Марія сумнівалася. Вона не знала, чи варто зближуватися з Річардом. Попри те, що цю ніч вони провели в її квартирі, контакту, окрім поцілунків та обіймів, у них не було. Жінка не була готова брати на себе відповідальність. В її голову закрадалися різні думки: починаючи невпевненістю в серйозності намірів Річарда, і закінчуючи концентрацією на кар'єрі чи почуттях. Сон і світанок... Їй потрібно вибрати щось одне.

Не в силах впоратися з дилемою самостійно, вона звернулася до Лізи. Незабаром жінки зустрілися на вулиці. Їхня розмова плавно перейшла на необхідну Марії тему.

— Я навіть не знала про цю Діану, хоч і живу тут два роки, — Ліза перевела зацікавлений погляд на подругу. — Кажеш, провели ніч разом, але нічого не було?

— Близькість була, — твердо сказала Марія, після чого додала, — Але радше ментальна, ніж фізична.

Ліза посміхнулася і знизала плечима:

— Це навіть важливіше. Ти маєш спробувати, інакше шкодуватимеш.

— Ліз, у нас п'ятнадцять років різниці, — розчаровано зітхнула Марія. На початку їй здавалося, що різниця невелика, але коли та дізналася правду, все виявилося дещо складніше, — Зустрічатимемося ми років п'ять максимум. Але потім він захоче молоду і красиву дівчину.

— А може тобі з ним... нудно? — припустила Ліза, згадуючи всіх своїх колишніх залицяльників, — Ось мене, припустімо, приваблюють чоловіки старшого віку. Як той же Діккенс.

Пропускаючи повз вуха слова подруги, Марія запротестувала:

— З ним мені точно не нудно. З ним я почуваюся живою.

— Тоді запроси його сьогодні додому.

Марія підібгала губи й похитала головою:

— Річард зайнятий сім'єю. А в мене робота.

— Тоді запропонуй зустрітися на світанку.

Марія дослухалася до поради подруги. Не змикаючи очей, вона дочекалася Річарда до приходу сонця. У двері подзвонили і разом із дзвінком сильніше забилося серце Марії. Вона вирушила до дверей і, відчинивши їх, усміхнулася Річарду.

— Ти не спала, — замість привітання сказав Річард і переступив через поріг.

— Так погано виглядаю? — Марія посміхнулася, пропускаючи парубка додому.

— У тебе всю ніч горіло світло у квартирі.

— Значить ти теж не спав.

Дивлячись в очі Марії, Річард зачинив за собою двері. Він широко ступив до жінки, а та ніяково присунулася йому назустріч.

— Тебе щось тривожить, — гладячи Марію по щоці, Річард намагався розібратися з думками, які могли б її хвилювати.

Але Марія замість того, щоб розповісти про свої почуття, м'яко доторкнулася до губ Річарда своїми губами. Цієї маленької дії вистачило, щоб Річард забув про запитання і звернув увагу на свою супутницю. Він задовільно посміхнувся і, немов боячись відпустити, враз обхопив Марію своїми руками. Ті, своєю чергою, спокою не знаходили — долоні Річарда жадібно блукали по тілу Марії, доторкаючись то до її ключиць, то до талії, поясу, нижче й нижче...

— Річарде, — відірвавшись на мить, видихнула в його губи Марія.

Коли юнак поклав долоню на живіт супутниці, та не змогла стримати тихого, але тривалого стогону. Марія враз втратила будь-яке самовладання і притулилася до тіла молодого чоловіка.

Про сумніви більше не було й мови! Немов березнева кішка, Марія терлася біля міцного тіла юнака і входила в стан екстазу від передчуття подальших дій.

Річард же, навпаки, не поспішав. Він був твердий, але розтягував задоволення, ніби спеціально дражнив Марію. А втім так і було.

— Ти мене мучиш... — прохлипнула Марія, бажаючи відчути Річарда кожною клітинкою мозку і тіла.

Річард не витримав. Одним махом він стягнув із себе футболку і, навалившись вагою тіла на Марію, притиснув її до стіни.

Отримавши бажане, Марія повернула колишню впевненість і стала оголювати свою фігуру. Раз за разом, поцілунок за поцілунком, вона розкривала плечі, груди, талію та стегна... А Річард насолоджувався її красою, запахом тіла і тихими стогонами, які виривалися з повних губ.

Не терплячи більше цих солодких мук, обидва злилися в єдине ціле.