Не виспавшись цієї ночі, Марія смиренно чекала ранкового сонця. Від вогкої погоди її плечі тремтіли, проте жінка залишати балкон не збиралася. Їй подобалося зустрічати прибуття дня в такій обстановці: на другому поверсі будинку, серед кактусів по один бік і серед лілій по інший, в тиші та спокої. Ранок завжди мав якусь магію, що вабила Марію до себе.

Жадібно вдихаючи аромат квітів і запаху після дощу, вона прикрила очі. Губи розтягнула в солодкій усмішці. На щоках Марії з'явилися маленькі ямочки, які було видно лише під певним кутом знизу. Вони додавали їй зухвалості і молодого дивацтва, попри те що Марії вже давно було за тридцять.

Невеликий ранковий ритуал порушився, коли вона почула глухий звук. Кроки лунали зверху і, піднявши голову, та помітила свого новоспеченого сусіда. Велика тінь прямувала до точки, яка знаходилася прямо над місцезнаходженням жінки. Не даючи про себе знати, вона переключилася з перегляду ранкового міського пейзажу на зовнішність юнака.

Марія прямо, навіть злегка грубо, спрямувала погляд своїх небесних очей на обличчя молодого хлопця. Про себе відзначила його гостре, від чогось хворобливо-бліде обличчя. Але, незважаючи на сіру шкіру, риси його обличчя були подобою аристократії, шляхетності та якогось таємного захоплення. Тонкі, проте виразні губи були щільно стиснуті, очі насуплені, а ніс — зморщений. Але живий вогник у парі синіх очей видавав його яскраву й добру натуру з головою.

Невдовзі спалах світла від запальнички освітив його високі вилиці. Вогонь змішався з відтінками ранкового лілового неба. Юнак підніс сигарету до рота і, закотивши очі від задоволення першої затяжки за день, опустив свої напружені плечі. Спершись на перила, він став ліниво струшувати попіл... прямо на голову Марії.

Змахнувши копицею кучериків, Марія відійшла вбік лише на кілька кроків. Але рука парубка теж перемістилася, і попіл знову опустився на волосся жінки.

— Вибачте, не могли б Ви трохи посунутися? — посміхалася, дивлячись на юнака. Від чогось серце її стукало несамовито швидко, немов би раніше вона не спілкувалася з чоловіками.

— Вибачте, я Вас не помітив, — зніяковівши, молодий чоловік вмить загасив сигарету. Його рухи стали якимись уривчастими і нелогічними: юнак раз у раз опускав погляд на свою співрозмовницю, але вмить видавав награну байдужість до неї і спрямовував погляд на небо.

— Сонце сходить, — зацікавившись персоною свого сусіда, Марія вирішила не втрачати шансу перекинутися бесідою. — А Ви рання пташка. Любите світанки?

— Їх усі люблять.

— Тоді чому не всі їх зустрічають? — вона із захопленням і дитячою цікавістю спостерігала, як грані в неба стираються, немов фарби на полотні з'єднуються в нові відтінки.

— Бо не можна любити дві речі одночасно, — припустив він, мружачись на променях сонця.

— Це які ж?

— Сон і світанок. Людина обирає або перше, або друге.

Мері вдихнула побільше повітря так, наче це був останній раз, коли вона могла б подихати. І посміхнулася.

— Отже у нас із Вами спільні цінності.