Стояла темрява. Навколо було настільки темно, що, як то кажуть, хоч в око стрель, а все одно анічогісінько ти не побачиш. Взагалі-то я ніколи і не боялася темряви – навіть тоді, коли була зовсім малесенькою. Уже в чотири роки я прохала маму, щоб та перед сном завжди вимикала лампу, щоб різке світло не било в очі і не заважало спати. Проте коли перед очима усе було абсолютно, без яких-небудь відтінків, чорним, коли я не могла побачити не те що предмети, що впадали в поле мого зору, а навіть власних рук – це реально лякало до безумства. Хотілося вийти звідси, проте як?

Несподівано перед моїми очима спалахнув вогник і все зненацька розвиднилось. Я розгледілась по боках: приміщення, в якому я знаходилась, нагадувало якийсь підземний тунель. Моторошні цегляні стіни, волога підлога під ногами і довгий-предовгий коридор… Для повного завершення картини не вистачало лишень велетенських павуків і уламків скелетів.

Таємнича фігура, що стояла переді мною і в одній руці тримала смолоскип, була загорнута у довгий плащ, а його каптур був насунутий на голову і наглухо закривав обличчя. Пф! Цього ще не вистачало! На мить мені згадався Голос Переконання, котрий нібито виконує те, що ти забажаєш, а потім переманює на темний бік – як у тій книжці про пригоди юної чарівниці Ніни, що я її читала нещодавно. А проте я з убивчим спокоєм дивилась просто поперед себе і чекала, що ж буде далі.

Несподівано постать ворухнулася. Вільною рукою вона провела по своєму невидимому обличчю, і раптово темні пасма довгих кіс шубовснули їй просто на плечі. Каптур раптово злетів з голови невідомої, і нарешті сяк-так стало видно обличчя. Придивившись уважніше. Я мимоволі здригнулась… Мені були знайомі його риси: ці темні, палаючі блиском жадоби, глибокі очі, трохи задертий ніс, що вочевидь свідчив про гордовиту натуру, злегка повні вуста… Проте цієї людини я не бачила уже понад вісім місяців, і здавалась вона якоюсь старшою, вищою, дорослішою. Але сумнівів не могло бути – це була Лілія Ковалевська.

- Віддай те, що забрала, - поки що без жодної погорди, без істерики в голосі мовила вона. – Інакше я тебе вб’ю.

- Що чи кого я забрала? – відбила я удар точнісінько таким же тоном. Хай навіть це сон, проте мені лячно не буде. І пасувати я не збираюся.

- А то ти не знаєш. – Її очі якось по-дивному звузилися і стали подібними до двох крихітних щілин. – Ти, Подільська, як завжди, все чудово знаєш, просто прикидаєшся простачком. Віддай.

- Гліб – мій, - мій голос зненацька набрав агресії, я серце забилося так часто, що вже мало не перескочило з грудей мені в горло, я мимоволі відчула, що починаю задихатись. А проте я зібрала усі сили, що в мене ще лишалися, в кулак, і вигукнула так різко, що здавалося. Від тембру мого голосу задрижали навколишні стіни: - Я його тобі не віддам, чуєш???! Ти не посмієш його в мене забрати, ні! Не буде так!

Вигукнувши все це, я відкинула геть усіляку обережність і кинулась на Лілю, і, не тямлячи себе, з усіх сил почала лупцювати її – руками, ногами, головою (серйозно!)… Пальцями я чіпко вп’ялася їй в патли і з нелюдською силою потягнула їх на себе. Я відчувала, як її тіло безпомічно борсається піді мною, проте я не давала їй ні найменшого шансу.

І тоді пролунав пронизливий вереск… такий, що стіни задрижали. А просто з-під моїх рук рікою бризнула просто на мою футболку кров!!! Найсправжнісінька!!

Нажахана,я відскочила назад і з опаскою вдивлялась поперед себе. Серце шалено металося грудною клітиною. А потім – все, що я побачила поперед себе – великі блискучі чорні зіниці, які дивилися просто на мене, палаючи при цьому нелюдською ненавистю. Пролунав противний, хрипкий голос:

- Уб’ю! Від мене не відкараскаєшся!...

…. – Сонце моє, вставай! Давно пора до школи, а на годиннику, якщо ти досі не помітила, уже пів на восьму!

Ще уві сні я протестуюче махнула рукою, - мовляв, іди звідси, спати хочу. Тієї ж миті хтось ухопив мене за голову і щосили почав нею термосити. Зрештою я мляво розплющила очі і побачила навислу над собою старшу сестру.

- Скільки можна так довго валятися? – невдоволено буркнула Софія, проте, помітивши на краю мого ліжка розкриту «Ніну, дівчинку Шостого Місяця», підбила підсумки: -Ясно. Авжеж, читати на ніч фантастичні романи – тут не один уві сні забалакає.

- В сенсі забалакає? – я очікувально дивилась на сестру, не розуміючи чого вона від мене хоче.

- Ну, ти там щось казала про Ковалевську і Щербину… Що, знову параноя? – вона незадоволено видихнула і насупилась. – Послухай, мені здавалося, що це питання ми закрили ще навесні. Ти реально думаєш, що колись Ковалевська знову приїде і відіб’є в тебе Гліба? Їй тут робити нічого, ясно? І годі накручувати себе якимись непотрібними думками!

- Та нічого такого я не думаю!!! – одразу завелась я: правду кажучи, я страх як не люблю, коли мені читають нотації. – Чи мені, по-твоєму зайнятись нема чим? Так, мені сняться віщі сни, але ж не значить, що буквально кожну ніч!

- Таж сьогодні п’ятниця…

- То й що? Послухай, відчепись від мене зі своїми безглуздими порадами. Врешті-решт, я доросла людина і сама знаю, чого конкретно хочу!

- Дівчатка! – двері до нашої кімнати різко прочинились і на порозі виникла мама, трохи схвильована. – Скоро ж перший урок, а ви навіть не снідали! Дебати будуть потім! Макс з Андрієм, між іншим, давно вже зібралися!

- Та які дебати, мамо?! Я всього лиш намагалась підняти з ліжка оцю сплюху, - виправдовуючись, Соня потрусила мене за плече. – От поясни їй, що читати книжки до пізньої ночі – це неподобство!

- Ну, все-таки Світлана вже велика і вправі робити те, що вважає за потрібне, - мама стенула плечима. – Але вам варто поспішити і швиденько зібратися, аби не спізнитися до школи! Між іншим, в мене є для вас гарна новина – по обіді приїде Руслана, в них в гімназії знову якийсь карантин.

Отож, щойно мама покинула кімнату, Соня підвелася з ліжка, і, незадоволено глянувши на мене, процідила:

- От приїде сестричка Максименко, з нею й будеш шушукатись. Ясно? А мені щоб баки не забивала своїми безглуздими вигадками! – оголосивши цю полум’яну тираду, вона демонстративно відвернулася від мене, і зникла за дверима. Я невпевнено знизала плечима, ледь чутно хихикнула і, підхопившись на ноги, кинулась застеляти ліжко. Хоч в чомусь сестра виявилась права: часу в мене дійсно лишалось небагато.