Пролог
Розділ перший. Повторне знайомство. Спогади і плани на майбутнє
Розділ другий. Несподіваний коник Світлани на концерті. Бійка біля Палацу
Розділ третій. Новий рік. Давня сивина постає в теперішньому
Розділ четвертий. Довгоочікувана поява Тетяни
Розділ п’ятий. Думки про особисте. Знайомство з Ніною. Привіт "з того світу"
Розділ шостий. Таємниці і недомовки. Страшні звістки з майбутнього. Тріумф Руслани
Розділ сьомий. День народження Світлани. День, повний сюрпризів. Хто ти, дитя терористів?
Розділ восьмий. Зустріч з давньою знайомою. Одкровення Лілії та Германа
Розділ дев’ятий. Нові повороти. Зрештою, Руслана торжествує. Удар просто нижче пояса
Розділ десятий. Сповідь. Непримеренні думки. Несподівана знахідка у Вербівці
Розділ одинадцятий. Вперше до десятого класу. Пиха і упередження. Зустріч зі старим ворогом
Розділ десятий. Сповідь. Непримеренні думки. Несподівана знахідка у Вербівці

Патовий стан тривав два тижні.

Мама була не в змозі щось робити, просто ходила і плакала. Дійсно, як ми тепер будемо жити без грошей?! Мама ж нині в декреті, працювати не може – здається, стан лишався просто безвихідним… 

Я на свій випуск не пішла – не ступила до школи ані ногою. Завершення ж Софією навчального процесу ми якось пережили, ні словом їй не обмовившись – справді, нащо було псувати їй свято? Тим паче що цієї осені вона однак переїздить до Києва, житиме з Германом в одній квартирі, а значить, фінансові проблеми родини її більш не обходитимуть.

Отже, більшу частину часу вся родина перебувала у цілковитій розгубленості, аж поки одного вечора, зайшовши до мене в кімнату, мала завела розмову про невідворотне:

- Послухай, доцю. Ти вже доросла дівчинка і маєш правильно зрозуміти те, що я тобі скажу. Ми прийняли рішення, і, сподіваюся, ти його сприймеш адекватно. Зрештою… ми залишаємо цей дім і переїжджаємо до Києва. Тітка Ксеня вже знайшла для нас хорошу квартиру.

Ви знаєте це відчуття, коли тебе ніби вдарили крижаним ножем і повільно, націлено колупають ним всередині серця? Щось подібне пройняло мене після цієї фрази. Так, я сподівалася, що ми знайдемо якийсь вихід, але щоб так… Я не була готова – хоча б на даний момент – залишати місто, у котрому я народилась, виросла і завела друзів та переїжджати в якусь далечінь, причому з умовою, що сюди я більше ніколи не повернуся.

Як же мої подруги?! Роза? Маринка? Аська? Врешті-решт, як… Гліб?!

З усіх сил намагаючись зберігти рештки свого самовладання, сиплим голосом я промовила:

- Мамо, послухай… Звичайно, я розумію, нам зараз сутужно, але… невже це єдине, що ми маємо? Хіба ми не можемо піти якимсь інакшим шляхом?

Якусь мить мама збентежено кусала губи. Потім проказала:

- Свєто, я знала, що ти так відреагуєш. Але повір, нам справді… більше нікуди піти…

- Я так не хочу!!!! – з мене вирвався настільки пронизливий крик, що мама з переляку аж відсахнулась. – Я не можу покинути Львів, розумієш?! Тут же моє життя! Тут всі мої подруги, тут… - я на мить запнулась… - Ти навмисне хотіла мене цього позбавити, так?!

Я ще не пам’ятаю ситуації, щоб я була аж в такій агонії; тим паче, що я дозволила собі кричати на маму, на мою маму. Але я просто не контролювала себе – захлинаючись сльозами, я кляла всіх і все, просто від гігантського напливу шоку.

Мамі треба віддати належне: певний час спостерігаючи за моєю істерикою, вона не зронила ані слова, а по її обличчі важко було прочитати якісь емоції. Коли нарешті моя енергія вичерпалась, мама, обережно добираючи слова, заговорила:

- Доцю, повір… Так складаються обставини. Зараз така ситуація, що тут ми залишатися не можемо. А треба якось же годувати тебе, Максимка, Андрійчика і Тетянку… А от у Києві… Так чи інакше ти би збиралася після школи туди вступати.

