Вечір, дує прохолодний вітер. Я стою біля біля телефонної будки, після розмови з таємничим чоловіком, який сказав, що вбивця - це я.

- Що, що, що... не може бути!. - я сіла на корточки, спираючись на двері будки. - Звідки він мене знає?! Невже він дійсно за мною шпигує?... Я, що насправді її вбила.... я вбивця. - не знаю як, но сльози потекли самі собою.

- Еліс?. - я піднімаю голову і бачу...

- Люк!.

- Що трапилось? Чому.... чому ти плачеш?.

- Де ти був?.

- Я їздив перевіряти свою здогадку.

- І як? Тобі вже хоч що-небудь вдалося дізнатися?.

- Ні одна зачіпка ні до чого не привела.

- Значить, я справді вбивця... - і сльози потекли новою рікою. Люк дивився на мене і не розумів, що відбувається.

- Що за нісенітниця?!.

- Коли я вийшла з фойє, в пошуках тебе, виявилося, що ти вже кудись поїхав, один....

- Доречі.... - я зупинила його - Вибач.

- Телефонна будка, що тут знаходиться, раптом, задзвонила. Я підійшла і підняла трубку. До мене заговорив чоловічий голос.... - на цьому моменті у мене пересохло горло і Люк явно напружився. - Сказав, що, це місце все завішано камерами і він слідкує за кожним моїм кроком, і сказав в кінці, вбивця це ти....

- Що? Хахаха~ звідки ти знаєш, що це говорилось про тебе?.

- Він знає мене...

- Він назвав тебе по імені....

- Я правда вбивця...

- Ні, ні, ні, не забивай цим голову. Я ж сказав, що доведу твою невинність!.

- Ти зможеш? Ти дійсно зможеш? Якщо ми не знайдемо ніяких доказів?.

- Я зможу! Я все зможу!. - Люк протягує до мене руку, але я її не приймаю. Мої дії застають його зненацька.

- Еліс?.

- Все нормально. Я що-небудь придумаю. - я вже збираюся піти, але Люк хапає мене за руку.

- Щось не схоже. Куди ти підеш?

- А тобі є до цього справа? Ти мене залишив тут одну! Хіба ми не повинні працювати разом?. - я скидаю з себе його руку і з викликом дивлюся йому в очі.

- Послухай, вибач мене. Але я занадто захопився ситуацією, що забув про тебе......

- Ти, що.... ти забув про мене.

- Пробач, пробач, пробач! Цього більше не повториться!.

- А мене Саллі говорила.

- Що тобі сказала Саллі?.

- Що ти підеш на ВСЕ, щоб роздати загадку!.

- Не правда!. - я подивилася на нього. - Ну, так це правда! Але я потрібен тобі, ти потрібна мені. Разом ми зможемо розкрити, це діло!.

- Оххх Люк, надіюсь, це все можливо... - я опустила погляд, мене пробрало тремтіння - ( І коли, це так похолодало...)

- Все буде добре - після цих слів, Люк знімає з себе куртку і дбайливо укутує мене. Я кидаю на нього здивований погляд

- Тільки не треба на мене так дивитися. Я не хочу, щоб ти застудилася і заразила мене.

- Як це дбайливо з твого боку. - я сухо посміхнулася, але... - ( Я подумати не могла, що він може бути милим).

- Ідемо - сказав це, Люк обняв мене за плечі і ми разом покрокували до його машини.

- Для одного вечора мені веселощів з головою вистачило. Не хвилюйся. Ми їдемо в моє укриття. Там ти будеш у безпеці - і ми поїхали в незнайому для мене напрямку.

    Ми приїжджаємо до якоїсь занедбаної, старої будівлі в тихому райончику. Воно оточене деревами. Район пустинним не назвеш, я бачу поруч, кілька інших будівель. Проте, містечко досить затишне.

- Ну, ось тут ти і будеш жити деякий час. Але, це мій будинок. Так, що мій будинок мої правила. Ти будеш робити все в точності так, як я кажу, поки ти знаходишся тут. Зрозуміло?

- Так.....(Я дуже втомилася щоб сперечатися з ним зараз) - Я хочу відпочити. Мені завтра ще на роботу.

- Ха! Після всього цього, ти думаєш, що підеш на роботу?

- Це важлива робота....

- У класному журналі працюєш? Про це тепер можеш не хвилюватися.

- Стривай....Що ти зробив?

- Я вже сказав їм, що ти звільняєшся.

- Звільняюсь?!

- Ага. Віддав твою заяву на звільнення і таке інше.

- Звільнення??? Ні ні ні, ти не розумієш! Я працюю над дуже важливим проектом! Я не можу просто взяти і звільнитися!

- Ти ПРАЦЮВАЛА над дуже важливим проектом.

- ААААА!!!! Я не розумію, як ти міг це зробити?

- Я володію більшою владою, ніж ти. До того ж, ми не можемо допусти того, щоб про це все поповзли чутки, адже у тебе тоді будуть неприємності.

- Неприємності?! Так, це все одна велика неприємність і так!

