Ранок давно був позаду. Прокинувшись у своїй кімнаті, Марія навіть не пам'ятала, як потрапила туди, доки те, що сталося на світанку, не дало про себе згадати...

Тим часом Річард, немов задоволений кіт, розкинувшись на ліжку, мирно сопів. Дивлячись на хлопця, ніби голодна людина дивиться на запашне тістечко, Марія не втрималася і доторкнулася до нього рукою. Ненав'язливо ковзаючи великим пальцем по розкритих губах юнака, подумки Марія поверталася до спокуси, яку вона все-таки спробувала. І тепер їй хотілося ще. Хотілося більшого.

— Цілуй уже, — задоволено просопів Річард і, спіймавши руку Марії, смикнув ту на себе. Опинившись у чіпких руках Річарда, Марія дзвінко розсміялася.

— Давно не спиш? — обіймаючи його, Марія м'яко доторкнулася губами до підборіддя Річарда.

Юнак зробив вигляд, що задумався:

— Ну-у-у... відтоді, як відчув дотики чиїхось ніжних пальчиків на своїх губах, — торкаючись тіла коханої, Річард прикусив внутрішній бік щоки й насупився, — ти без одягу... — його зіниці одразу ж розширилися, щойно погляд Річарда впав на ключиці Марії.

— Як і ти, — та спритно пробралася рукою під ковдру і погладила хлопця. Він спробував зробити байдужий вигляд, але його з потрохами видав низький, ледь чутний стогін.

— Виходить, — почав Річард здалеку, — ти гола, я голий; ми в одному ліжку; торкаємося одне одного...

— І цілуємося, — чмокнувши Річарда в губи, підіграла Марія.

— І цілуємося... Чим же нам зайнятися? — з театральною награністю запитав Річард.

- Поснідаємо? — припустила Марія, зніяковівши.

— Поснідаємо? — надмірно емоційно видав Річард. — Що ж, я й справді голодний, — закінчивши промову, юнак вхопився за сідниці Марії.

Посміхаючись, жінка м'яко відсторонилася. Прикриваючи груди ковдрою, вона потягнулася до підлоги за футболкою.

— Не одягайся, — мружачись, попросив Річард.

Марія опустила голову, прикриваючи багряні щоки копицею сплутаних локонів. Не одягаючись, вона встала з ліжка. Річард же, спостерігаючи за бажаною картиною, не зміг придушити судомне зітхання.

Однак цю гру перервав різкий дзвінок у двері, а потім і голос... містера Дікенса:

— Марія, відчиніть, будь ласка!

— Футболку, — зашипіла вона, звертаючись до Річарда. Той трохи ліниво потягнувся до підлоги і, діставши елемент одягу, кинув футболку в її руки.

Дзвінок повторився.

— Зараз... Іду! — сиплим голосом прокричала Марія.

Річард ледь стримував сміх, спостерігаючи, як Марія метушиться, бігаючи по квартирі.

— Дідько-дідько-дідько... — та шукала спідницю.

— Дідько-дідько-дідько... - передражнив її Річард.

— Що?... — трохи розгублено поцікавилася вона, — А ти чому лежиш? - Марія тут же схопила Річарда за руку, змушуючи його піднятися. Недовго думаючи, жінка відправила молодого чоловіка на балкон. Річард, своєю чергою, не встигнувши вдягнутися, зміг узяти лише одну подушку. За нею і сховав нижню частину тіла.

— Давай не відкривати йому? — запитав він, як раптом Марія зачинила двері балкона перед його носом, — Я вже сумую! — прокричав услід Річард.

Так і не знайшовши спідницю, Марія одягла на себе джинси Річарда. Спотикаючись об надмірно довгі штанини, вона попрямувала до дверей.

— Доброго ранку! — піднявши волосся, привітала Марія боса.

— Чому так довго? — у явному роздратуванні запитав містер Дікенс і увійшов. — Ви щойно прокинулися? Коли ж ви збираєтеся працювати? — начальник був не в настрої.

— Е-е... Ам... Й-я трохи застудилася, — дряпаючи тканину джинс, виправдалася Марія.

Погляд Діккенса пом'якшився:

— Як ви почуваєтеся? — він хотів проявити частку турботи, але помітивши на Марії чужі штани, одразу остудив свій запал. — Де звіт? Він був потрібен мені в середу. Нагадайте, який сьогодні день?

— П'ятниця... — тихо прошепотіла Марія.

— Сьогодні до 20:00 він має бути готовий, — містер Дікенс спрямував погляд на Марію, — Утім, я приїхав не за цим. Збирайтеся.

— Куди?! — вигукнула вона.

— Практикам необхідна ваша допомога з теоретичною частиною. Інформація потрібна віч-на-віч, — промовив Дікенс і, насупившись, запитав, — Чому тут так душно?

— Я ввімкну кондиціонер. Відкрию вікно. Провітрю, — стала тараторити Марія.

— Не потрібно. Можете ще більше застудитися, — холодно вимовив містер Діккенс, дивлячись на піт, що стікає з обличчя Марії.

— Звіт. І реставратори чекають. Негайно, — вигукнув Діккенс і вийшов на вулицю, щоб завести автомобіль.

Марії не залишалося нічого, крім як похапцем привести себе до ладу і поїхати з босом.

А тим часом Річард чекав до самого світанку...