іншому подивився на новий світ.

- Слава, я в раю, - зі сміхом він сказав.

Пригнув догори, почав махати руками, намагаючись до-тягнутися до хмар, що повзуть синім полотном, морячок від ра-дості голосно закричав. Не зупиняючись побіг уперед. Летячи на крилах захоплення, Родіон побачив стрибаючу компанію черво-них жаб із темними цятками по всій спині. Зупинився і поступив-ся їм дорогою. Вони, стрибаючи й квакаючи, зникли осторонь. Розрізаючи обличчям вологий вітер, на зустріч йому відблиском віддзеркалився чагарник, що росте праворуч, з діамантами, що звисали замість ягід. Коштовності не мали для нього жодного значення. Він тільки мріяв лише про одне - знайти цивілізацію. Життя є найціннішим діамантом у житті. Ззаду, за тиші, долинав спів крил метеликів, що пурхали над галявиною. Було чути, як вони, стикаючись із повітрям, видавали тихі хлопки. Далі лежала галявина з високої трави.

Родіон задумався над пантерею, яка заманила сюди:

- Навіщо вона постійно мене за собою кличе? Що вона від мене хотіла?

Він тільки міг здогадується про її наміри. Може, її метою було показати Родіону, хто він? Що ж вона від нього хотіла і як потрапила в його долю, човен, провела з ним стільки часу і за-лишила його в живих, і привела в цей самий світ? Зробив крок у глиб зеленого гаю, під ногами почали лопатися маленькі, як ку-льки, гриби, що викидали назовні з-під себе жовтий дим. Обе-режно повернув голову від почутого звуку в правий бік, і одразу побачив перед собою величезного павука. За мить сплив сітку і завмер посередині скрученої павутини. Подивився тисячу й од-ним оком на людину, поворухнув шостою ногою і поповз угору сплетеними сходами-павутиною. Зупинився. Родіон заплющив на секунду око, розплющив, павук зник, залишивши свій щойно збудований будинок.

- Ти куди пропав? Навіщо залишив будинок? Родіон пос-тавив сам собі запитання на яке не знав відповіді.

Подолавши гаї високої трави, пірнув у темний ліс зелених ліхтарів. Чому дико подібні дерева, що ростуть у кілька рядів, отримали таку назву? Напевно лише з тієї причини, що листя го-ріло світло-зеленим кольором і намагалося дотягнутися до бла-китного неба. Вибіркова замінність крала промені сонця, втуп-люючи ліс у глибині шарму. Їхня велич лякала і захоплювала очі Родіона. Він уперше побачив настільки сильні й могутні дерева, що красиво сяяли в день. За кілометр від нього там, десь попе-реду, миготіло яскраве біле світло, що створювало маленьке ві-конце, яке висвітлювало вихід із лісових володінь. Родіон поп-рямував до побаченої стежки, що миготіла в далині. Повільно ступаючи, і оглядаючи околицю, він зустрів на своєму шляху не менше цікавих істот. Жаба одиначка пролетіла з крилами птаха, біля очей видавав звук вуркотливого кота. Вона приземлилася на великий аркуш листочка розміром з домашній диван, і ліниво повернулася обличчям до Родіона. На зеленій спині лежала жов-та пляма у вигляді кола, що випадково впала на неї, незграбного художника віртуоза. Вона спокусила своїм виглядом моряка, і не стримавшись від її гіпнотичної спокуси, обережно підкрався до неї і швидко лизнув її, вона нічого не помітила.

- На смак як лимон. Не смачно.

Після сказаних слів схопив її і відкинув у бік темряви. Че-рез пару метрів натрапив на величезних габаритів листя черво-ного кольору. Ілюзія перемогла його втому, і уявивши собі до-машній затишок, пригнув на очікуване м'яке листя перепочити. Обман відчуття підвів почуття, і ковзнувши по листю, твердо при-землився на землю.

- Що за фокуси? Він зі здивуванням запитав у аркуша.

- Напевно, мене добре потрусило під час аварії, а зараз ще й додало.

Не вірячи тому, що він побачив, з розмаху відсунув убік листя, а з нього полетіли краплі синьої води з прозорими літера-ми всередині. Не знаючи відповіді на побачений феномен, обра-зившись на природу острова, пішов далі. Не встиг пройти деся-ток метрів, як із темряви пролунав дивний звук:

- Хрю.