- Так то ж після школи!! – знову завелася я. – Тоді, коли б я уже виросла! А зараз що? Невже ти взагалі не подумала, як мені все це? Який к дідьку Київ, коли мені там життя не буде?!

Напевне, на місці моєї мами більшість матерів з гнівними вигуками « Я тобі зараз попсихую!» з азартом взялися б вибивати дур з підростаючого покоління. Але мені добряче пощастило, що моя мама геть не конфліктна. Певне, вона просто зрозуміла, що на деякий момент варто залишити мене в спокої, наодинці зі своїми розбурханими думками – а тому вона, якось безпорадно знизавши плечима, повільно видалилась за двері, після того ледь зачинивши їх, аби моїх криків ніхто не чув.

Я ж такою злющою ще ніколи не була. Від безсилля я гепнулась на ліжко; підхопивши Кнопку і пожбуривши її щосили у закуток, я увіткнулась носом у подушку і захлипала. Безперечно, думала я, з мамою явно щось не те сталося – адже ніколи такого не бувало, щоби вона бажала мені зла, чим вона у даний момент і займалася. Вона навіть не подумала, як я можу залишити тут на два роки Гліба – цілком розуміючи, що, поки я навчатимусь у Києві, він обов’язково знайде іншу! І ця думка обговоренням не підлягає – хлопці полігамні, у разі довгої відсутності пасії вони завжди так роблять. Певне, що й Герман там, поки не бачив Вітку, вже той... Звичайно, що за якийсь десяток років потому, коли ми були вже одружені і виховували доньку, я неабияк дивувалася зі своєї юнацької дурості, та, зрештою, - чого ви вимагаєте від розгніваного п’ятнадцятилітнього підлітка?

Двері кімнати ураз легенько прочинились. Обережно рухаючись, до приміщення ступила моя крихітна сестричка. Взагалі Тетянка не так давно навчилась самостійно пересуватись, і тепер робила це з винятковою уважністю, ніби боячись упасти. До того ж, за ледь більше року, що вона прожила в сім грішнім світі, вона доволі швидко адаптувалась до навколишнього середовища і, судячи з її теперішніх здобутків, була вельми розумним дитям.

Маленька повернула голову в мій бік. Її темно-карі очиська здивовано розширились, коли вона застала мене в такому стані – усю червону, розпухлу, з перемазаним шмарклями носом (певно, гидко вам буде про це читати, та я просто не можу стриматись). Що й казати – в той момент я мала вигляд куди гірший, ніж сама Тетянка, коли була ледь молодшою! Сестричка якимсь чином одразу збагнула мій настрій, і, акуратно переступаючи, поволеньки наблизилась до мене.

- А цього Сєта пацє? – розгублено примовляла вона, безвихідно на мене витріщаючись. – Таня не хосє, сьоби Сєта пакала… Сєта вдаїяся, тяк? – Які кумедні ці дитячі переконання! Усі проблеми їхнього життя – банально «вдаритися»!

Я підхопила сестричку на руки, втупилася носом у її густе волосся, вже таке довге і кучеряве – точно такого ж кольору, як у мене.

- Ой, ні, Таню, - болісно зітхнула я, - якби ж то я вдарилася…. А так проблеми набагато гірші.

… Наступного ранку я вскочила ні світ ні зоря – десь близько восьмої, що було для мене вельми нетиповим. До того ж я не спала півночі, час від часу роблячи подушку вологою. Та тепер не пора довго валятися. Перед остаточним від’їздом час діяти, і швиденько.

Збори були недовгими – футболка, джинси та волосся, перетягнуте гумкою. Ноги в кеди, і бігом. Треба поспішати.

Тремтячими руками набираю комбінацію цифр в телефоні. У голові – одна-єдина шалена думка: аби лиш вони були тут! Аби ще нікуди не виїхали! Раптово, за кілька хвилин вібрації у слухавці озивається заспаний дівчачий голос:

- Алло?

