Після тривалого і важкого робочого дня Марія повернулася додому. У тихому й порожньому приміщенні їй раптом стало якось парадоксально тісно — немов би в цьому місці, навпаки, був натовп людей. Однак, звикнув ретельно аналізувати свої почуття і роздуми, жінка розуміла, що так вона відчуває стан самотності, який проводив її останні роки.

Їй не подобалося почуватися самотньою. Якщо хтось і казав, що самотність — це свобода, Марія була дещо іншої думки. І попри те, що жінці подобалося періодично усамітнюватися, попри те, що вона нерідко потребувала особистого простору, їй не хотілося відчувати ці моменти на постійній основі. Самотність тоді й подобається, коли її занадто мало. А якщо ти живеш у ній постійно, то відчуваєш тугу, брак любові та спілкування.

Важко зітхнувши, вона похитала головою власним думкам і вирушила до ванної кімнати. Спустила тоненькі бретельки сукні й оголила тіло. Набравши у ванну води, занурилася в неї. Незабаром усі турботи відійшли на другий план. Марія прикрила очі й стала насолоджуватися відчуттями. Тим, як м'яко обволікала кожну клітинку шкіри надмірно гаряча вода. Тим, як запахи ароматизованих свічок лоскотали ніздрі. Тим, як піт від нагрітого приміщення стікав по чолу Марії й також лоскотав плечі крапельками води.

Вона розслабилася, і голову її стали відвідувати якісь образи. Губи жінки здригнулися в несміливій усмішці, коли та згадала профіль сусіда. "Він років на десять тебе молодший!" — кричав її внутрішній голос, але руки вже не слухалися. Грайливо прикусивши палець однієї руки, другою долонею вона провела по тілу... і занурилася в уявну млість. Хоча б у цю ніч вона змогла забути про кар'єру і насолодитися власними бажаннями.

Тим часом Річард, так звали сусіда Марії, не міг позбутися думок про неї. При першій їхній зустрічі він одразу помітив деталі зовнішності своєї нової знайомої: її ледве згорілий на сонці ніс, сережку у вусі, яку вона носила не в парі, і тоненькі, особливо порівняно зі стегнами, плечі.

Вона гарна. Він одразу подумки зізнався собі в цьому. Але через свою боязкість так і не наважився підтримати розмову на належному рівні. Ох, якби вона його тільки знала! Якби вони поспілкувалися трохи довше... Тоді він зміг би прибрати цю небажану скутість і звернути увагу на себе. Вирішивши, що такий шанс втрачати не можна, Річард не міг зімкнути очей. Він прочекав Марію до самого ранку, щоб зустріти з нею ще один світанок.

Виспавшись, Марія дійсно прийшла зустрічати перші сонячні промені. Помітивши нагорі сусіда, її щоки вкрилися рум'янцем. У голові промайнули події минулої ночі, і тіло дало зрадницький відгук — ноги жінки підкосилися, але, на щастя, та встигла вхопитися за поручні, не привертаючи до себе зайвої уваги.

— Я починаю до Вас звикати, — сміливо випалила вона, чекаючи на реакцію сусіда.

— Мені теж подобається Ваша компанія, — облизавши пересохлі губи, Річард спрямував погляд на свою співрозмовницю. Усередині все раділо. Помітивши прояв уваги з боку сусідки, він зняв хоча б один шар скромності у своїй поведінці та почав відповідати взаємністю. — Я раніше не бачив Вас тут.

— Я у відрядженні. Це житло мого роботодавця, — пояснила Мері.

— Він настільки Вам довіряє, що дав квартиру?

— Який сенс працювати з людиною, якій не довіряєш? — жінка відповіла запитанням на запитання.

— Ким Ви працюєте? — усміхнувшись своїм думкам, запитав Річард.

— Я археолог. Щоправда, радше теоретичний, ніж практик.

— Така цікава професія, — склавши руки в замок, Річард звернув більшу увагу на Марію.

— Іноді занадто рутинна.

— Вашому чоловікові не буває самотньо від такого темпу життя? Думаю, археологія часто вимагає відряджень.

"Вирішив дізнатися, чи є в мене хтось?" — Марія посміхнулася. З її тіла повністю спала напруга, і тепер жінка прямо дивилася на свого співрозмовника.

— Я вільна, — мовою Марії це означало, що вона самотня.

Тиша на вулиці огорнула двох у свої обійми. Час добігав кінця і потрібно було щось зробити, щоб продовжити бесіду.

— Ви бували на околиці міста? Там пригощають чудовою випічкою.

— Ви давно тут живете? — ухилившись від запитання, запитала Марія.

— З самого дитинства. Я закоренілий громадянин Лемборта, хоч і зовнішність у мене нордична.

— Так, Ваша шкіра досить... світла.

— У мене анемія, — усміхнувся Річард, давно звикнувши до коментарів про свою блідість.

— А я думала, Ви вампір.

Річард безшумно розсміявся.

— Ні, але ікла в мене є. Утім, якби я був вампіром, то не зміг би споглядати сонце.

— Можливо, вампір-мазохіст? — припустила Марія і заразливо, дзвінким голосом розсміялася.

— Підсмажена скоринка, — дивлячись на наручний годинник, підсумував Річард.

— Що, вибачте?

— Подумайте про частування. Вам дуже сподобається смак цих булочок. Тануть у роті, — пояснив Річард і розвернувся, щоб піти.

Під грюкіт дверей Марія побажала йому гарного дня. І розсміялася.