З широко розставленими очима повернув голову і поба-чив білого кабана з червоними очима, що мчав прямо в його бік. Він не мав наміру зупинятися:

- А, - він голосно закричав і побіг уперед до найближчого дерева і почав намагатися залізти на нього.

Почав дертися верх і промовляти про себе:

- Я зможу, - підбадьорюючи себе, він піднявся на кілька метрів над землею.

Білий звір пролетів повз, хитро поглядаючи на всі боки. Кабан, що засяяв, постукав глухо по землі, побіг далі і зник у те-мряві, залишивши за собою хмару піску.

- Зоопарк незвичайних істот, - він тихо сказав.

Наважившись спускатися донизу, Родіон, оглядаючи те-риторію лісу, побачив чорний хвіст, що випростався з кущів. Він зник, і з'явилося мудре підборіддя пантері з гострим поглядом хижака.

- Це знову вона, що робити?

Вони знову зустрілися знайомим поглядом, схожим на першу їхню зустріч у старенькому човні посеред океану. Без вихі-дної битви.

- Стій. Так справи не буде. Або вона, або я.

Він хоробро зістрибнув із дерева. На землі перед нею моряк виявився маленьким безпорадним звіром. З гарчанням вона кинулася на нього. Він побіг уперед, перестрибуючи через високе коріння. Небезпека підняла його на крила і він піднявся над землею. Летячи крізь поля, стежки, землі, затамував подих, і так подолав пару кілометрів. Несподівано сонце засліпило Роді-она, і він полетів униз. Очікуючи найгіршого, отримав найкраще, приземлився на м'який матрац землі.

- Ось так день, - схопившись за голову, сказав тихим сто-млюючим голосом.

Встав на ноги, Родіон п'яницею, захитався на всі боки, вловлюючи по шматочках і збираючи все в одну смугу подій.

- Де я перебуваю? Що зі мною відбувається?

Попереду, позаду нього і по боках, під ногами, і в небі за-сяяло одне суцільне, насичене світло, заливши простір яскравіс-тю.

- Де я перебуваю? Що зі мною відбувається?

Родіон не знав, що думати, і як далі чинити, опинившись у лапах незвіданого й небезпечного. Відвідало легке хвилюван-ня. Він не знав куди йти, і не бачив вдалині ні чого, що могло показати дорогу вперед. Мутний сумнів. Рішення і знову вперед. Він опинився на незвичайному білому полотні.

- Будемо йти далі.

Рушив з місця, і пройшов білим полотном десяток метрів, за два кроки від нього почалося народження чогось нового. Струмковий звук з'явився всюди. Він відстрибнув убік і побачив насправді кришталевий струмок. Став на одне коліно і нахилився до води:

- Що тут відбувається?

З кожною секундою калюжа ставала все більшою, перет-ворюючись на величезне озеро із дзеркальним відображенням білосніжного світу. Після нелегкого дня виникло бажання втаму-вати спрагу. Нахилився до озера і завмер від страху. Родіон мав побачити в дзеркальному відображенні своє обличчя, але не чо-го не сталося, у воді й нікого не було. У відображенні була тільки порожнеча. Доторкнувся з відкритими очима і кінчиками губ до води. Хвилі розійшлися на всі боки, залишивши перед ним зага-дку. Зробивши кілька ковтків холодної води, він сказав:

- Хто я такий? Не знаючи свого імені, Родіон пустив сіру сльозу.

- Чому я не бачу себе? Де моє обличчя? Куди воно зник-ло? Його слова прозвучали з сумом.

- Невже його вкрали? Хто наважився на такий сміливий вчинок, залишивши мене без пам'яті, без обличчя і без імені. Поверніть мені те, що належить мені, - Родіон закричав щосили.

Зачарована вода нічого не відобразила. Голос розлетівся глухо по всій білій окружності. Покричав кілька хвилин, ніхто йо-го не почув, він чув тільки самого себе. Посередині озера хвилі розійшлися на всі боки, і з води вилетів карликовий кит, що за-світився блакитним світлом. Пролетівши над поверхнею, він пе-ретворився на білого лебедя. Птах змахнув крилами і безслідно зник.