- Асько?! – слова вихоплюються з рота раніше, аніж мозок встигає їх осмислити. – Ви тут, вдома? Мені терміново треба… Скажи своєму братові, аби він вийшов поговорити!

- Так, ми вдома, але власне, це не привід, щоби… ти при своєму розумі? Бачила, котра година?

- Асько!!!

Певне, Глібова сестра збагнула, що я зараз не в тому стані, щоби мені щось довго розтовкмачували і пояснювали. Глибоко зітхнувши в слухавку і потримавши чи не хвилинну паузу, вона відказала:

- Гаразд, нехай буде по-твоєму. Чекай.

… Чекання під будинком Щербин виявилося напрочуд довгим. Минало десять хвилин, чверть години, третина… Чорт, невже я не настільки ясно дала зрозуміти, що ця НП не потерпить відстрочень? Наче я так часто чогось вимагала! Наче… Але стоп, Світлано, заспокойся, ти в цей момент перетворюєшся на істеричну білявку, котра занадто переймається своєю персоною. Можливо, його щось там затримало.

Сидячи на невеликій лавочці біля під’їзду, я похмуро стежила за тим, як спливає час. Зрештою, коли минуло вже близько півгодини, з дверей під’їзду вирвався Гліб, скуйовджений і напрочуд здивований.

- Ти тут?! – кинулась я не тямлячи себе до нього. Та він акуратно зупинив мене жестом і мовив:

- Спокійно, Свєто. Якщо вже ти підняла всіх на ноги у настільки ранню годину, причина має бути досить вагома. Сядь і спокійно поясни що сталося.

На даний момент дотримуватися правила «спокійно» далося мені доволі нелегко – крізь шалене серцебиття я оповідала страхітливу, на мою думку, новину, все чекаючи Глібової реакції. І.. вгадайте, що я зробила наприкінці? Те, чого й боялась – висловила бойфрендові свій страх стосовно того, що за час моєї відсутності він просто мене покине.

Здавалося, Гліб був неабияк приголомшений такою думкою. Тоді спитав:

- Слухай, а звідки такі висновки?

- Як то – звідки? Це доволі поширений випадок, таке завжди трапляється. Книжки, врешті-решт читати треба!

Гліб глумливо пирхнув над таким судженням:

- Книжки! Там можна вигадати все, що завгодно. А у нас з тобою тут реальне життя. І невже, на твою думку, я схожий на людину, яка здатна вчинити з тобою таке? Я й не думав, що ти настільки поганої про мене думки, Свєто.

На мить я замислилась. По правді, я й не вважала Гліба здатним до даного вчинку, але ж острах… Він пробуджує в нашій душі найгірше. Та Гліб чекав правди, і я відповіла:

- Якщо чесно, то не вважаю.

Після цих слів вираз його обличчя значно потеплішав:

- Я ж знав, що ти розумна дівчинка… Зрештою, розлука – це лишень перевірка для справжніх почуттів. І ти ж знаєш, що я чекатиму на тебе завжди. Де б ти не була. Іншої такої, як ти, в моєму житті більше не буде.

Я увіткнулася носом в його плече, все ще стримуючи сльози. Він міцно обійняв мене, взяв за підборіддя і ледь підняв мою голову. Я поволі заплющила очі, мимоволі відчуваючи, як він починає цілувати мене у вуста. У цю солодку мить хотілося забути про все на світі і знаходитися поруч з ним вічно… Та не минуло і кількох хвилин, як Гліб відпустив мене. Подивився своїми сірими очима в мої сині і тихо мовив:

- Ну що ж… а тепер йди додому і будь розумною дівчинкою. Я вірю, що все в тебе буде добре.

… - То що ти вирішила, донечко? – тривожно запитала мама – вочевидячки, вона ще пам’ятала учорашній конфлікт.

- А що тут вирішувати? – безпорадно зітхнула я. – Раз так треба, значить, доведеться.

- Агато, перестань, - долинув з кухні батьків голос. – Ми не змінимо цієї ситуації. Твої вмовляння тут ні до чого.

- Ой, Максе, якби ж все було так просто… Ну, та ти не переживай, - вона підбадьорливо взяла мене за плечі. – Однаково ж ми зможемо виділяти часинку, аби приїздити сюди. Але, це, мабуть, буде нескоро.

