Прочекавши Марію всю ніч, Річард хотів уже піти, як раптом він почув звук відчинення дверей. Він причаївся, слухаючи, як в оселю повертається Марія.

Вона, зовсім забувши про хлопця, якого залишила на балконі, попрямувала до ванної кімнати, щоб хоч трохи стерти минулий день і забути про нього, як про страшний сон — ніч видалася нелегкою.

Але не встигла вона пройти до ванної кімнати, як раптом почула стукіт з боку балкона. Підстрибнувши на місці, Марія згадала про Річарда і побігла до нього.

— Я зовсім забула... Вибач, я... — замість вибачливого тону Марія не змогла стримати сміх. Мабуть, уся напруга, що накопичилася, вирішила вийти таким своєрідним способом, — ти весь час простояв у такому вигляді?

Річард зніяковіло кивнув.

— Я сидів за квітами, тож мене не було видно. На щастя, погода сьогодні була спекотною.

— Чому ти не переліз до себе? — здивувалася Марія, спостерігаючи за смиканими рухами Річарда.

— У мене завжди двері зсередини замкнені. Дідусь не почує, а сестру я нещодавно відправив у табір, — проходячи до квартири Марії, Річард пояснював далі, — Яка різниця де саме світити задом: на твоєму чи моєму балконі? — риторично запитав він і, знайшовши свій одяг, почав приводити себе до ладу.

— Виба-ач, — Марія відвернулася, щоб не показувати обличчя, сповнене жалю.

Річард насупився, але довго прикидатися не зміг — він пирснув від сміху і, одягнувшись, наблизився до Марії.

— Усе гаразд, — обійнявши її, він поклав підборіддя на голову Марії. — Як робота?

Вона втомлено зітхнула і, похитавши головою, сказала:

— Краще не питай, — трохи забарившись, вона додала, — Мене понизили з посади. Тепер подруга мені начальник, а не я їй.

— Ти ще виправиш становище, — Річард вимовив це з такою впевненістю, ніби був здатний передбачати майбутнє. Але насправді він просто вірив у Марію.

Коли Річард пішов, Марію почали відвідувати непрохані думки. Через них вона знову провела безсонну ніч.

Дочекавшись світанку, вона, немов за суворим розкладом, попрямувала до балкона. І за передбачуваним сценарієм виявила там Річарда.

— Нам варто поговорити, — втомлено промовила вона, не дивлячись на парубка.

— Та-ак, — спустившись до Марії, Річард напружився, — Мені це вже не подобається...

Не наважуючись сказати хоч слово, Марія почала відбивати пальцями ритм по перилах балкона. Зковтнувши, вона зважилася на промову.

— Ти ж розумієш, що в нас немає майбутнього, — вона спрямувала погляд своїх крижаних очей на Річарда, але той мовчав, не бажаючи перебивати жінку, — Мені потрібно працювати, а тобі — вчитися і піклуватися про молодшу сестру.

— Це можна поєднувати, — виголосив Річард, порушивши своє небажання встрявати в монолог Марії.

— У мене, як бачиш, не виходить, — Марія гірко посміхнулася. — Ти ж знаєш, у чому ще справа...

Марія хотіла, щоб Річард зупинив її біль у цю мить. Лише одним поцілунком. Але цього не сталося — замість бажаних дій, вона отримала невиразну згоду з боку юнака, яка завдала сильного удару по її самолюбству.

— Наша різниця у віці цілком нормальна, — сказав Річард зовсім не те, що хотіла почути Мері. Їй не хотілося, щоб Річард думав про їхній вік. Але, судячи з відповіді, не одна Марія розмірковувала на цю тему.

Недовго думаючи, вона судорожно зітхнула і вимовила:

- Піди звідси, будь-ласка. Піди.