- Шкода, що в мене немає рушниці, - тихо сказав Родіон.

Подивившись на інший край берега, побачив квітку під ім'ям Лотос, що гордо сиділа на самоті. З'явилися нитки вітру. Він пролетів над бутоном Лотоса, і підняв угору його приємний аромат.

- Бувають же дива.

Із засмученими почуттями Родіон розвернувся в бік білої пустелі й повільним кроком пішов уперед, залишивши на березі зелений слід своїх стоп. Він ішов довгий час. Під ногами не хрус-тіла вода, у взуття не залітав пісок, а сонце не сушило шкіру. Ди-вно. З кожним кроком великий ліс позаду нього ставав дедалі меншим перетворюючись на маленьку крапку. На всі боки зами-готіли зелені цяточки, що стрибали одна через одну, мерехтін-ням наближаючись до нього. Вони почали злітати високо до не-ба, розкидаючи на всі боки яскраві зелені порошинки у вигляді одноколірного новорічного салюту. Крапочки злітали вгору, і опускаючись назад на простирадло, перетворювалися на кони-ків. Комахи, підстрибуючи вгору, стрибали на хмари, що з'явля-лися час від часу, підхоплюючись на спини коників, які перебува-ли нижче, лише для своєї вигоди, думаючи лише про себе і про те, як би самому вилізти першим на верх, залишаючи внизу своїх побратимів на загибель. Їхня жага бути вище, ніж інші, і опини-тися на небесах, безжально топила нижніх. Нижні зникали, а верхні залишалися. Родіон з почуттям подиву дивився на драма-тичну виставу зелених створінь які добиралися до хмар, найне-щадніші, не шкодували нікого на своєму шляху. Добрі стрибуни залишалися без нічого. Проходячи біля них, вони нагадали чи-мось людей, які борються за владу в державі. Опустив голову вниз, руки засунув у порвані кишені, і повільно пішов далі. Не встиг він зробити кілька кроків, як на порожньому місці з'явився великий камінь, а зверху виросли тростинки трави, і між ними почав своє життя тихий водоспад. Не думаючи він підійшов до нього і зробив ковток:

- На смак сльози діви, що плаче. У цьому світі все незвич-но.

Піднявши викривлене обличчя від солоної води, приди-вився і побачив у кожній крапельці, що падала на землю, всере-дині них обличчя інших людей. В одній краплині розпливалося щасливе обличчя, в іншій сумне, а в третій було жіноче обличчя. Вони вилітали зі струмка сліз. Складно було зрозуміти саму при-роду і сенс створення в цьому загадковому світі ось такого не-звичайного водоспаду людських обличь. Там жодних обличь не було і Родіону це все здалося. Самообман був його підступний ворог. Він був ілюзіоністом показуючи того чого немає.

- Містика в найдокладніших її елементах, - тихо сказав Родіон, - новий світ крапель у плоті людських душ. Дивно. Душа і є весь світ усередині нас.

Моряк пішов далі на випробування долі:

- Я вибрав, я прийняв рішення, і зобов'язаний дійти шлях до кінця і не зупиняється ні перед чим. Зупинившись, я втрачу не тільки свій сенс, а й самого себе, перетворюсь на крихітну тінь, яку ніхто не бачитиме, і я сам себе не побачу.