- Слухай, мамо… А чи не могла би ти для мене виконати, так би мовити… останню волю помираючого? – я аж пирснула, настільки комічно прозвучала ця фраза, що так вкрай було невідповідно до ситуації. – Чи я можу принаймні на деякий час навідати Єву? Зрештою, я страшенно за нею скучила, а ще це сільське повітря – можливо, воно допоможе вивітрити з голови нудьгу…

Мама замислилась. Тоді відповіла:

- Ти, напевно, маєш рацію. Гаразд, на два тижні ти поїдеш до Єви.

… Того ранку я прокинулась від яскравих променів сонця, що били просто в обличчя і кукурікання півня десь за кілька хат звідси. Тітка виділила мені місцинку під вікном, та я особливо не нарікаю. Озирнулася в обидва боки: мої маленькі кузинки, Мила і Емма, ще спали. А от я маю звичку на канікулах доволі рано прокидатися і нічого не можу з цим вдіяти.

Певно, те, що я вже не спала, почули на кухні: двері кімнати прочинились, і досередини тихенько увійшла Єва.

- Прокинулась? – майже беззвучно спитала вона. – Виходь їсти, тільки акуратно, не побуди малих.

Я слухняно зіскочила з розкладачки і попленталась за тіткою.

… Хоч Єва і була майстер на всі руки у кулінарних справах, і її вранішній омлет був доволі смачним, та їла я без апетиту – все ще не вийшли з голови думки стосовно майбутнього від’їзду. Єва помітила трохи засмучений вираз мого обличчя і стривожено поцікавилась:

- Світланко, все гаразд? Ти сьогодні якась беземоційна.

На що я лиш стенула плечима. Не хотіла втручати тітку в свої проблеми, хотіла приховати їх, та що це дасть? Так чи інакше батько все одно їй розповість, коли прийде час.

А взагалі Єва доволі непогана. Через її доволі молодий вік з нею можна було поговорити, як з ровесником, і довірити їй таємниці, котрі навряд чи розповіси батькам. Ззовні вона не була схожа на батька, а, відповідно, і на мене – у неї золотаві кучері і очі, подібні до смарагдів – власне, зовнішність, котра здатна купити будь-кого. Мені часто здавалося, що у нас була така собі «різнобарвна» родина: з боку Подільських всі біляві або рудоволосі, а з боку Максименків – чорняві чи шатени. До того ж, тітка була доволі хазяйновитою – обожнювала порпатись у садку, доглядати за квітами і могла днями не вилазити зі свого маленького села.

Поснідали ми мовчки. Потім, збираючи зі стола посуд, Єва тихенько мовила:

- Хочеш, покажу тобі сьогодні одне місце? Думаю, дівчата ще до такого не доросли, а от ти вже готова.

… Ще ніколи у своєму житті я не була на цвинтарі – і по правді, то й було великою удачею. Та тепер… тут усе було майже так само моторошно, як і в моєму сні. Ряд мовчазних, похмурих надгорбків – що може бути більш жахливіше? Тут, на цьому доволі невеликому клаптику землі ти ніби відокремлюєшся від решти світу – час стає геть таким неважливим, він немовби завмирає.

Незвично тиха Єва наблизилася з букетом нарцисів до двох попарно об’єднаних могил. Поклала квіти на невеликий земляний насип перед ними, тильною стороною руки втерла сльози, що зблиснули у неї на очах. Я зиркнула на написи, котрі красувалися на цім мертвім камінні – і збагнула, що тут поховані Євині батьки, а мої дідусь з бабусею. Бабуся Алла Сергіївна Подільська відійшла у серпні 2001-го року, проживши всього сорок сім; натомість її чоловік, Павло Володимирович, помер не так давно – у 2014-му.

Над датами народження і смерті знаходилися портрети покійників. Особливо мене зацікавило зображення бабусі, котру я ніколи не бачила – з портрета на мене дивилася молода, життєрадісна, доволі вродлива жінка; зображення було чорно-білим, і тому не можна було визначити колір її волосся чи очей, але придивившись пильніше, я запримітила чимало подібних до моїх рис в її обличчі – у неї були мої очі та усмішка, і ще багато чого… я була трохи шокована такою подібністю. Певно, це все відбилося на моєму обличчі, бо Єва помітила це і усміхнулася.

