Закінчивши підбивати звіт по роботі, Марія втомлено оглянулася. Зараз, у таку рідкісну чудову погоду, їй хотілося вийти під пекуче сонце і випити холодного лимонаду, а не сидіти у квартирі, виконуючи нудні записи.

Недовго думаючи, вона відставила скипу паперів, закрила ноутбук і набрала номер давньої подруги. Довго чекати не довелося, і вже за кілька гудків на іншому кінці дроту почувся трохи грубуватий, немов прокурений голос:

— Привіт, пташка.

— Зара-аз ти витягнеш мене на вулицю. І заперечення не приймаються, _ протягнувши голосні звуки, повідомила Марія.

— Так точно, мем.

Навіть не дивлячись на подругу, Марія знала, що Ліза посміхається.

Незабаром обидві жінки були в торговому центрі, де запропонувала зустрітися Ліза.

— Розповідай, — подруга Марії посіла місце на лавці й сперлася на підлокітник.

Мері запитально глянула на співрозмовницю. Її очі-ґудзики, здавалося, стали ще круглішими.

— Тебе так просто з твоєї будки не витягнеш. А тут раптом сама покликала, — тонко підмітила Ліза і, помітивши на обличчі Марії сум'яття, одразу все зрозуміла, — Хто він?

— Що "хто"? Хто "що"? Він... хто... — бідолашна Марія зовсім заплуталася.

— У тебе на обличчі написано великими літерами "ЗАКОХАЛАСЯ", — Ліза піднялася й розсміялася, —  не вистачає ще таблички, щоб знати напевно.

— Ну... — Марія почервоніла і, опустивши погляд, зніяковіло посміхнулася.

Ліза сплеснула руками.

— Містер Дікенс?!

— Що? Ні! — Марія скривилася від почутого. — З чого ти взяла?

— Адже не просто так він дав тобі квартиру. Та й дивиться він на тебе, як вмираюча людина в пустелі дивиться на єдину краплю води.

— Не мудруй так. Він мій бос і крапка. Мабуть, того вимагає робота, раз дозволив пожити в нього.

— Так. Бос, — Ліза хитро посміхнулася, але сперечатися не стала. Почухавши потилицю, вона повторила запитання, — Тоді хто це?

Марія зам'ялася, але відповіла:

— Сусід.

— А докладніше? — схиливши голову набік, Ліза з цікавістю подивилася на подругу. — Як його звати?

Марія хотіла було відповісти, але раптом усвідомила, що не запитала його імені. Легкий вітер подув у відкрите приміщення і чомусь Марія провела аналогію зі своїми думками: її роздуми так само, як і вітер, розвіюються кудись у далечінь.

— Ну, а років то йому скільки?

Марія прочистила горло:

— У нас є деяка різниця у віці. Я трохи старша, — вона заметушилася і, не встигнувши встати з лавки, знову сіла на неї.

— На скільки?

— Років на п'ять. Вісім. Десять, — вона видала смішок, — Максимум на дванадцять.

— На молоде м'ясо потягнуло? — схоже, Ліза одна оцінила жарт, давши знати про це гучним сміхом. — Чому саме він?

Марія знизала плечима. Ніхто не знав відповіді на це запитання.

— Якщо чесно, я не знаю, чи варто... — заламуючи пальці рук, Марія втомлено голосила.

— Варто. Ти зі своєю роботою зовсім забула, як бути жінкою. Молодий жеребець явно нагадає тобі про це, — Ліза знову пожартувала і знову посміялася.

Від почутого Марії стало трохи легше. Вона не хотіла, щоб її засуджували за її ж уподобання.

— Він запросив мене в якийсь заклад. Запропонував пригостити, але...

— Погоджуйся, — перебила її Ліза. - Заодно нову сукню "вигуляєш".

— Яку сукню?

— Яку ми зараз купимо, — без жодних заперечень Ліза потягла подругу по магазинах.

До вечора Марія була готова. Помилувавшись новопридбаною сукнею, вона повісила її в шафу і задумалася про те, щоб відвідати об'єкт симпатії.

Вийшла з квартири і попрямувала нагору до дверей сусіда. Похмурі темні двері велично стояли на самоті. На тремтячих ногах Марія постояла в роздумах, хід яких зловити вона не могла. Вирішивши більше себе не мучити, вона різко, одним махом натиснула на дзвінок.

Масивні двері відчинилися, і звідти вийшов не менш високий чоловік. Дивлячись на сусіда з другого поверху, Марії здавалося, що він трохи нижчий. Але зараз перед нею стояв дорослий молодий чоловік, який був вищий за неї на півтори голови.

Річард завмер. Зковтнувши, він спрямував свій, нібито сп'янілий, погляд на жінку.

— Пригостиш мене булочкою. Завтра на світанку, — запитувала Марія, але інтонація її була ствердною.

— Пригощу. Булочкою. З підсмаженою скоринкою, — Річард не втримався й опустив свій погляд на декольте Марії. Однак, боячись здатися грубим, він пересилив себе і повернув колишній спокій. Хоча в душі його був ураган.

Марія пішла.

Коли настав ранок, вона прийняла бойову готовність. І місією був пункт "Завоювання серця".

Вийшовши на вулицю, жінка побачила молодого чоловіка. Піднявши голову, вона гордою ходою попрямувала до юнака.

Погляд Річарда спрямувався прямо на Марію. Він із захопленням спостерігав за тим, як позолочена сукня світилася на сонці. Як її тканина грайливо то оголювала, то закривала гострі коліна Марії.

—  ...Річард, - схаменувшись, вимовив він.

— А-а-а... Я Марія, — вона трохи розгубилася.

— Виглядаєш... приголомшливо, — чесно зізнався Річард, стираючи офіціоз у спілкуванні з Марією.