Пройшовши десяток метрів, він побачив не очима, а сер-цем непізнаний об'єкт, що з'явився від нього метрів за сто. По-дивившись на нього, нічого не зміг розпізнати. Серце облилося теплом, і почав прискорювати свій крок, і наближатися все шви-дше до образу. З наближенням постать ставала схожою на силу-ет людини, малюючи тонким пензлем чудового скульптора прек-расну талію дівчини. Її форми з кожним зробленим кроком ста-вали дедалі очевиднішими й чіткішими. Вони проявляли образ самої людини. За відчуттям моряк почав відчувати давно знайо-мі емоції, які заповнювали ейфорією та алкогольним сп'янінням. Бажання побачити загадкову людину ставало дедалі сильнішим. Воно стало ближче до незнайомки. Хто його сюди направив, він не знав, і за яких обставин йому на зустріч прийшла дівчина, так само залишалося загадкою. Коли Родіон побачив загадкову пер-сону жіночої статі, відчув у собі відсутність любові всередині се-бе. Їхні погляди були давно знайомі. Дівчина, побачивши хлоп-ця, що біжить їй назустріч, посміхнулася. Від радості за покликом серця, а воно ніколи не обманює, вона злетіла вгору. Вони впіз-нали одне одного з минулого життя, але імен не пам'ятали. Від-даність і любов, у цьому і є сенс життя Родіона. Упізнав її. Відс-тань між ними ставала меншою. Підійшов до неї, і раптово стук-нувся в невидиму перешкоду, як його відкинуло на кілька кроків назад. Дівчина побачила хлопця, що впав перед нею. Вона пі-дійшла до нього, але не змогла доторкнутися, їх стримувала не-видима перешкода. Прозора перепона захищала дві споріднені душі почуттів. Дівиця заплакала, притулившись руками до прозо-рої стіни. Вона спробувала її подолати, натиснувши всім тілом на неї, але нічого не вийшло. Усі старання були марними. Чому так сталося, вони не могли знати. Незнайомка стояла зі сльозами на щоках і пильно обіймала поглядом хлопця, що лежав на білому полотні. Він підвівся та в перся на скло. Вона торкнувшись доло-нями, не відчуваючи їхнього тепла, ще сильніше заплакала. Вони стояли один навпроти одного, і обіймалися у своїй уяві та по-справжньому, не відчували торкання рук, відчували тепло шкіри, вологе дихання, злиття двох тіл, не слухали стукіт сердець, їм стало ще болючіше. Пристрасть і бажання зблизиться палала в їхніх очах яскравим вогнем синіх сліз.

- Хто з нами міг так нещадно вчинити? Стерти мою пам'-ять, і залишить одні почуття, темну здогадку, - Родіон тихо ска-зав, і опустив голову, не знаючи відповіді, - я хочу тебе обійняти, дуже міцно, і більше ніколи не відпустити. Не випускати зі своїх рук, і більше ніколи не втрачати тебе, не відчувати порожнечу без тебе і гірку самотність. Я хочу тебе обійняти, пусти мене мерзен-на сила, - він щосили вдарив кулаком об невидиму стіну.

На очах дівчини, яка дивилася скуреним поглядом у бік Родіона, по щоках потекли сльози. Вона разом із ним, усе силь-ніше й сильніше притискалася до скла. Вони були такі близькі серцями, але не мали простої можливості доторкнутися один до одного руками.

- За які гріхи я зазнаю такого болісного покарання? Що ти таке і чому мене не пускаєш до неї? Навіщо стер мою пам'ять, навіщо відгородив мене від неї. Навіщо? Відповідай мені. Я хочу знати відповідь.

Почуття страждання лилися з нього струмком. Дівчина стояла і так само страждала серцем. Вона не стрималася і почала стукати по склу з іншого боку в невидиму перепону, що огороди-ла їх. По всій білій окружності розносився глухий стукіт. Вони стояли, і дивилися в очі, страждаючи від близької розлуки. Роді-он голосно кричав, а дівчина слухала, вона тільки змогла відпо-вісти мріями на обличчі та бажанням обійняти. Вони стояли й дивилися один на одного.

Минув час. За однією бідою прийшла і друга. З білого по-лотна за двадцять кроків від дівчини тихим жахом висунулася чорна мордочка вже давно знайомої пантері. Обережно підкра-лася, показала зубами небезпеку, і застигла на місці. Вона була символом смерті. Родіон побачив її гострі зуби і почав голосно кричати, але слова не проходили за скляну огорожу, тільки по-чуття долітали до неї, але вона нічого не змогла зрозуміти, і далі продовжувала стояти, пильно дивитися скляними очима на ньо-го.

- Ні. Забирайся геть, темне створіння смерті. Не чіпай її, - голосно сказав Родіон.

Вона стояла і мовчки, не розуміючи слів, дивилася на нього, не знаходячи собі місця, він почав стукати кулаками і но-гами об стіну, намагаючись донести до неї послання небезпеки, що наближалася до неї ззаду, всі спроби були марними. Кішка ще ближче підповзала, її кроків не було чути. Злившись із тишею, вона підкралася ззаду до дівчини в білій сукні, що стояла перед Родіоном, серце затихало.

