- Ти вчасно, друже, справа є. / Йошинорі

- І що ж сталося ? Невже демони напали ? / Жартівливо вимовив Ізао

- На щастя ні. У селищах на півночі і сході з'явилися проблеми із дикими тваринами. 

- . . . Тоді до чого тут я ? Чому би просто не відправити пару загонів на зачистку ? 

- По-перше, із цими тваринами щось не так, вони швидкі, великі, і дуже агресивні.  

- Що за тварини ? 

- Казали про кабанів . . .  і полюючих на них вовків. Але навіть вовків бачили розірваними на шматки. 

- Може це як раз кабани ? 

 - Можливо . . . 

- Що ж тоді друге ? 

- А друге: я хочу послати на патруль твій загін. 

- Ось для чого тут я. 

- Так. Скажи, вони готові ? 

- Я готував їх битися проти людей, але і проти звірів вони не програють. Хіба що . . . 

- Що ? 

- Мамору . . . із ним все складно. Його ВЕ неможливо відчути, наче її немає. Але якщо вірити йому, то таких фізичних здібностей в нього не було, а значить він посилює себе несвідомо. При тому він може відчувати ВЕ інших, але із власною за ці місяці він нічого так зробити і не зміг.

- А як він проти інших ? 

- На диво він дуже витривалий, витримує усі 5 дуелей і на жодній не збавляє.

- Добре. Тож я можу відправити їх ? 

Ізао дещо забарився. 

- Я би іще їми позаймався, але якщо така справа, то в цілому їх можна відправити. 

- Добре. В сусідньому селищі така сама проблема, я вже відправив туди загін із Макото.

- Все ще хочеш дати йому шанс ? 

- Хіба з Мамору не те саме ?

- Ні. Потенціал Мамору іще нам невідомий, пройшло замало часу. А Макото я знаю вже достатньо. Можливо, травма дитинства зруйнувала все його життя.

- Пам'ятаю як ти привів його вперше . . . 

12 років тому

То був теплий літній день. Макото, як завжди, сидів біля річки з вудкою. Сьогодні не клювало, втім, Макото не сильно засмучувався. Наближався вечір.

* Завтра буде краще.

Макото повертався до дому, проходячи вздовж рисових полів. Дорогою він зустрів своїх друзів.

- Підеш сьогодні з нами на гору, звідки все село видно?

- Я б з радістю, але я зайнятий цього вечора. Мій батько обіцяв повчити мене фехтуванню.

Вдома Макото радісно зустріла мати і сестра. Незабаром повернувся батько. Уся родина зібралася за вечерею. Варений рис і місцеві овочі, не імператорська кухня, але приємно.

- Скільки риб сьогодні спіймав ? / Запитав батько.

- Жодної, але завтра я точно спіймаю!

- Хаха, не сумніваюся у цьому. Ти ж не забув ?

- Як таке можна забути ? Хоч зараз готовий.

- Тоді підемо.

- Тільки обережно. / Сказала мати.

- Так, не поранься, братику.

- Не хвилюйтеся, все буде гаразд. /Заспокоїв їх батько.

* Ми ж будемо битися на дерев'яних мечах, нічого ж

не станеться.

Батько взяв два боккени і вони з Макото пішли за будинок.

- Я візьму довгий, а ти – короткий.

- Добре.

- Перш ніж ми почнемо; у самураїв є загальний звід правил.

- Так, Бусідо, я знаю.

-Тоді перелічи все, що має знати самурай.

-Бути зразковим сином, бути вірним своєму пану, бути вмілим у поезії та чайній церемонії, правило "ствола і гілок", виконувати свій обов'язок, поважати свого супротивника, пам'ятати про смерть і, у разі поразки, померти гордо, вигукнувши своє ім'я.

- І бути помірним у їжі. Як давно ти практикувався у поезії ?.

- Еееее . . . / Макото почухав потилицю

- Та буде тобі, я сам нічого не пам'ятаю з уроків. 

- Батько, я хочу бути таким як ти.
Батько радісно посміхнувся.

- Не будь кимось, будь собою. Навчайся, і створи щось своє.

Макото мовчких кивнув.

-Добре, покажи мені свої удари.

Батько показував Макото різні стійки, удари, розповідав про

хитрощі.

Так минуло близько двох годин.

- Фуф, вимотав старого. Думаю, сьогодні вистачить. Пора б і поспати.

Здалеку пролунав пронизливий крик .

- Щ... Що це було?

- Не знаю. / Батько змінився в обличчі, він знає цей звук

Батько забіг у хату та схопив свої мечі.

Тоді почувся ще один вигук.

- ДЕМОНИ! РЯТУЙТЕСЯ !!!.

- Тату, це демони?

- Скоріш за все, просто так люди б не кричали про це.

- Де мама?

- Вона хотіла піти в поле разом з Ай, зібрати листя для ікебани. Чорт. Макото, ховайся у підвалі.

- Але батько ...

- Ніяких  але! Роби, що велено. Коли їх знайду, я скажу їм йти сюди. Не висовуйся до останнього.