- Так, але зараз єдині хто про це знають це, я, ти і офіцер який тебе допитував. Я б хотів щоб все так і залишалося далі. Думаю ти згодна.

- Ти правий, я не можу допустити того, щоб звинувачення у вбивстві заплямувало мою репутацію.

- У будь-якому випадку, про роботу тобі хвилюватися не варто. І це перше місце, куди поліція вирішить навідатися. Але я вже доповів їм, що я про це подбав. І їм необов'язково знати як.

- Так, давай по порядку. Ти допомагаєш поліції. Але при цьому ти проти поліції?

- Як я вже казав, я приватний детектив. В роботі я вважаю за краще сам собі давати інструкції і розпорядження.

- Так... ти на МОЇЙ стороні. Вірно?

- Скажімо, поки так.

- Хмммм....- він іде в кімнату, яка як я думаю належить йому і закриває двері. Він повертається з новою зубною щіткою і футболкою.

- Ти можеш спати в одній з моїх футболок. Завтра ми заберемо твої речі.

- Спасибі. - я буру їх. Люк вручає мені ключ. Я дивлюся на нього в замішанні.

- Це ключ від твоєї кімнати. Зачинися. Я хочу щоб ти спала спокійно. - він повертається і йде, я закриваю двері і замикаю її на ключ.

  Я прокидаюся на світанку. Ще вчора у мене був план. Я обережно відкриваю вхідні двері. Зараз тільки 7:30 ранку. Було на диво легко вислизнути з дому і зловити таксі на трасі. Я дзвоню Роббі, моєму другові, який працює репортером.

- Де, чорт візьми ти була Еліс? Чому ти звільнилася?!

- Давай зустрінемося в нашому кафе і я все тобі поясню?

- Добре - я завершила дзвінок і поїхала на місце зустрічі.

- Привіт Роббі. - я підходжу до столу де він мене чекає.

- Еліс! Негайно все мені розказуй!

- Вибач....усе пішло трохи інакше ніж я очікувала.

- В чому справа?

- Вчора ввечері, в опері, все пішло трохи не так...

- Що, це означає?

- Мене підозрюють у вбивстві.

- Це жарт?!

- Я ніби як під наглядом зараз

- Під наглядом?

- Я  в безпеці, так, що не хвилюйся.

- Що, що? Як ти можеш бути в безпеці?

- З детективом, його звати Люк, він зможе довести мою.

- Коли він дізнається, що ти журналіст-слідчий, який спеціалізується по Коза Нострі. Очевидно, що він тебе зрадить.

- Але, він не знає хто я.

- Це просто питання часу коли він дізнається...

- Я знаю, але мені потрібно дописати цю статтю! Від неї залежить моє майбутнє.

- Але будь обережна.

- Я піду, як тільки зрозумію що небезпека близько. Я зовсім не хочу вмирати.

- Ти повинна пообіцяти підтримувати зв'язок.

- Обіцяю - і на цих словах ми розійшлись. Я вийшла з кафе і направилась назад.

- Ну, привіт - голос Люка, що пролунав поряд зі мною, змушує мене злегка підстрибнути.

- (Чорт, як він тут опинився?)

- Йдемо. - Люк хапає мене за руку.

- (Він кипить від гніву. Клянуся, я бачу як у нього з вух йде пар!)

- Ворушися, нам треба швидше піти звідси. - він міцно стискає мою руку і тягне мене за собою. Я здригаюсь від болю і намагаюся вирватися.

- Люк, не треба.... - він тягне мене ще сильніше. Зібравши всі сили, я впираюся і висмикую руку. Люк обертається і дивиться на мене. На його обличчі написано роздратування, як ніби він возиться з примхливою дитиною.

- Що з тобою таке?!

- Мені боляче, Люк! - він дивиться як я тру руку в тому місці де були його пальці, і його суровий погляд, раптово пом'якшується.

- Я не хотів. Послухай, йдемо, а? - я продовжую стояти на місці. Люк закочує очі і глибоко зітхає. Він явно розсерджений тим, що я відмовляюся підкорятися.

- Еліс, справа йде так.... Ти підеш зі мною, хочеш ти цього чи ні. Будеш кричати і відбиватися я потягну тебе силою. Я пропоную тобі ненадовго припинити тріпати мені нерви, так буде краще для нас обох. - я все ще стою на місці, як раптом Люк хапає мене за плечі.

- Я не потерплю поведінки в дусі принцеси! - я замахуюся і з силою б'ю по його обличчю. Удар такий, що у мене горить долоня. Люк піднімає руку і потирає місце удару, на його щоці палає яскраво-червоний відбиток моєї долоні.

- Я тебе пробачаю, але тільки на цей раз. Чим довше ми тут стоїмо тим небезпечніша ситуація. Поїхали додому добре?

- (Додому? Він сказав, що відвезе мене додому?)

- Що з тобою?

- Хахаха. Ти не відчуваєш, наскільки смішно це звучить? - я намагаюся засміятися, сподіваючись приховати, що мене охопила глибока печаль. - Забавно, що ти це сказав. Зараз на цілому світі немає такого місця, яке я б могла назвати моїм домом.
-