Не знаючи, куди себе подіти після від'їзду Марії, Річард майже божеволів — він зовсім забув про свою роль старшого брата і старанного онука, перестав мріяти і зовсім, здавалося, зупинився в розвитку. Він лише лежав у ліжку і не бажав нікого бачити.

Але старий Чарльз, як його називали місцеві жителі, дідусь Річарда, не міг дивитися, як колись молодий і палкий чоловік втрачає свою молодість даремно. Накручуючи вуса на палець, як зазвичай він любить це робити, Чарльз сів біля втомленого Річарда. Але онук навіть не ворухнувся, коли літній родич спробував звернути на себе увагу.

— Ця жінка запаморочила твою голову, — мовив Чарльз очевидне, — Так і лежатимеш, втрачатимеш дні, жалітимеш себе?

Річард лише важко зітхнув.

— Бабуся твоя такою ж була. І мама теж, — він гірко посміхнувся, — А чоловіки в нашому роду ласі на жіночі чари...

Час на годиннику ліниво тягнувся вперед, але Чарльз розумів, що ще мить і Річард сам стане дідом — настільки швидко промайнуло життя старого Чарльза. Він не бажав онукові тієї долі, в якій Річард перебував на цей момент.

— Знаєш, я бачив, як вона на тебе дивиться, — Чарльз тут же додав, — Так, вибач, спостерігав за вами... Так от, погляд її сповнений ніжності. Не знаю, що у вас там сталося, але будь-яке потрясіння можна перетворити на парк атракціонів.

— Що ти несеш? — уперше за все життя Річард дозволив собі з явним роздратуванням звертатися до людини, яка його виховала, і, схаменувшись, він одразу ж виправився, — Вибач... Я не хотів.

— Ти хотів, — зовсім не образившись, вимовив старий Чарльз, — У тобі накопичилася образа, і тепер ти її вихлюпуєш на мене, — Чарльз посміхнувся, - Але в мене імунітет.

Річард повернувся до дідуся і спробував натягнути посмішку. Але це, чесно кажучи, вийшло в нього паршиво.

— Ти знаєш, де вона живе?

— Можу дізнатися через деяких людей... — задумавшись, невпевнено вимовив юнак.

— Тоді чого ж ти розлігся?! — вигукнув старий і, немов набуваючи нової молодості, заходився кімнатою. Він відкрив шафу Річарда й одразу почав збирати його речі.

— Що ти робиш?

— Життя занадто коротке, щоб дозволяти собі розкіш нічого не робити. Якщо не подобається ситуація, ти повинен її або прийняти, або змінити. Але тільки не жаліти себе! — з усім болем говорив Чарльз. Його немолоде серце ледь витримувало муки онука.

— Ти маєш рацію... Прийняти я не можу. — Річард стиснув губи.

— Тоді змінюй.

Скориставшись порадою старого, Річард швидко досяг бажаного. Через Діккенса він зміг дістати адресу Марії. Зрозуміло, бос так просто відомості про колишню співробітницю не дав, однак після довгої бесіди і пари зайвих купюр зволив дати інформацію.

Зібравшись з думками, Річард рвонув на залізничний вокзал просто посеред ночі. Він не знав, до чого призведе його рішення. Але водночас розумів, що бездіяльність лише погіршить ситуацію. Тому невдовзі він був уже в поїзді. Серце його калатало так голосно, що заглушало звук руху поїзда по рейках. І все ж хвилювання це йому навіть подобалося. Посміхнувшись, Річард усвідомив, що на черговому світанку зустріне свою Марію.