Макото сховався у підвалі. Він рідко коли спускався туди.

* Потрібно знайти якусь зброю, хочаб серп чи щось гостре

Він почав оглядати підвал. Макото знайшов невелику дорожню сумку, а в ній лист.

"Ічіро, я знаю, що мої принципи навчання не завжди були поблажливими. Я не можу назвати себе ідеальним батьком, але повір мені, я бажав тобі тільки найкращого, хай і не міг це показати. Я вірю, що виховав тебе гідним сином, і  гарним самураєм. Створи свою родину, навчи свого сина всьому, що знаєш сам, і дай йому все те, чого не зміг дати тобі я." Підпис не можна було розібрати. На неї ніби капнула вода і його розмило.

У цей момент дошки в будинку почали тріщати і він обвалився, замурувавши Макото. Він знепритомнів. Коли прокинувся, зрозумів, що він завалений уламками. Але Макото вдалося вибратися. Вийшовши надвір, Макото побачив жахливу картину. Все село було спалено, а вулицями текли річки крові.

Його знову охопив страх.

* Де батьки ? Де Ай?

Макото побіг до поля, куди того вечора пішла його мати з сетрою. На полі він побачив три мертвих тіла. Макото застиг на місці. Він не хотів вірити, не хотів навіть у думках допускати таку можливість. Підходячи ближче, Макото побачив батьківський меч. Тіла батьків були понівечені, а в маленької Ай була діра у груді.

Макото голосно закричав. По його щоках скочувався потік сліз.

Пройшла година. Він поховав їх, засипав землею.  Зі сльозами на очах, Макото помолився за їхні душі, взяв батькові мечі і пійшов дорогою з села. Його дім було зруйновано, родина вбита, всі інші знайомі -- мертві. Він втратив все.

Дорогою, Макото переслідували нав'язливі думки. Чи міг він щось зробити? Чи залежало щось від нього? Чому він був настільки слабкий? Чому він вижив?

Макото безцільно блукав, аж поки не  зустрівся із бандою розбійників.

- Ти подивися, гарні в тебе мечі, хлопче. Позич їх мені, бо мої вже затупилися.

- Так так, ти все-одно занадто малий щоб володіти ними.

Макото, ніби не почувши їх, продовжив іти далі. Його схопили за плече і розгорнули обличчям до себе.

- Та ти що, хлопче, глухий? Я сказав мечі віддав!

- Та буде тобі, боссе, в нас достатньо мечів, відпусти хлопця. Він і так, схоже що вижив після нападу демонів. 

- Значить ми і його селище обнесемо ! Все-одно трупам вже нічого не потрібно.

У очах Макото була абсолютна порожнеча. Він втратив усе, що мав. Тож чи треба йому далі боротися?

Розбійник приставив ножа до горла Макото.

- Хлопче, я не хочу об тебе ще й руки бруднити!

Макото відштовхнув розбійника ногою і дістав вакідзасі. Макото прийняв стійку, як показував йому батько. Ось воно, ось що в нього лишилося. Невеликий, але цінний спадок.

-Ах ти дрібний покидьку! Агх . . . 

Перед очима Макото знов пролилася кров. Лише за декілька секунд хтось вискоич із кущів і трьома точними рухами вбив усіх розбійників. 

* Він сильний . . . я хочу мати таку силу !

- Можеш опустити свій меч, я тобі не ворог.

- Звідки мені знати ?! / Макото стиснув рукоять сильніше

- Ну   . . . аби я хотів, міг би і тебе вбити за одне. Втім, нащо це мені ? Я прослідкував за ними Вони хотіли забрати твої мечі, чи не так ?  

- Вірно.

Чоловік подивився на лезо того вакідзасі, який Макото все ще тримав в руках. Перевівши погляд на піхви, він побачив родинний герб. Це був символ Інь-Янь з трьох частин. За принципами цього вже зникшого клану, у воїна є честь, обов'язок і власні погляди. За кожен з них він має битися, про кожен з них він має пам'ятати, і усі три мають бути у балансі.

- Не проти якщо я погляну ? 

* Старий, ти серйозно ? 

Чоловік простягнув вперед обидві руки.

- Будь ласка, мені здається знайомим цей герб.

Це примусило Макото замислитися. 

* Він щось знає ? Про мого батька ? 

Макото продовжив тримати вакідзасі однією рукою, а другою передав незнайомцю катану. Останній повільно взяв її. Всі його рухи були повільні, він ніби казав "я не зроблю тобі нічого". Незнайомець спочатку одивився піхви, потім оголив лише частину меча нижче гарди. І на кінець, він повністю оголив меч, тримаючи його лезом на себе -- як це заведено при огляді катани.

- Мене звуть Ізао. А тебе як?

- Макото.

- Скажи мені Макото, чий ти си ? 

- Я -- син Ічіро Тачібани.

- Тачібани . . . я знаю про цей клан. Нажаль, більше його не існує. А ти, виходить що останній із свого клану.

- Батько помер, захищаючи мати з сестрою . . . 