- Правда, схожа на тебе? – мовила вона, ніби прочитавши мої думки. – Авжеж. Вона так само була рудоволосою і синьоокою – найгарнішою дівчиною на все село! Макс цілком вдався в неї, я ж, як бачиш, більш до батька подібна. – Давні спогади зненацька оживили Євине личко, і на виході зі цвинтаря, коли ми вже йшли прохолодним сосновим лісом, вона розпалювалася все дужче. – Уявляєш, вона була такою красунею – за нею всі хлопці упадали! А вийшла все-таки заміж за батька. Та в неї були не тільки зовнішні дані. Вона була вельми терплячою і неконфліктною людиною, зате балакучою. А ще – дуже працьовитою. Мені ці якості від неї передалися. І коли твоя мама вперше приїхала у Черкаси викладати, поставилася до неї привітно. А потім, як Агата Германом завагітніла… Ти ж, певне, знаєш цю історію? – звернулась вона до мене, на що я мовчки кивнула. – Мама тоді дуже спокійно зреагувала на цю подію, власне, не було жодних вибухів з її боку. І доволі адекватно прийняла той факт, що після такого Макс з Агатою просто мусять побратися. Розуміла, що не можна залишати Агату в такому становищі, і навіть запропонувала їй трохи пожити у нас. – Враз Єва урвала свою мову, та вже за мить продовжила:

- Опісля того все деякий час йшло стосовно непогано. Твої батьки перебралися до Львова, ми ж часто до них навідувалися – няньчити Германа і Софійку, мама була просто в захваті від онучат. А того року, як ми чекали тебе… - Було помітно, що м’язи на Євиному обличчі напружились – видно, нелегко їй було згадувати той період.

- Того літа мама занедужала пневмонією, причому двосторонньою. Спочатку наша родина не надавала цьому значення, що все може зайти так далеко, але воно таки зайшло. Ми декілька тижнів марно боролися з хворобою, та одного рокового ранку мами все ж не стало. – Моя тітка рвучко схлипнула. – Тоді мені було всього дев’ятнадцять років – стільки ж, скільки Германові зараз.. Здавалось би, доросла дівчина, студентка, але на той момент я почувалась ще геть дитиною. Важко було змиритися з думкою про те, що починається моє нове життя, у котрому мами, її усмішок, теплих настанов і порад вже не буде. І онуків вже від мене вона так само не побачить… Макс, як старший, поставився до цього стійкіше, а мені направду довелося сутужно. Я, Свєто, чому тобі все це розказую? Бо хочу наголосити: у тебе зараз є мати. А моїй довелося отак різко піти з життя – і ніхто не знає, коли ця напасть спіткає людину. Навіть зараз, коли минуло вже майже шістнадцять років, я шалено сумую… Тому я просто сподіваюся, що ти, як доросла дівчинка, зрозумієш мене. Маму ніхто ніколи не замінить, але, на жаль, в сучасного покоління відсутнє почуття родини. А ти ж не така? Цінуй те, що зараз дав Бог, бо не знаєш, коли він в тебе це забере.

… Кілька годин опісля я самотньо сиділа на кладці біля річки і монотонно бовтала ногами у воді, міркуючи про все те, що почула ниньки. Від мого ока не сховалося те, з якими емоціями Єва згадувала про бабусю – і було вельми очевидно, що ця людина і досі живе в її серці, зігріваючи пам’яттю про себе. Перед очима ніби малювалася картинка, і тепер можна було достеменно уявити цю давно покійну людину – немовби вона досі стоїть тут і усміхається. Під впливом таких вражень я справді потрохи почала шкодувати, що не застала бабусі живої.