- Йди геть, не чіпай її. Краще мене забери. Усі слова стали лише безглуздим виразом безсилля.

Пантера відкрила пащу оголив гострі зуби, розлетілося гучне гарчання, а за ним, вона накинулася на незнайомку. Вели-кі лапи з гострими кігтями схопили її, і вони несподівано прова-лилися крізь білу ковдру, і зникли без сліду, залишивши за со-бою порожнечу. Пантера забрала дівчину разом із собою в неві-домість.

Родіон сказав:

- Ні. Не чіпай її. Мене забери замість неї. Мене візьми з собою, тільки її поверни. Не відбирай у мене моє кохання.

Впав на коліна і долонями закрив обличчя. Смуток на-крив хвилею душу.

- Я вб'ю тебе, коли знайду.

Родіон не знав про те, що це була його перша й остання зустріч із дівчиною, і так само з пантерею, але надія побачити її знову палала в ньому вогнем. Незнайома сила, сила, що живе на острові, взяла над моряком контроль і понесла назад до лісу, з глибин білої пустелі, в зелені поля чудових дерев, які ростуть на острові. Цією силою була доля. Вона йому показала його траге-дію, що залишила в минулому і давно забута.

- Що зі мною відбувається? Відпусти мене. Не торкайся до мене.

Він піднявся високо вгору, тіло вигнулося і його понесло вбік. Ривками, плаваючи в небі, він наближався до лісу і відда-лявся від білої пустелі. Його незграбно підкидало вгору, утриму-ючи над землею, він повільно парирував у повітрі. Вгору й униз, він піднімався, і опускався, відштовхувався від повітря, долав відстань. Швидкість ставала дедалі швидшою, і вище зі швидкіс-тю здіймався над землею, відстань зменшувалася, і ось уже за кілька стрибків він дістався до кордону, що розділяв ліс і білу пу-стелю. Долонями заплющив очі і приготувався до найгіршого, до зіткнення з деревом або землею. Мчав проти своєї волі, і сам ніяк не міг керувати процесом польоту, і тим самим наражався на небезпеку. Загадковий острів був загадковішим, ніж він міг собі уявити. Родіон ще вертикально злетів угору, розрізаючи атоми кисню, що літали над ним, піднявся високо в небо та все було хаотично. Острів, який здавався неймовірних розмірів, став лише маленькою кольоровою цяткою посередині простору не-скінченного океану. Позаду нього лежала біла пустеля, а піща-ний берег обмивали тихі хвилі зі шлюпкою, що лежала поруч. Серед хмар на висоті тіло моряка бовталося в різні боки. Підня-вшись ще вище, він голосно закричав:

- Я хочу назад на землю.

Слова було почуто, прохання було виконано. Родіона рі-зко потягнуло в невідомому напрямку, моряк як лангуст полетів униз, а потім уздовж землі. Всі принади острова розмились від потоку вітру, що оперував в очі, миготів перед ним, він не знав, куди летить, і злякавшись, почав махати руками попереду себе. Його могло занести куди завгодно, і в невідому частину острова, де він міг виявитися жертвою, або ж закинути одного без човна далеко в океан, з ним могло статися багато чого. Родіон запані-кував. У голові все перемішалося в мозаїку. Він полетів у бік ту-ману. Дуже швидко врізався в м'який пісок. Розплющив очі й по-бачив бардові сходинки, що ведуть до незвичайного будинку який стояв перед ним величезних розмірів із поглиненими біли-ми хмарами в небі над дахом. Швидко піднявся і побіг углиб ту-ману. Ні чого не вийшло. Сила повернула його назад до сходів.

- Відпусти мене, - він почав із криком бігти.

Пробіг сотню кроків назад до лісу як йому знову не по-щастило, одним стрибком він повернувся на місце.

- Від долі не сховаєшся, коли вона перебуває всередині, - тихим голосом сказав Родіон під хвилюючий стукіт серця.

Змирившись із долею він зробив перший крок на зустріч невідомим сходам.