Ізао не знав, як поводити себе в такий ситуації. Життя хлопця кардинально змінилося . . . 

- Макото, ти готовий піти зі мною ? 

- Піти куди ? 

- До мого доброго друга. Я певен, що ми зможемо допомогти тобі.

З одного боку, Макото хотів попросити Ізао стати його майстром, а з іншого -- йому все-одно не було куди іти.

- Я згоден.

- Тоді пішли, і може ти нарешті опустиш меч ? 

Вже через годину вони були в маєтку Йошинорі.

І ось, Макото зустрівся з паном Харукі Йошинорі. Макото низько вклонився.

- Назви себе. /Сказав Ізао.

-Я, Тачібана Макото , син Тачібани Ічіро .

Йошинорі з подивом дивився на Ізао, а врешті і покликав його до себе ближче.

(Пошепки) - Гадаєш, саме він зможе ?

- Абсолютно. Він не побоявся банди розбійників, і ще довго не опускав свій меч переді мною. Його історію я розповім тобі пізніше. 

- Вирішено ! Тачібана Макото, відтепер ти самурай на службі в мене. Ізао буде твоїм сенсеєм.

Макото все ще не міг прийняти все, що із нима сталося. Забагато речей для одного дня. Але цей пан виглядає поважним, у селищі про нього казали тільки гарні речі, та і батько, здається, знав про нього більше за інших.

- Я присвячу своє життя цій службі, пане.

* (Йошинорі) Доросла відповідь як для нього . . . 

Макото відправили разом із прислугою. Вони мали знайти йому нову одежу і розмістити у казармах. Наступного дня Йошинорі передставив йому свою родину. Доньку Кей та дружину Арізу. У Кей він впізнав свою загиблу сестру. Таке саме чорне коротке волосся, сором'язливий характер і легка посмішка, яку вона рідко показувала. Але навіть в такі моменти, це було як сонце посеред дощу.

Минуло три роки. Макото виповнилося 16. За ці роки він досягну певного прогресу у бойових мистецтвах. Робота в команді не була гіршою, він навіть якось порозумівся із Рюу, а значить і з Кеном теж. 

Одного дня, Кей забажалося погуляти у лісі. З усіх можливих супутників вона обрала саме Макото. Йошинорі одобрив це.

Під час прогулянки Кей почала розмову про долю та передбачення її матері. Макото не вірив у все це. Аби боги дійсно існували, то таке зло, як демони, вже було би винещено. Так він думав.

Вони вже поверталися, аж як на них напала зграя вовків.

Макото оголив меч, а в його голові блискавкою прогайнули спогади про втрачену родину. Ні! Більше він такого не допустить ! Ці сильні емоції перетворилися на силу і ця сила прийняла форму. Точніше кажучи, Макото надав їй форму. Град кам'яних куль розстріляв вовків вщент ! Жодному не вдалося втікти. 

Для Кей то було жахливе видовище, але вона була вдячна за свій порятунок. Вона взялася за руки Макото і тихо промовила :

- Використовуй цю силу для захисту того, що тобі дорого. Не давай своїй вірі та переконанням похитнутися. 

Дивлячись зі сторони, ці слова не мали багато значення, але в голові Макото вони глибоко викарбувалися. 

Пройшло іще 9 років.

З того дня все пішло шкереберть. Він більше не показував успіху на тренуваннях, йому не вдавалося згадати те відчуття, коли він захищав Кей, і тієї техніки йому більше не вдалося повторити. Але не тільки в нього все було погано. Мати Кей вмирає, що стає сильним ударом для люблячого чоловіка і доньки. Нехай вона і не була йому рідною матір'ю, вона добре до нього ставилася, як і усі інші у маєтку Йошинорі. Кей стала іще більш замкнутою у собі. Макото намагався поговорити з нею, але вона не відповідала. Він добре розумів, що вона зараз відчуває, тому і не наполегав.  

Одного дня Кей зникла. В місті її не було, тому було сформовано загони, щоб її знайти. Її батько особисто приймав участь. Макото було направлено у той самий ліс, де вони зустріли вовків. Але пошуки нічого не дали. Того ж вечора Макото дізнається про "невідомого захисника", який врятував Кей від розбійників, які спіймали її далеко від дому. 

Він не міг розібратися у своїх почуттях. Обов'язок, заздрість, власна недальновидність, слабкість . . . Все це не давало йому спати. Але навіть побачитися із цим "невідомим" в нього не вийшло. Ізао звільнив Макото від тренувань іще давно, думав, що йому потрібно дати відпочити. Йошинорі, натомість, щоб той не помер зі скуки, відправляв його у патрулі околицями. На таких міссіях Макото і пропадав весь час. І навіть після 3х місяців перебування цього Мамору у маєтку, навіть коли їх відсилають на однакові міссії, вони все-одно так і не зустрілися. Ніж далі це продовжувалося, тим більше Макото відчував, як його замінюють. І із цим відчуттям він не мав наміру миритися. Він має довести свою гідність, він має перевершити себе, він має показати себе кращим !