Схвилювали мене й Євині слова про цінність батьків. Тепер я могла собі уявити, що значило для неї втратити матір у досить-таки юному віці. А що ж в той час я? Раніше я й ніколи не думала достатньо глибоко над тим, що моєї мами колись може й не стати. В принципі, я до неї звикла, і її вже типова присутність в моєму житті аж такого вагомого значення не мала. Ні, не думайте, я не егоїстка. Я справді дуже люблю свою маму, але… Коли бачиш щось занадто часто в своєму житті, воно з особливого перетворюється на звичне. Не знаю, може, колись це й зміниться, та зараз…

А спека тим часом стояла неймовірна. Мимоволі я відчула, як обгоріли в мене вуха й щоки, а накидка намертво пристала до мокрої спини. Переносити таке пекло дійсно складно – не смійтеся, але насправді куди краще, коли температура надворі перевалила за нуль! А тому варто негайно виправляти цю ситуацію – і саме час скупатися. Акуратним рухом я скинула накидку, зоставшись у суцільному купальнику лазурного забарвлення. Набрала глибоко повітря у груди, і, замружившись, просто з кладки шубовснула у воду.

Як добре, що в цей спекотний день коло озера саме нікого не було, і можна було самій вдосталь насолодитися купанням!Занурюючись у прохолодну водичку, голова поволі викидала з себе усі ці напружливі думки і жила новим,повнокровним буттям. Різко занурившись попід воду і майже миттєво виринувши на поверхню, складалося відчуття другого народження на світ.

Триматися на воді я вміла досить добре – усе ж таки натренована. І от, зрештою я зупинилася просто посеред водоймища, аби віддихатись і збагнути, як же хороше жити на світі… Коли раптом щось привернуло мою увагу – там, на самісінькому денці, щось загадково виблискувало, і то вже були не звичайні сонячні відблиски. Фантазія підступно підігравала мені – а що як там знаходяться таємничі скарбами, заховані нашими предками багато віків тому? 

Вправно затримавши дихання, як мене цьому вчили на заняттях, я пірнула глибоко під воду, простягнула руки, і зрештою, щось там таки намацала. Коли ж я виринула, то зрозуміла, що стискаю у своїй руці намисто - і, очевидно, дуже дороге. Молочно-білі перлини були грайливо вплетені у золотий ланцюжок... Певно, ця коштовність була загублена тут не просто так - а що як колись один з тутешніх вербівських принців саме тут, на цій кладці, освідчувався своїй судженій? Ця думка одразу ж мені сподобалась: надто вже вона скидалася на уривок з якогось роману. 

... Тихий літній вечір спокійно добігав свого кінця. Єва прасувала одяг і паралельно при цьому дивилась новини - певно, подібна практика заведена у багатьох дорослих. Мила ж з Еммою сиділи за невеликим дитячим столиком і старанно зафарбовували розмальовки. Натомість я до пори до часу розважала себе музикою, натуго запхавши навушники до вуха, поки телефон несподівано не завібрував - телефонувала Ніна. Я здивовано кліпнула - чого б це Глібовій кузині так закортіло зі мною побалакати?

Я витягнула навушники, тихенько вийшла з кімнати, підняла слухавку.

- Нінко? Ти чого?

- Свєт, у мене, власне, до тебе прохання, - почувся дещо стривожений голос Ніни. - Таке діло... Закохалася я, коротше.

- Справді? Вітаю, - цілком щиро відповіла я. - Ну, а я тут до чого?

- Все не так просто, як ти гадаєш. Відверто кажучи, мені подобається Гера і тому я б і хотіла в тебе спитати, як мені до нього підступитися.

Певно, в ту ж мить якась із моїх надто напружених жилок раптово луснула. Я просто не знала, що сказати.

- Свєта? Ти чого?

- Ніно, я не хочу тебе засмучувати, але в Гери є дівчина. І тут вже я не знаю, як допомогти тобі. Чесно. Однак не думай, що я відмовляюся - ти всього лишень заскочила мене зненацька. Ми подумаємо, і обовязково щось з цього приводу вигадаємо.

Оце так справи! Пристрасті зростали стрімко, ніби в бразильському серіалі! Лишалося тільки знайти той рятівний ключ, який допоміг би нам усім виплутатися з цієї суматохи... 

© Ангеліна Пилипенко,
книга «Заплутана історія кохання(2)».
Розділ одинадцятий. Вперше до десятого класу. Пиха і упередження. Зустріч зі старим ворогом
Коментарі